— Романе, залиш ту чашку й подивися на мене. Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? Ми пів року відкладали на пральну машину, бо стара вже стрибає ванною, наче збирається самостійно виїхати з квартири. Учора гроші були, сьогодні конверт порожній. Тільки не кажи, що знову допоміг своєму братові з ремонтом будинку.
Лариса стояла біля плити у своїй тернопільській квартирі й тримала конверт перед чоловіком. На сковорідці шкварчали деруни, електричний чайник клацнув і замовк, а Роман сидів біля вікна та складав окуляри у футляр.
— Петро нічого не просив.
— Тоді де гроші?
— Я взяв.
— Це я вже зрозуміла. Навіщо?
— У суботу покажу.
— Ні, Романе. Зараз. Мені набридли твої таємниці. Тридцять років я повинна здогадуватися, що ти думаєш, чому мовчиш, куди збираєшся. Досить. Хочеш жити сам по собі — живи. Я подаю на розлучення.
Роман підняв очі.
— Добре.
Лариса завмерла з лопаткою в руці.
— Що добре?
— Розлучаймося.
— Ти зараз серйозно?
— Так.
— І навіть не скажеш: «Ларисо, заспокойся»?
— Ні.
— Не попросиш мене не гарячкувати?
— Теж ні.
Вона вимкнула плиту й сіла навпроти.
— Тридцять років ти мене зупиняв.
— Саме тому сьогодні не буду.
— Поясни.
Роман потер долонею стіл.
— Кожна наша велика сварка закінчується однаково. Ти кажеш, що підеш. Я прошу залишитися. Через день ми миримося, а через кілька місяців усе повторюється. Я більше не хочу жити так, наче кожна суперечка може стати останньою.
— Я говорила на емоціях!
— А я слухав по-справжньому.
— То треба було сказати!
— Казав.
— Коли?
— Багато разів. Ти відповідала, що я все перебільшую.
Лариса відсунула тарілку.
— Добре. Раз ти такий рішучий, куди підеш? Квартира моя, ще від бабусі.
— Знаю.
Роман вийшов у коридор і повернувся з темною дорожньою сумкою.
Лариса повільно підвелася.
— Це що?
— Речі.
— Коли зібрав?
— Два тижні тому.
— Ти два тижні тримав готову сумку?
— Так.
Вона розстебнула блискавку. Всередині лежали сорочки, светр, документи, зарядний пристрій і стара фотографія. На ній молоді Лариса й Роман стояли біля Дністра, а між ними усміхалася маленька донька.
— Навіщо фотографія?
— Хотів забрати.
— Значить, усе вирішив.
— Я вирішив пожити окремо.
— А гроші?
— У суботу дізнаєшся.
— Нікуди ти не підеш, поки не скажеш.
Роман одягнув куртку.
— Ось тому й мушу піти. Ми знову не розмовляємо, а змагаємося, хто кого змусить.
— А якщо я скажу, що не хочу розлучатися?
Він затримав руку на дверній ручці.
— Сьогодні я все одно піду.
— Чому?
— Бо завтра ми зробимо вигляд, що нічого не сталося.
Двері тихо зачинилися. За хвилину задзвонив телефон.
— Мамо, тато пішов? — запитала донька Олеся.
— І ти знаєш?
— Про що?
— Про гроші. Про сумку. Про все.
Олеся замовкла.
— Мамо, приїдь у суботу до мене. Я покажу, куди поділися гроші.
— Чому всі вирішили, що я повинна чекати суботи?
— Бо тато готував це майже рік.
— Що саме?
— Приїдь. Будь ласка.
У суботу Олеся зустріла матір біля невеликого приміщення неподалік центру Тернополя. Вікна були чисті, біля дверей стояли вазони, а всередині виднілися полиці.
— Що це? — запитала Лариса.
— Заходь.
У першій кімнаті стояли два столи, швейна машинка, дзеркало, манекен і шафа з великими шухлядами. На стіні висіла загорнута в папір табличка.
Олеся зняла папір.
«Майстерня Лариси».
Мати мовчки перечитала напис.
— Це жарт?
— Ні. Ти десять років говорила, що хочеш перестати шити вдома на кухні.
— До чого тут мої гроші?
— Тато орендував приміщення. Заплатив завдаток, купив обладнання. Твої тридцять вісім тисяч теж пішли сюди.
Лариса різко повернулася.
— Без мого дозволу?
— Так.
— Чудово. Подарував мені мою мрію за мої гроші.
— Він додав ще п’ятдесят дві тисячі своїх.
— Звідки?
— Майже рік брав додаткову роботу. Пам’ятаєш, він часто повертався пізніше?
Лариса провела рукою по столу.
— Я думала, в нього просто багато замовлень.
— Так і було.
— Чому не сказав?
— Хотів зробити сюрприз на вашу річницю.
— А сумку теж на річницю приготував?
Олеся зітхнула.
