fbpx
Життєві історії
Як син Сашко одружувався в Харкові, матір з села не запросив. Її батьки були проти такого зятя: ні кола, ні двора. Але часи не ті, щоб заборонити. Тож таки погодились, але поставили умову — на весіллі ні матері, ні родичів нареченого бути не повинно. Ганьби їм не треба. Легенда буде, що ті далеко за кордоном, прилетіти не було можливості. Що подумають з «того боку», їх не цікавило, хай дякують, що погодилися прийняти в родину такі злидні. Почувши це, Сашко змовчав. І Ліда поїхала на кілька днів до далекої родички за кількасот кілометрів, аби сусіди думали, що святкує разом із сином. Якби вона знала, що сама зіпсувала життя єдиній дитині

Того разу Ліда збирала свого сина в далеку дорогу. Два літніх місяці промайнули так швидко, як один день: час повертатися Сашкові до свого навчання. Четвертий рік він вже гризе граніт науки в одному з харківських вишів. Відмінник він у матері. А красень який! У діда Степана свого вдався.

— Щоб женитись, вибирай, синку, лише харків’янку з квартирою, — повчала мати розмову, пакуючи в сумку банки з консервацією. За матеріалами

— Мамусю, скільки можна одне і теж мені говорити? — Сашко благально дивився неньці у вічі. — Ви знову про своє.

— Не хочеш харків’янку заміж брати, то шукай киянку, або одеситку, аби лише з квартирою була вона у тебе. Бо житла тобі повік у великому місті не купити.

— До чого тут квартира якась? Я з коханою людиною хочу жити.

— Слухай старших, сину. Кохання швидко минає, а житло залишається.

— Мамо, ви що, батька не любили?

— Любила. Та бачиш, як намучилися, поки свою хату збудували. Недовго й жити випало бідному в новій оселі…

Сльози градом потекли з очей матері, а син знічено знизував плечима.

— Мамо, я Лесю люблю. Ви ж знаєте про це вже давно. І вона мене. От закінчу інститут, і зіграємо весілля. Не треба мені ні харків’янки, ні киянки.

— І яка доля тебе чекає з цією простою сиротою? Для чого тоді вчишся? Кому в селі цьому якісь юристи потрібні? Чи в землі хочеш усе життя колупатись?

— Знайдеться справа для мене, мамо. Леся теж хоче чогось добитися. Вона розумна, працює, вчиться заочно. А розум завжди проб’є собі дорогу. Та й не в грошах, не в квартирі щастя…

— Ну тоді тобі доведеться вибирати — або я, або вона, — сказала Ліда як відрізала.

— Не будьте такою нехорошою, мамо. Ви ж не хочете, щоб я так сумував…

Ця словесна боротьба між матір’ю і сином тривала кілька років. А вода, як відомо, камінь точить. Та й розлука робить свою справу: Леся далеко, а інші дівчата та принади великого міста — поруч. Тож Сашко змирився якось, несподівано для себе самого. Однокурсниця-харків’янка, єдина донька високого міського чиновника, давно на нього око поклала.

Високий, статурний, із великими карими очима, густими світло-каштановими кучерями та чарівною усмішкою… Ну то й що, що із глушини? Це навіть модно зараз…

Її батьки були проти такого зятя: ні кола, ні двора… Але часи не ті, щоб заборонити. Тож таки погодились, але поставили категоричну умову — на весіллі ні матері, ні родичів нареченого бути не повинно. Ганьби їм не треба. Легенда буде, що ті далеко за кордоном, прилетіти не було можливості. Що подумають з «того боку», їх не цікавило, хай дякують, що погодилися прийняти в родину такі злидні. Почувши це, Сашко… змовчав.

Мабуть, тоді й завернула його доля з рівної встеленої м’яким споришем дороги і покотилася по тернистому камінню.

Лідія, одержавши першу «гіркоту», заспокоювала себе, що з часом усе налагодиться. Та й Бог із ним, з весіллям. Аби син її був щасливий. Поїхала на кілька днів до далекої родички за кількасот кілометрів, аби сусіди думали, що святкує разом із сином.

