– Мамо, ми на тебе вже чекаємо, скільки можна там сидіти? Софійка тебе скоро зовсім забуде, на фотографіях тільки пальчиком тицяє і каже «бабуся», а наживо й не впізнає, – говорить мені у слухавку син Артем, і в голосі його чути і втому, і приховане роздратування.
Я сиджу на краєчку вузького ліжка у своїй маленькій кімнатці в Неаполі, дивлюся на стару шафу з темного дерева і важко зітхаю. За вікном гуде вечірнє італійське місто, десь далеко кричать торговці, сигналить мопед, а мені перед очима стоїть наша тиха вуличка вдома, квітучі вишні біля двору і маленька русява голівка моєї онучки.
– Синку, я б із радістю приїхала хоч завтра, ти ж знаєш, як я за вами скучила, – кажу я тихо, підбираючи слова, щоб не образити, але й правду пояснити. – Тільки ж у синьйори Рози зараз тиск скаче так, що лікар через день приїжджає. Вона слабенька стала, з ліжка майже не встає. Син її, Маттео, дуже просить хоча б до кінця місяця побути, поки вони не знайдуть когось надійного на заміну або поки їй трохи не полегшає. Не можу я їх отак посеред тижня кинути, не по-людськи це, адже вони до мене як до рідної ставляться.
У слухавці на кілька секунд западає тиша, а потім я чую важке сопіння Артема.
– Та ти вічно за чужих переживаєш більше, ніж за своїх! – зривається він на крик, хоч і намагається говорити тихіше, мабуть, щоб дитину не розбудити. – У нас тут ремонт стоїть, гроші потрібні на кожному кроці, Іра з Софійкою в цій тісній орендованій однокімнатній квартирі вже з розуму сходять! Та й ти сама обіцяла, що приїдеш на річницю нашого весілля, ми вже й столик в кафе хотіли замовляти, і Іринині батьки питають, коли сваха приїде. А ти знову: «синьйора Роза, Маттео». Ти там хто, родичка їм чи наймана робітниця?
Слова сина мене зачепили. Я опускаю голову, відчуваю, як до горла підкочується гарячий клубок. І найгірше те, що я його розумію. Ну як не зрозуміти рідну дитину? Молода сім’я, дитині три рочки виповнилося, хочеться свого кутка, хочеться нормальних умов, щоб не тинятися по чужих кутках і не віддавати половину зарплати чужим людям за оренду.
Я поїхала в Італію п’ять років тому. Тоді в нашій родині сталося велике горе – не стало мого чоловіка, Петра. Серце не витримало, пішов раптово, навіть попрощатися не встигли. Я залишилася сама. Артем тоді якраз закінчував інститут, треба було ставати на ноги, а в нашому містечку з роботою було зовсім туго. Я працювала бухгалтером на невеликому підприємстві, але зарплати ледве вистачало на комуналку та найпростіші продукти.Про те, щоб допомогти синові з житлом, годі було й думати.
От тоді моя двоюрідна сестра, яка вже давно жила в Італії, і покликала мене до себе. Казала: «Наталю, тут важко,чужа країна, чужа мова, сльози в подушку щоночі, але тут ти заробиш. Не пропадати ж тобі на ті копійки».
І я поїхала. Спершу було так страшно, що я перші два тижні майже не спала. Не знала жодного слова італійською,ходила з маленьким розмовником у кишені фартуха. Працювала на перших порах у одній вередливій родині, де мене за людину не вважали: змушували мити підлогу по три рази на день, економили на кожному шматку хліба, а ввечері ще й перевіряли, чи не взяла я зайвого яблука зі столу. Я терпіла, стиснувши зуби, бо знала, заради чого я тут.
Я економила на всьому. За п’ять років я не купила собі жодної нової сукні – ходила в тому, що привезла з дому, або в тому, що віддавали знайомі дівчата. Навіть зайвої філіжанки кави в італійському барі за один євро я собі не дозволяла. Кожну копійку, кожен зароблений євро я складала, відкладала, ховала подалі, аби тільки зібрати суму,за яку можна купити в Україні хорошу квартиру.
