Рік тому я поїхала за кордон, вирішила трохи підзаробити, так як моя тітка вже давно в Італії працювала, хоча на пенсії вже і мене покликала до себе.
Я, зізнаюся чесно, давно думала про це, але постійно боялася, що не справлюся. Знала, що на дорогу потрібно трохи назбирати, та й так з собою якусь мати копійку, на перший час, адже гроші тобі в перший день ніхто не дасть. Там потрібно влаштуватися спочатку, а потім ще й заробити, щоб отримати їй.
Тому мрії залишилися лише мріями, я так і не наважилася поїхати за кордон.
А тут тітка мене сама покликала до себе.
– Діти твої вже дорослі, мають сім’ї, сидиш там вдома на тих 7 тисяч гривень. Приїжджай до мене, у нас жінка одна додому їде на рік, донька народжує, хоче трохи відпочити. Повернеться через рік, а ти можеш підмінити її. Це дуже гарний шанс, такого більше не буде: робота є, житло є, швидше приїжджай.
Я подумала добре – втрачати мені нічого. В хаті живу одна, робота копійчана, діти собі своїм життям зайняті. Думаю такі важкі часи, поїду, зароблю собі на життя, адже дійсно така нагода трапляєтся рідко і ніхто не знає, чи можна буде згодом поїхати за кордон.
Довго недумаючи, зібрала речі і поїхала я в Італію.
Зізнаюся, я боялася, що нічого не вийде, хвилювалася, як же я там справлюся на чужині. Та тільки, як зустріла свою тітку, відразу заспокоїлася.
Тітка Тамара мені дуже допомогла. Ми разом оформили всі документи на візу, ще й виплати отримала я, а потім й до роботи взялася.
Сеньйора моя жінка спокійна, неговірка, трохи могла ходити сама, тому мені було з нею не дуже важко. Важче, правда, було з готуванням, там вона дуже вередлива була, їла лише свіжоприготовлену їжу, якісь супи, дієтичні пасти, за харчуванням дуже слідкувала вона, важко було дуже їй догодити.
Та в цілому я справлялася добре. Гріла думка, що я на чужині лише на рік, згодом повернуся додому, але і грошей зароблю чимало.
Отримувала я 900 євро за свою роботу щомісяця. Звісно, по тутешнім міркам, це небагато, жінки наші більше отримують тут, та для мене це були такі великі гроші, що я з радістю погодилася на них, адже в дома ніколи стільки не заробляла.
Одяг я, практично, не купувала, тітка мені багато віддала свого, та й продуктів мало купувала, адже харчувалася разом з сеньйорою, хоча мені не дуже подобалося то, але економія була важливішою, та й харчування корисне її. А мені одній багато й не потрібно.
Через рік я повернулася додому. Але нікому не говорила, що з собою 8 тисяч євро везу.
Та яке ж було моє здивування, коли мене діти так радо й гостинно зустріли, наступного дня всі приїхали до мене, казали, що скучили дуже.
Я їх пригостила гостинцями, які привезла з собою, внукам по тисячі гривень дала, на тому й вся була моя гостина.
Дуже втомилася я, вже спати лягати хоче, бачу, що й діти втомилися, але додому не йдуть.
Я вже зібрала посуд, пішла мити на кухню і доньки за мною ідуть.
А потім старша запитала, чи я їм трохи грошей привезла, бо дуже важко їм усім.
Я не знала навіть, що сказати, бо я зовсім не планувала давати гроші їм, я заробляла для себе.
Трохи помовчала, а потім кажу:
– Не хочу бути, діти, для вас тягарем на старості років. Тому краще цю копійку залишу для себе, щоб потім не просити у вас.
Доньки переглянулися здивовано, але нічого не відповіли. Швидко зібралися і пішли з сім’ями додому.
Відтоді жодного разу не телефонували мені, навіть в гості не приходили.
Я сама їм дзвоню, вони відповідають сухо, видно, що спілкуватися не хочуть зі мною.
Лише старша донька сказала, в той час, коли матері за кордоном дітям допомагають у такі важкі часи. я лише про себе подбала, тому, щоб не дивувалася, що вони теж тепер дбатимуть про себе лише.
та я нічого не розумію. Хіба я щось неправильно вчинила? Що мені всі гроші їм віддати. А самій жити далі за що?
Якщо вони про себе зараз самі подбати не можуть, то хіба подбають про мене на старості років?
Фото ілюстративне.