— Ні. Сумку він зібрав після вашої сварки минулого місяця.
— Через що ми сварилися?
— Ти сказала, що одного дня він повернеться, а тебе вдома не буде.
Лариса сіла.
— Я навіть не пам’ятаю.
— А він запам’ятав.
— Де батько?
— Мамо…
— Дай адресу.
Увечері Лариса стояла біля орендованої квартири Романа. Він відчинив двері й здивовано підняв брови.
— Ти?
— Я бачила майстерню.
— Сподобалася?
— Дуже. Саме тому я ще більше сердита.
Роман вийшов із нею у двір.
— Пояснюй.
— Хотів зробити тобі подарунок.
— Подарунок роблять за свої гроші.
— Моїх не вистачило.
— Треба було запитати.
— Тоді не було б сюрпризу.
— Романе, мені п’ятдесят шість. Мені не потрібні сюрпризи на сорок тисяч. Мені потрібен чоловік, який запитує мою думку.
— Згоден. Я зробив неправильно.
— І все?
— Що ще сказати?
— Чому ти одночасно готував майстерню й збирався від мене йти?
Роман сів на лавку.
— Бо одне не скасовує іншого. Я хотів, щоб у тебе була майстерня, навіть якщо ми більше не житимемо разом.
Лариса сіла поруч.
— Ти давно цього хочеш?
— Жити окремо?
— Так.
— Кілька місяців думаю.
— І мовчав.
— Я намагався говорити.
— Коли?
— Минулого літа пропонував поїхати удвох у Кам’янець. Ти сказала, що маєш замовлення. Восени запросив тебе на концерт. Ти віддала квиток Олесі. Узимку сказав, що ми майже перестали розмовляти. Ти відповіла, що після тридцяти років людям не обов’язково базікати щовечора.
Лариса опустила голову.
— Я не розуміла, що для тебе це настільки важливо.
— А я не вмів пояснити.
— То ми обоє винні.
— Я не шукаю винного.
— Тоді повернися.
Роман подивився на неї.
— Що?
— Повертайся додому. Я не буду більше говорити, що піду. Ти не будеш мовчати. Почнемо нормально.
— Ларисо…
— Не кажи моє ім’я таким голосом.
— Я не готовий повернутися.
— Чому?
— Бо зараз тобі страшно залишитися самій.
— Звичайно, страшно! Тридцять років поруч була людина, а тепер її немає. Це ненормально?
— Нормально.
— То чого ще тобі треба?
— Зрозуміти, чи ми сумуємо одне за одним, чи просто за звичним життям.
Лариса підвелася.
— І скільки ти будеш це з’ясовувати?
— Не знаю.
— Тиждень?
— Не знаю.
— Місяць?
— Можливо.
— А якщо за цей час я навчуся без тебе?
Роман тихо відповів:
— Тоді це теж буде відповідь.
Минуло п’ять місяців. Лариса відкрила майстерню й несподівано для себе полюбила ранки там. Вона приходила першою, вмикала світло, розкладала тканини, записувала замовлення. Олеся допомогла створити сторінку майстерні, а сусідка принесла вазон і урочисто поставила біля дзеркала.
Роман не повернувся.
Вони бачилися кілька разів. Він приносив частину грошей, які обіцяв повернути, лагодив розхитану полицю, одного разу допоміг перевезти коробки. Розмовляли спокійно.
Одного вечора він зайшов перед закриттям.
— Чай будеш? — запитала Лариса.
— Буду.
Вона поставила дві чашки.
— Я приніс останню частину грошей.
— Не треба.
— Треба. Я взяв їх без дозволу.
— Майстерня вже заробила більше.
— Це нічого не змінює.
Він поклав конверт на стіл. Лариса не торкнулася його.
— Ти прийшов тільки через гроші?
— Ні.
— Тоді кажи.
Роман повільно зняв окуляри.
— Наступного тижня треба завершити документи щодо розлучення.
Лариса довго дивилася на нього.
— Ти все-таки вирішив.
— Так.
— За п’ять місяців жодного разу не захотів повернутися?
— Хотів.
— Що?
— Багато разів.
— Тоді чому не повернувся?
— Бо хотіти повернутися й хотіти знову жити так само — різні речі.
— Ми могли жити інакше.
— Могли.
— То чому навіть не спробували?
Роман відсунув чашку.
— Бо ми почали змінюватися тільки тоді, коли розійшлися. Ти перестала говорити те, чого не маєш на увазі. Я навчився казати прямо, що думаю. Повернемося — і я не знаю, чи не станемо знову колишніми.
— А я готова ризикнути.
— Я — ні.
Лариса встала й підійшла до вікна.
— У тебе хтось з’явився?
— Ні.
— Тоді я взагалі не розумію.
— Не обов’язково йти до когось. Іноді людина просто йде.
— Після тридцяти років?
— Навіть після тридцяти.
Вона обернулася.
— Ти мене ще любиш?