Через два роки моїх поневірянь мені нарешті пощастило. Знайома порадила мене одній родині в Неаполі, де шукали доглядальницю для літньої жінки. Так я потрапила до синьйори Рози та її сина Маттео.
Це були зовсім інші люди. Синьйора Роза, хоч і була вже в поважному віці, за вісімдесят, виявилася жінкою доброю, спокійною і вдячною. Вона не вимагала неможливого, завжди дякувала за тарілку супу, за подану склянку води, за те, що я розчісувала її сиве волосся. А її син Маттео, чоловік років п’ятдесяти, власник невеликої майстерні, виявився людиною слова і честі. Він платив мені тисячу сто євро щомісяця, завжди вчасно, день у день,та ще й на свята давав невеликі премії.
Зараз у Неаполі такі зарплати – велика рідкість. Наші жінки, які приїжджають сюди на заробітки, часто погоджуються працювати за вісімсот, а то й сімсот п’ятдесят євро, і при цьому виконують роботу за трьох. Тому я за це місце трималася обома руками. Мені до повної суми на квартиру не вистачало зовсім трохи, і втратити таку роботу було б для мене справжньою бідою.
– Артемку, не сердься, будь ласка, – тихо сказала я у слухавку, ковтаючи сльози. – Я щось придумаю. Обов’язково щось придумаю, щоб і тут людей не підвести, і до вас приїхати. Обіцяю тобі.
– Та добре вже, мамо, що з тобою сперечатися. Тільки дивись, щоб ми тебе не до пенсії чекали, – буркнув син і поклав слухавку.
Я довго сиділа в темряві, дивлячись у одну точку. На серці шкребли кішки. І перед сином було соромно, що за п’ять років я була вдома лише один раз, на його весіллі, та й то на чотири дні прилетіла. Онучку Софійку я бачила тільки по відеозв’язку. А з іншого боку – як кинути синьйору Розу? Вона до мене звикла, боїться чужих рук,плаче, коли я виходжу в магазин на годину.
Наступного дня була неділя. У мене випало кілька вільних годин по обіді – до синьйори Рози приїхала її молодша сестра, щоб посидіти з нею, а Маттео сказав мені: «Наталю, йди прогуляйся, подихай свіжим повітрям, ти ж зовсім себе не жалієш».
Я вдягнула свою стареньку легку куртку і пішла до невеликого скверу біля української церкви. Там у неділю завжди збиралися наші жінки. Хтось передавав пакунки додому через водіїв бусів, хтось просто приходив поговорити рідною мовою, поділитися новинами, поплакатися одна одній в жилетку, бо на чужині без свого слова душа черствіє.
Я присіла на лавку в тіні платана, дістала з сумки маленьку пляшку води. Поруч на сусідню лавку присіла жінка років п’ятдесяти п’яти, з втомленим обличчям і великою картатою сумкою біля ніг. Я її знала – її звали Галина, ми були з однієї області, кілька разів перетиналися тут же, біля церкви, перекидалися парою слів про погоду та ціни на квитки.
– Привіт, Наталю, – тихо привіталася вона, опускаючи голову. – Як твої справи? Все там же, у своєї синьйори?
– Привіт, Галю. Та все там же, слава Богу. А ти чого така сумна сидиш? Щось вдома сталося?
Галина махнула рукою, і я побачила, як у неї на очах заблищали сльози.
– Та яке там вдома… Тут біда. Померла моя синьйора три дні тому. Старенька зовсім була, дев’яносто два роки, тихо уві сні відійшла. Родина хороша була, заплатили мені за все чесно, навіть трохи зверху дали на дорогу. Але от тепер я залишилася на вулиці. Шукаю роботу, обдзвонила всіх знайомих, а зараз глухо, як у печері А мені ж за квартиру треба платити, за ліжко-місце, та й додому синові за навчання треба переказати. Хоч сідай і плач, хоч бери квиток і їдь ні з чим.