Минув рік, два. Син приїздив у село сам, без дружини.

— Коли ж ми побачимо твою невістку? — допитувалися сусіди Ліду.

— А що їй тут робити? Вона не звикла до сільських умов. Харків є Харків, а село — селом, — одказувала гордовито, а сама очі ховала від людей.

— Невже твоїй невістці не цікаво побачити, де виріс її чоловік? — дивувалась односельчанка.

Ліді не було що відповісти. Вона ночами не могла спати. Ще тоскніше стало, коли народивсь онук, а їй його навіть не показали жодного разу. Три роки чекала, а потім подалася до Харкова.

Ноги тремтіли, коли заходила у невістчину квартиру. Син був дома сам. Він наче перелякався, коли її побачив.

— Мамо, навіщо ви приїхали? Я ж обіцяв, що привезу Нікіту цього літа до вас в село.

— Душа не витримала. Так захотілось побачити онучка!

— Не треба було, — бідкався син. — Дізнаються, що ви були, заїдять. Скажуть, що може ви інфекцію занесли або радіацію. Давайте я вас на вокзал відвезу, там у кафе посидимо.

Гіркі сльози текли щоками матері. Оце дочекалась онука… А син мовчав. Він сам ледь стримував сльози, але не хотів докоряти тим, як мати сама впросила його одружитися з харків’янкою. Не хотів розповідати, що довелося кинути навчання в аспірантурі і піти працювати на «хлібне» місце, куди влаштував тесть, бо у зятя зарплата, бач, мізерна. Втім, на новій посаді Сашко не прижився: не вмів ні красти, ні хабарі брати.

Звільнився… З тієї пори теща і тесть його навіть по імені не називали. Для них він був «етот». У дружини своє життя — ресторани дорогі, магазини та торгові центри. Для маленького взяли няньку, яка з ним англійською говорить. А він невідомо хто. Ні чоловік, ні батько…

Із сумом в душі повернулась Ліда у село. Минув рік, другий. Сашко не приїздив. Якось одна із сусідок, що гостювала у дітей в обласному центрі, сказала Ліді, начебто бачила її Сашка в одному з тамтешніх магазинів.

Розвантажував фуру.

І знову мати подалась до Харкова. Знайшла його в тому супермаркеті, саме ящики з помідорами носив.

Посивілий, у благенькому одязі. Виявилося, не витримав — пішов із дому. Живе у хостелі, шукає постійну роботу. Поки що безрезультатно. Дружина подала на розлучення, збирається заміж за бізнесмена.

Знову мати в плач, не соромлячись нікого. Єдиному сину перевела життя, зізналася собі нарешті.

— Поїхали додому, Сашо, — почала просити.

— Не можу, мамо, — відказував. — Соромно. Та й у мене тут син.

— А ти хоч бачишся з ним?

— Не дозволяють мені його бачити родичі. Проте я все зроблю. Я ж юрист. А пити я кину, от побачиш.

— Пробач мені, сину.

— І ви простіть, мамо.

Обнялись, як колись у дитинстві. Сашко притулився до материної щоки. Потім запитав:

— А як там Леся? Що у неї?

— Працює економістом в агрофірмі. Чоловік там же агрономом. Хату гарну побудували. На наступні вибори її головихою хочуть обрати. Розумна, до роботи беручка, а до людей добра…

— Я знав, що у неї все буде добре. А діти?

— Двоє їх у Лесі…

— Хай хоч у когось буде щастя. А моє відлетіло вже давно, багато років тому. Та, може, Бог дасть, колись приїду із сином у гості…

Чекає Лідія сина з онучком. За рік зовсім посивіла, постаріла, обличчя у зморшках. Вийде на дорогу і дивиться у далечінь: а раптом з’явиться рідна постать? Син її рідненький. А може, й онук маленький?

Лариса ГЕРУС, Житомирська область.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – mapio.

You cannot copy content of this page
facebook