Роман не відповів одразу.
— Так.
— Яка дивна любов.
— Іншої в мене немає.
— Любиш і йдеш.
— А ти любила й роками казала, що підеш.
Лариса завмерла.
— Справедливо.
— Я не хотів тебе зачепити.
— Але зачепив.
Він підвівся.
— Пробач.
— Не треба.
Наступного тижня вони підписали необхідні папери. Після цього вийшли на вулицю й кілька хвилин стояли біля входу.
— Кави? — несподівано запропонував Роман.
— Після такого?
— А чому ні?
Лариса подивилася на нього й усміхнулася.
— Ти дивний.
— Тридцять років тебе це не зупиняло.
Вони зайшли до маленької кав’ярні.
— Пам’ятаєш наш перший холодильник? — запитала Лариса.
— Той зелений?
— Він гудів ще голосніше за теперішню пральну машину.
— Зате працював двадцять років.
— Бо ти ремонтував його щомісяця.
— Я тоді все ремонтував.
Лариса подивилася в чашку.
— Не все.
Роман мовчки кивнув.
Через два місяці Олеся запросила їх на день народження онука. Лариса прийшла раніше. Роман з’явився ближче до вечора.
Не сам.
Поруч із ним стояла жінка приблизно їхнього віку.
— Це Надія, — сказав він. — Ми познайомилися через роботу.
Лариса відчула, як тремтять руки, і сховала їх у кишені жакета.
— Приємно познайомитися.
— Мені також, — відповіла Надія.
За столом Лариса багато розмовляла з онуком, допомагала Олесі, сміялася. Лише одного разу поглянула на Романа й побачила, як Надія щось тихо сказала йому, а він усміхнувся.
Колись так він усміхався їй.
Коли гості почали розходитися, Роман наздогнав Ларису в коридорі.
— Ти сердишся?
— Ні.
— Не обманюй.
— Добре. Мені неприємно. Так краще?
— Я не хотів приховувати.
— І не треба. Ти вільний.
— Ми просто спілкуємося.
— Романе, не пояснюй. Це вже не моя справа.
Він застебнув куртку.
— Як майстерня?
— Добре. Найняла помічницю.
— Молодець.
— А пральну машину я купила.
Роман усміхнувся.
— Нарешті.
— І знаєш що? Вона така тиха, що перший тиждень я постійно перевіряла, чи працює.
Вони обоє якось дивно посміхнулися.
Потім замовкли.
— Бувай, Ларисо.
— Бувай.
Через рік Роман зайшов до майстерні. Приніс невелику дерев’яну коробку для ниток, зроблену власноруч.
— Це тобі.
— Гарна.
— Побачив залишки дерева й подумав, що знадобиться.
— Дякую.
— Як ти?
— Добре.
— Справді?
— Цього разу справді.
Роман оглянув кімнату.
— Тут затишно.
— Я багато змінила.
— Бачу.
— Ти теж змінився.
— Мабуть.
Лариса поставила коробку на полицю.
— Надія чекає?
— Так.
— Тоді не затримуватиму.
Він кивнув. Біля дверей озирнувся.
— Ларисо, я радий, що в тебе все вийшло.
— Я теж.
— Бувай.
— Бувай, Романе.
Двері зачинилися.
Лариса підійшла до вікна, але цього разу не стала дивитися, куди він піде. Повернулася до столу, відкрила подаровану коробку й почала розкладати нитки.
Увечері вдома вона відкрила кухонну шафу. На верхній полиці досі стояла Романова стара синя чашка.
Лариса взяла її. Потримала кілька секунд. Потім поставила назад. Не тому, що чекала його повернення.
Просто тридцять років неможливо прибрати з полиці одним рухом. Телефон засвітився.
Роман написав: «Дякую за чай. Бережи себе».
Лариса набрала: «І ти».
Відправила.
Поставила телефон екраном униз і пішла в кімнату.
Наступного ранку вона відкрила майстерню о восьмій. Помічниця запізнювалася, тому Лариса сама підняла ролети, увімкнула світло й поставила чайник.
На полиці стояла дерев’яна коробка. Вона провела долонею по кришці й усміхнулася.
Деякі люди залишаються важливими навіть тоді, коли більше не живуть поруч. Але важливість не завжди означає, що треба повертати минуле.
Лариса почула дзвіночок над дверима.
— Доброго ранку! Ви вже працюєте?
Вона обернулася до першої замовниці.
— Так. Заходьте.
І вперше за довгий час не прислухалася, чи не задзвонить телефон.
А як вважаєте ви: Роман мав повернутися, коли Лариса прямо попросила його про це, чи після тридцяти років постійних погроз піти він мав право поставити крапку? І чи можна продовжувати любити людину, але свідомо більше не будувати з нею спільного життя?
Та чи варто Ларисі пробувати повернути чоловіка? Хіба в усьому винна не вона?
Фото ілюстративне.