Я дивилася на неї, і в голові в мене раптом спалахнула думка. Така проста і, здавалося б, рятівна, що я аж випрямилася на лавці.
«А що, як попросити Галину підмінити мене на три тижні? – подумала я. – Вона жінка доросла, досвідчена, землячка моя. Я їй все покажу, розкажу, які ліки давати, що варити, як за синьйорою доглядати. Вона заробить грошей за ці три тижні, щоб перебитися, поки знайде постійне місце, а я тим часом злітаю додому, куплю квартиру, побуду з сином і онучкою, а потім повернуся і стану на своє місце».
Я поділилася цією ідеєю з Галиною. Вона спочатку навіть не повірила своєму щастю, сплеснула руками:
– Наталочко, та ти мені як ангел з неба! Звісно, я погоджуся! Я ж усе вмію, ти мене знаєш, я жінка совісна, не підведу. Все зроблю так, як ти скажеш, кожну пилинку здуватиму, аби тільки твої господарі були задоволені. Ти ж мене рятуєш просто!
Увечері того ж дня я поговорила з Маттео. Я чесно пояснила йому ситуацію: що не була вдома майже три роки,що в мене підростає маленька онучка, що треба вирішити важливі сімейні справи, і запропонувала йому кандидатуру Галини на три тижні. Сказала, що ручаюся за неї, що це порядна жінка, яка має великий досвід догляду за літніми людьми.
Маттео трохи подумав, подивився на мене уважно і кивнув:
– Добре, Наталю. Ти для нас зробила дуже багато, і я бачу, як ти сумуєш за домом. Приводь свою знайому завтра ввечері, нехай познайомиться з мамою. Якщо мамі вона сподобається, їдь спокійно на три тижні. Ми тебе будемо чекати.
Наступного дня Галина прийшла. Вона поводилася дуже скромно, тихо, лагідно усміхалася синьйорі Розі,допомагала мені на кухні, все записувала в маленький блокнотик – коли які таблетки давати, яку кашу варити зранку, як міряти тиск. Синьйора Роза подивилася на неї, погладила по руці й сказала синові: «Вона добра, нехай побуде, поки Наталя поїде до своєї мами й дитини».
Я була на сьомому небі від щастя. Мені здавалося, що все склалося якнайкраще: і добру справу людині зробила, і роботу зберегла, і додому їду не з порожніми руками.
Коли ми перетнули кордон, у мене аж дух перехопило. Повітря пахло інакше – свіжою травою,вологою землею, чимось таким рідним, що сльози самі покотилися по щоках. На виході мене зустрічав Артем з величезним букетом білих хризантем, поруч стояла невістка Ірина, а на руках у неї крутилася маленька Софійка.
Я обійняла їх усіх разом, притиснула до себе і відчула, що всі ці п’ять років важкої праці, недосипання і самотності на чужині були не даремними. Ось воно – моє щастя, моє продовження, мій сенс життя.
Перші два дні пролетіли як один мить. Я не могла натішитися онучкою. Носила її на руках, годувала з ложечки, читала їй казки, купувала іграшки, про які вона тільки заїкалася. Ірина спершу здавалася мені привітною і лагідною: постійно питала, чи не втомилася я, підливала чай, хвалила подарунки, які я привезла з Італії.
А на третій день ми пішли дивитися квартири.
Грошей у мене було зібрано рівно стільки, щоб купити хорошу двокімнатну квартиру в новому цегляному будинку в спальному районі міста. Не в самому центрі, звичайно, але поруч був дитячий садок, школа, парк і зупинка транспорту.
Коли ми зайшли в одну з квартир на четвертому поверсі – світлу, простору, з великою кухнею і заскленою лоджією, у Ірини аж очі засвітилися. Вона одразу почала ходити по кімнатах і вголос планувати:
– Отут ми поставимо велике ліжко, а тут буде дитяча для Софійки, якраз вікно у двір виходить, тихо буде. А на кухні можна кутовий диванчик поставити, щоб гості могли сісти.
