В житті є дуже багато різних історій, іноді дивуєшся, що відбувається в житті людей, які поряд з тобою і твої проблеми є дріб’язковими поруч з їх неприємностями. Я маю знайому Світлану, їй 63 і нещодавно вона поділилася зі мною своїми негараздами.
Я довго не могла збагнути сама, чи вірно вона вчинила. Відчуття і досі діляться на 2.
– Моя дочка на мене зараз ну дуже ображається! – почала Світлана. – Виявляється, я – погана мати для неї, ростила її зовсім не так, , як потрібно було, бачте. Я все робила неправильно: і годувала погано її, і одягала в мотлох, і по паркам-театр не водила, і до моря не возила її. І навіть вже й велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було ніякого зовсім. Ну, можливо і не було, так – жили ми скромно. Я ростила її зовсім одна. Мені ніхто не допомагав зовсім – чоловік пішов давно, аліменти платив нерегулярно, батьків у мене, на жаль, рано не стало. Крутилася сама, одним словом, як могла.
Хочу зазначити, що Світлана і зараз живе дуже скромно та замкнуто, в двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок від мами й тата. Дивиться серіали і популярні ток-шоу по телевізору, дуже любить в’язати, які потім стопками складає в шафу, шукає різні знижки та акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком та улюбленими цукром йде в один магазин, а за капустою та буряками – в інший. Світлана завжди купує все, що дешевше.
Втім, за дешевими продуктами Світлана слідкує швидше з0а звичкою давньою, а не з великої фінансової скрути. На відміну від багатьох, вона не бідує зовсім: за немалі гроші здає в оренду квартиру, яку купила на спеціально «собі на старість».
– Тоді ціни на столичне житло були не такі високі, як зараз, – пояснює Світлана мені. – Був якийсь період, коли можна було купити, і я встигла якимось дивом придбати маленьку квартиру. Це щастя, що я змогла забезпечити свою старість, я вважаю, і ні від кого не залежати тепер у важкий час. На одну пенсію не проживеш, працювати вже сил немає, і на дочку сподіватися не доводиться! У неї геть тільки одні претензії та образи до мене, спілкуватися зі мною не хоче Оксана зараз зовсім.
Оксана з дев’ятнадцяти років живе одна, з’їхала вона від рідної матері ще на другому курсі інституту. Зараз їй вже за 30 років, у неї сім’я, чоловік та маленький шестирічний син. Оксана з чоловіком працюють та виплачують кредит за квартиру в столиці, дитина її ходить в садок.
На випадки форс-мажору з дитиною їх за невеликі гроші виручає її непрацююча сусідка, яка і собі хоче заробити копійку якусь. Бабусь своїх син Оксани майже не знає: свекруха живе далеко від їх сім’ї, а підтримувати відносини з Світланою дочка не вважає за потрібне тепер.
– Ось я вже й доросла давно, сама мати, маю дитя, а до сих пір дуже прикро! – пояснює Оксана своїм знайомим. – Не можу пробачити матері жебракого свого дитинства. Старого одягу з чужого плеча постійно, стоптаного ностійно чужими дітьми взуття, дивних посмішок в класі!
– Слухай, але так теж не можна! – умовляє знайома Оксану. – Твоя мама ростила тебе одна. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність? Мамі напевно було непросто тебе і виховувати і годувати.
– Ой, не варто так говорити, думаю, чого там непросто! – переконана Оксана. – У неї була хороша робота на великому держпідприємстві, власне житло. Зарплату матері не затримували ніколи, навіть в дев’яності платили вчасно, і непогано, до речі, платили. Її приятельки з роботи не скаржилися, а ми жили, затягнувши пояси постійно. Особливо я. Себе мати не ображала, одяг собі купувала регулярно, взуття нове постійно.
– А тобі не купувала нічого, чи як?
– У тому-то й справа, що ні. Я ходила завжди в тому, що добрі люди віддавали «нещасній матері-одиначці, яка героїчно виховує свою дитину сама». У сусідки були два хлопчика, сина її, постарше, вона часто приносила нам речі – після двох синів. Ці речі на смітник варто було тягнути, а вона – нам приносила. Та до того ж ще й хлопчачі. А мати брала, і відправляла мене в них в школу. Я була посміховищем усього району, але мати не звертала на це ніякої уваги.
Оксана важко зітхає.
– І справа не тільки в одязі. Ця її економія ще й і зараз мені виходить боком. Шлунок досі турбує постійно, наприклад. Сутула, з проблемною шкірою. Мати ні зуби мені навіть не спробувала виправити. Фахівець рекомендував мені відвідувати басейн, але на це у нас не було грошей ніколи. На екскурсію мене з класом рідко пускала, у нас всі їхали, весь клас, крім мене. Навіть на випускний я не пішла нікуди – мені просто банально не було чого вдягнути, крім єдиної шкільної сукні!
– Але якщо у мами твоєї реально не було грошей? – стає на сторону Світлани подруга..
– Лідо, все у неї було. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток, як не дивно, до дівчат на другому курсі – мама тут же квартиру собі купила. Природно, не мені – таке питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені і чобіт зимових не купила жодного разу за все дитинство. Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, кредит за свою квартиру платимо.
– Оксано, але ж вона на свої гроші купила.
– На свої? А я вважаю, що на мої гроші вона купила! Всі роки вона просто заощадила на мені. На фруктах, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі. На моєму здоров’я, що головне, освіті, поїздках і відпочинку. Нічого цього у мене не було в дитинстві, хоча інші діти то мали. Зате у матері є квартира, ось так. Я навіть бачитися з нею не хочу, таке гірке життя у мене було, коли жила з нею.
Я навіть не знаю, чи має право Оксана ображатися на свою рідну матір у цій ситуації?
Адже це нерозумно на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зотліли на звалищі, і не куплений в дитинстві велосипед. Хіба всі мали того велосипеда? Але як не згадувати, коли десятиліттями гризе образа?
Мені сумно за подругу, але не знаю, чи варто засуджувати Світлану за це, коли вона сама ростила дитину. От хто винен в цій ситуації?
Фото ілюстративне.
