Це було майже 30 років тому. Я закінчила природничий факультет університету і молодим та амбіційним фахівцем прийшла працювати у велику міську школу №110.
Очолював школу Василь Петрович Комарчук. Це був мудрий, чуйний, турботливий директор, який дбав про кожного вчителя. Наближався Новий рік. Гуляли ми з дітьми в шкільному дворі. Аж ось відкриває вікно директор і гукає:
– Ларисочко! Поспішайте до телефону! Вас хоче чути молодий чоловік із дуже приємним тембром голосу.
– Та це ж мій татусь! – засміялася я.
– Ні! Я б тата впізнав.
Підхожу, беру слухавку і чую:
-Алло! Доброго дня! Я Коля.
– Який Коля? Ви чий батько?
– Я не батько і не брат. Я хочу з вами зустрітися, але тільки на нейтральній території.
– А хто вам дав цей номер телефону? І де ця територія? Наше місто 127 км від Півночі до Півдня. І де ж вам зручно, парубче?
– Це мені ваша кума номер дала і фото подарувала, порадивши не відкладати знайомство. Скоро ж бо Новий Рік.
Домовилися зустрітися у самісінькому центрі о 17 годині 31 грудня. Зима, темніє рано. Засвітилися ліхтарі. Я не зразу підійшла до хлопців, бо їх було двоє. Зайшла в перукарню. Спостерігаю. Хлопці були повна протилежність одне одному. Один – високий, худий, із букетом троянд. Другий – середнього зросту, гарний, але без квітів і в коротких штанях. Високого я назвала “Гусачок кришталевий”, а нижчого “Котик у коротких штанцях”.
Вирішила, що дочекаюся тієї хвилини, коли до когось прийде дівчина. Якщо залишиться “Гусачок”, піду додому, а якщо “Котик” – зустрінусь. Він, бідненький, в коротеньких штанях, на квіти не вистачає. Буде мене слухати, буду ним керувати, житимемо дружно. Дочекалася тієї миті, коли до “Гусочка” підійшла дівчина, він її поцілував, подарував квіти, і вони побігли. А “Котик” залишився, підхожу до нього і звертаюся:
– Ви не на мене чекаєте?
– Так, на вас!
– А звідки знаєте, що це я?
Читайте також: ІВАН ПРИЙШОВ У БУДИНОК КOХAНКИ: НEНAВИДІВ СВОЮ ДРУЖИНУ ЧЕРЕЗ НEВUЛIКОВНУ ХВOРOБУ
– Я вас на фото бачив й одразу закохався. Це весільне фото вашої куми Олі, ви ж у неї були дружкою. Я з нею працюю в профілакторії, вона дієтсестра, а я – кухар.
– Що справді вмієте готувати смачні страви?
– Зараз ви в цьому переконаєтесь, якщо погодитеся поїхати до мене додому.
– Ви ж обіцяли замовити столик у ресторані “Ліра”! – засміялася .
– Скажу чесно, що на ресторан у мене немає грошей. А ось вдома підготувався, к треба: гусочку засмажив, торт “Наполен” спік, салат “Мімоза” зробив, мандаринів купив, ялинку прибрав.
– А про мої смаки вам теж Олена розповіла?
– Так! А ще сказала, щоб я не втрачав свого щастя, що такий подарунок доля дарує лише один раз у житті.
– Так ви ж мене перший раз бачите! Я вчителька, а це робота нeрвова. Учні потребують уваги. Я до пізнього вечора сиджу над конспектами уроків. У вихідні – позакласне виховання, свята, екскурсії.
– А я вам, Ларисочко, допомагати буду! Я дуже люблю дітей! Влітку навіть у піонерському таборі вихователем працював.
Повертатися додому було вже пізно, тож погодилася поїхати до Миколи. Нас радо зустріла його мама Катерина Борисівна. Так і порозумілись. Разом сіли проводжати старий рік. Аж раптом не стало світла. Зажурилися. Матуся почала пригадувати, як за її дівування каганці робили. Чуємо гуркіт у двері. Це сусід, дядько Володя, свічку приніс, сказавши:
– Бачив, як Колюсик дівчину вів від автобусної зупинки. Так кортіло на неї подивитися та причини не було, щоб зайти. Зрадів, коли вимкнули світло. Свічку в руки – і вперед!
Ми пригостили дядька, подякували за порятунок. Сиділи, розмовляли, а вранці поїхали до моїх батьків. Я з порогу заявила:
– Це мій Колюсик!
А Миколка:
– А це моя кохана!
– Коли ж ви покохали нашу донечку? – мій татусь до нього.
– Як тільки побачив. Вже 16 годин, як зустрів.
– Так то й так, – відгукнулися батьки. – Живіть дружно. Вона ж у нас одна, наша ясочка, квіточка різнобарвна, чаєнятко наше.
Гучне весілля відбулося через рік – 16 грудня. Мою весільну сукню і Миколкин весільний костюм ми й досі зберігаємо. Як і обіцяли батькам, живемо в мирі, злагоді і любові, незважаючи на те, що невдовзі після весілля я захвopіла тяжкою нирковою хвoробою і довго лiкувалася. Але Миколка мене не покинув, відвідував у лiкарні часто, підбадьорював, веселив, заспокоював. Дай Боже, і далі так!
Лариса Прудка-Косенко, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.