Мені квартира теж дуже сподобалася. Я підійшла до рієлтора і сказала:
– Ми беремо. Коли можна оформляти документи?
А ввечері того ж дня, коли ми сиділи за столом і пили чай, почалася розмова, до якої я зовсім не була готова.
Я спокійно сказала, що завтра вранці ми підемо до нотаріуса, я оформлю квартиру на себе, а вони з Артемом можуть хоч наступного дня перевозити речі і починати робити косметичний ремонт. Я думала, що це само собою зрозуміло: я заробила ці гроші своїм горбом, це моя єдина нерухомість, мій тил на старість, адже колись же я повернуся з Італії назовсім, не вічно ж мені по чужих хатах працювати.
Але Ірина раптом перестала усміхатися, поставила чашку на стіл і подивилася на Артема. Артем кашлянув, відвів очі вбік і тихо промовив:
– Мамо, ми з Ірою тут подумали… А навіщо тобі оформляти квартиру на себе? Все одно ж ти в Італії живеш і ще невідомо скільки там будеш. А ми тут будемо жити, ремонт робити, свої гроші вкладати. Якось воно не дуже правильно виходить – наче ми в приймах у власній хаті живемо.
– Чому в приймах, синку? – здивувалася я. – Це ж моя квартира, а ти мій єдиний син. Живіть скільки завгодно,ніхто вас звідти не вижене. Просто мені так спокійніше буде, коли я знатиму, що в мене є свій куток за документами.
Тут у розмову вступила Ірина. Голос її став сухим і трохи ображеним:
– Наталю Іванівно, вибачте, звичайно, але я з Артемом згодна. Ви от зараз кажете «живіть», а завтра, не дай Боже, передумаєте або посваримося через якусь дрібницю – і що тоді? Ми вкладемо в стіни останні копійки, а юридично ми там ніхто. Ні прописатися нормально, ні цвяха забити без дозволу. Я так не хочу, я хочу, щоб у моєї дитини був свій дім, а не чужий куток.
Я сиділа і не знала, що відповісти. Мені стало так прикро, наче мене холодною водою облили. Я п’ять років спину гнула заради цієї квартири, а тепер виходить, що я ще й винна, бо хочу записати її на своє ім’я?
А наступного вечора без попередження прийшли свати – Іринині батьки, Валентина Петрівна і Сергій Миколайович. Принесли торт, сіли за стіл, і вже через десять хвилин розмова знову повернулася до квартири. Видно було, що Ірина вже встигла все їм переказати у вигідному для себе світлі.
– Наталю, ну що ти, право слово, як маленька? – почала Валентина Петрівна лагідним, але наполегливим тоном. – Ми ж усі тут свої люди, одна родина. У тебе Артем – єдина дитина, кому ж іще все дістанеться, як не йому? Навіщо тобі ця зайва тяганина з документами, податки якісь, переоформлення потім? Оформляй одразу на сина,хай діти почуваються повноправними господарями, хай радіють життю. Ми он теж молодим допомагаємо, чим можемо, бо для кого ж ми живемо, як не для дітей?
– Та я ж не проти допомогти, – спробувала я заперечити. – Я ж і купую цю квартиру для них. Просто хочу, щоб вона на мені числилася. А раптом мені доведеться повернутися раніше? Де я житиму?
– Мамо, ну ти що таке кажеш! – обурився Артем, і в очах його заблищала справжня образа. – Ти що, мені не довіряєш? Боїшся, що я рідну матір на вулицю вижену чи в коридорі постелю? Мені аж соромно таке слухати перед Ірининими батьками! Невже ти мене таким поганим виховала?
Ірина сиділа поруч, опустивши очі, і демонстративно витирала серветкою куточок ока, ніби я її смертельно образила своєю недовірою. А Сергій Миколайович тільки похитав головою, мовляв, ну що тут скажеш, бувають же такі матері, які за кожну цеглину трусяться.
