Іноді сама не знаю як краще робити: варто допомагати своїм дітям, чи ні, адже важко коли твою турботу ніхто не цінить, але й не допомагати не можеш, бо дуже шкода їх.
Свою дочку та зятя я, між іншим, два тижні вже просила – приїжджайте до мене на дачу, заберіть кабачки і банки з консервацією. Але на дачі вони так і не з’явилися.
З дачі я вже сама весь урожай привезла на собі в місто. На автобусі, звичайно. А як же інакше?
Ягоди перебрала, варення зварила, огірки посолила. Потрібно просто приїхати на машині і готове все забрати, справ тих всього на 30 хвилин, а я допроситися не можу у них, все обіцяють завтра, але ніяк не доберуться. Не їдуть.
Донька моя Віра заміжня вже більше десяти років. Молоді виплачують кредит за свою квартиру, виховують сина-другокласника, обоє працюють.
Незважаючи на те, що їм потрібно виплачувати кредит, матеріально живуть моя донька з зятем досить таки непогано: купили машину, відпочивають на морі, в санаторії їздять постійно, відчувається, що достаток в сім’ї є непоганий.
У нас з донькою відносини хороші, єдиний камінь спотикання щороку – моя власна дача.
Ні, допомагати на грядках я у них ніколи не прошу, справляюся якось сама, незважаючи на вік – перекопую, сапаю, поливаю, збираю і переробляю урожай свій одна постійно.
А плоди переробки, та й просто плоди – гарбузи, кабачки, зелень, яблука – несу своїй доньці. Хоча вона мені часто натякає, що вже не знає, що з ними робити.
Садити і консервувати в невеликих кількостях у мене чомусь не виходить: рахунок йде на десятки літрів, банок, кілограм, мішків. Самій мені стільки не потрібно зовсім, але я дуже стараюся для своїх дітей, хочу, щоб вони смачного і домашнього поїли.
Донька мені каже, що варення вони не дуже люблять, але я роблю для них його щороку, адже так хочеться, щоб вони поїли смачного і корисного, адже в магазині такого ніколи не купиш.
Загалом, чекала я, чекала, коли вони приїдуть, так і не дочекалася.
Зібралася в неділю сама, вранці, поки вони з дому нікуди не поїхали, завантажила банки в сумки, кабачки в рюкзак, повезла їм автобусом, а потім на метро.
На метро, з сумками в руках, з рюкзаком на спині, де волоком, де як, думала вже, не довезу.
Але нічого, доїхала якось.
А дочка замість подяки влаштувала мені справжню суперечку. Сказала, що викине весь мій урожай в смітник.
Вони з чоловіком були незадоволені, бо я ще у вихідний день прийла, всіх розбудивши рано вранці.
Та не таким вже й ранком, пів на десяту вже було, напевно! Кажу їм – вставайте, ледарі, так все життя проспати можна. Приймайте урожай мій з дачі, все свіженьке і смачненьке.
А донька моя побачила сумки з рюкзаком, і як давай сварити. Не знаю вже, що на неї найшло.
Говорить, я тобі вже сто разів говорила, що нам нічого цього не треба, чому ти не розумієш? Забирай, мовляв, це все зараз же і неси, куди хочеш, інакше я сама понесу все на смітник. Прямо зараз. При тобі. Досить нам вже возити свої кабачки та моркву.
Я ще відразу спробувала заперечувати щось доньці, що ось раніше ж вони постійно брали все і банки, і мішки, і щиро дякували мені.
– Та тому що нічого поганого не хотіли, ось і брали, – відповіла мені донька. – Не хотілося сперечатися. Я вже і в під’їзді роздавала всім, хто хотів, двірнику відносила, в результаті багато чого потім потім просто викидала. Все, треба це припиняти. Запам’ятай раз і назавжди – нам більше цього всього не привозь. Більше жодної банки. Усе, досить з нас цього!
Звичайно, зараз я вже дуже засмучена і ображена.
Їм додому готове привезли, все під ніс поставили – не потрібно це їм, виявляється! Я взагалі їх ні про що не прошу – ні Віру свою, ні її чоловіка. Ні допомоги, ні грошей, нічого. Хоча на городі мені одній, м’яко кажучи, непросто.
Там як мінімум чоловіча допомога потрібна. У мене навіть сусідка каже:
– Наталко, так як же ти одна справляєшся?
А ось так! Збираю сили і роблю, тому що знаю, що крім мене – нікому. Дочка з зятем мені відразу сказали – дача, мовляв, це чисто твій хліб, ми туди ні ногою. Так мені не треба допомагати. Але і грубіянити ось так я теж собі не дозволю.
Прикро мені. Я пішла додому, все залишила їм, вже й не чула, що мені вслід сказала донька.
Вже 3 дні минуло, ніхто мені не телефонує і не дякує мені. Так прикро, що за мою працю мене ще й насварили? Хіба я такої подяки заслуговую?
Фото ілюстративне.