Вони тиснули на мене з усіх боків. І ввечері, і вранці, і по дорозі до нотаріуса. Мені залишалося до вильоту в Італію всього кілька днів, нерви були на межі, я не хотіла їхати зі сваркою, не хотіла, щоб син дивився на мене вовком, а невістка ховала від мене онучку.
І я здалася.
У кабінеті нотаріуса, коли мене запитали, на чиє ім’я оформляємо договір купівлі-продажу, я важко зітхнула і сказала: «На сина». Рука трохи тремтіла, коли я ставила підпис, а всередині щось тихо стиснулося, наче передчувало недобре. Але я відігнала ті думки. «Це ж мій Артемко, – заспокоювала я себе. – Я його сама ростила,ночей не досипала. Не може ж він мене зрадити».
Після нотаріуса всі одразу повеселішали. Ірина аж світилася від щастя, обіймала мене, дякувала, називала «мамою», хоча раніше зверталася тільки по імені та по батькові. Артем сяяв, як нова копійка, обіцяв, що вже завтра почне робити ремонт і що одна кімната завжди буде моєю, коли б я не приїхала.
Я віддала їм усі гроші, які в мене були з собою. Не залишила собі навіть запасу – віддала все до останнього цента, ще й на перші меблі та сантехніку додала, залишивши собі в гаманці тільки сто євро на дорогу та дрібні витрати в Італії. Я летіла назад з відчуттям виконаного обов’язку. Гаманець був порожній, зате на душі було спокійно: діти при житлі, у сім’ї мир, а я ще трохи попрацюю і вже почну відкладати потроху на власну старість.
Літак приземлився в Неаполі під вечір. Дощ моросив дрібний і холодний, вітер пронизував до кісток. Я приїхала до будинку синьйори Рози з невеликою валізою, в якій везла для них українські цукерки, мед і вишитий рушник на подарунок.
Подзвонила у двері. Відчинив сам Маттео. Але замість звичної теплої усмішки я побачила на його обличчі кам’яну холодність. Він навіть не подивився мені в очі, тільки сухо кивнув і пропустив у коридор.
– Добрий вечір, Маттео. Як синьйора Роза? Як усе пройшло? – запитала я, відчуваючи, як по спині пробіг холодний піт.
Маттео пройшов у вітальню, дістав з шухляди столу білий конверт і поклав його переді мною.
– Добрий вечір, Наталю. Я радий, що ти благополучно долетіла. Ось тут твій розрахунок за ті три дні, що ти відпрацювала перед від’їздом. На жаль, твої послуги нам більше не потрібні.
У мене підкосилися ноги. Я вхопилася за спинку стільця, щоб не впасти.
– Як не потрібні? Що сталося? Синьйорі Розі стало гірше?
– Мамі, навпаки, стало набагато краще, – холодно відповів Маттео. – І все завдяки Галині. Я, чесно кажучи, не очікував від тебе такого, Наталю. Я думав, ти порядна жінка, а виявляється, ти просто користувалася нашою довірою. Галина мені все розповіла. І про те, що ти забувала давати мамі вечірні ліки, і про те, що ти по пів дня висіла на телефоні замість того, щоб прибирати в домі, і про те, що ти взагалі збиралася продати все в Україні й переїхати сюди назовсім, а нашу квартиру використовувала просто як тимчасовий перевалочний пункт. Галина дуже уважна, добра жінка, мама до неї прив’язалася, і ми вирішили, що вона залишиться у нас працювати.
Я стояла, відкривши рота, і не могла вимовити ні слова. У голові все перемішалося. Яка брехня! Яка підла, брудна брехня! Я ж за синьйорою Розою як за рідною матір’ю дивилася, по годинах ліки розкладала, кожен куточок в домі вимивала!
– Маттео, це неправда! – вигукнула я, відчуваючи, як до очей підступають сльози безсилля. – Вона все вигадала, щоб забрати моє місце! Покличте її, нехай вона мені в очі це скаже!
– Галина зараз з мамою, не треба влаштовувати тут сцен, – відрізав Маттео і показав на двері. – Я не хочу в цьому розбиратися. Збирай свої речі, будь ласка.
Я зайшла у свою маленьку кімнатку. Мої речі вже були акуратно складені в пакети і стояли біля ліжка. Галина навіть не вийшла до мене – сховалася в спальні синьйори Рози, боялася подивитися мені в очі.
Я вийшла з того під’їзду під холодний дощ з валізою в одній руці і пакетами в іншій. В кишені лежав конверт зі ста двадцятьма євро та мої останні сто євро, які я привезла з дому. Більше в мене не було нічого. Ні даху над головою,ні роботи, ні заощаджень.
Того вечора я ледве знайшла дешеве ліжко-місце в квартирі, де жили ще шестеро наших заробітчанок. Всю ніч я пролежала з відкритими очима, дивлячись у стелю. Мене душила страшна образа. Як так? Я ж людині руку допомоги простягнула, врятувала її від безгрошів’я, привела у дім, довірилася їй, як сестрі, а вона отак підло, за спиною, облила мене брудом і викинула на вулицю.
Почалися найважчі два місяці в моєму житті. Роботи не було. Я обходила всі агенції, стояла під церквами, розклеювала оголошення на стовпах, дзвонила всім знайомим – але скрізь були зайняті місця, або ж пропонували важку роботу за копійки, що здоров’я не витримало б.
Гроші танули на очах. Треба було платити за ліжко-місце, треба було щось їсти, купувати проїзні квитки, щоб їздити на співбесіди. Через місяць у мене закінчилися всі гроші. Мені довелося йти до землячки, з якою ми колись разом летіли в літаку, і просити в борг п’ятсот євро. Це було так принизливо, у мене руки тремтіли, коли я брала ті купюри, але іншого виходу просто не було – інакше довелося б ночувати на вокзалі.
Весь цей час я не казала Артемові правди, не хотіла його хвилювати. Коли він дзвонив, я коротко відповідала, що все нормально, просто багато справ, і швидко прощалася. Але коли гроші закінчилися остаточно, а нова робота все не знаходилася, мені стало так страшно і самотньо, що я не витримала.
Увечері я набрала сина. Я хотіла просто почути рідний голос, хотіла, щоб мене підтримали, сказали: «Не переживай, мамо, якось прорвемося, ти ж у нас не одна».
Я розповіла йому все: і про підлість Галини, і про те, що я залишилася без роботи, і про те, що змушена була позичати гроші на хліб і оренду кімнати.
У слухавці довго мовчали. А потім Артем важко зітхнув, і в голосі його не було ні краплі співчуття – тільки роздратування і холодний розрахунок:
– Ну ти даєш, мамо. Як можна було так наївно повестися? Привести чужу бабу на хлібне місце і поїхати! А як же ми тепер?
– Тобто як ви? – не зрозуміла я.
– Ну як… Ми з Ірою розраховували, що ти хоч по чотириста євро в місяць будеш нам висилати. Зараз же зима на носі, комуналка за нову квартиру прийде ого-го яка, та й Софійку в приватний садочок хотіли віддати, а на мою зарплату ми все це не потягнемо. Ми ж думали, що ти нам допоможеш хоч перший рік, поки ми на ноги станемо.
Я слухала це і не вірила власним вухам. Я сиджу в чужій країні в боргах, без копійки за душею, а син питає мене,чому я не висилатиму їм чотириста євро на приватний садочок!
– Артеме, у мене зараз на хліб грошей немає, – тихо сказала я. – Може, мені доведеться на місяць-два додому повернутися, пересидіти цей час, поки знайду хороше місце, щоб тут за оренду не платити даремно. Я поживу у вас трохи, з Софійкою допоможу, поки Іра на роботу вийде…
Не встигла я договорити, як Артем перебив мене. Голос його став жорстким і чужим:
– Мамо, ну ти подумай сама, куди ти зараз приїдеш? У нас же ремонт у розпалі, пилюка стоїть стовпом. І взагалі, ми ту другу кімнату вже під дитячу облаштовуємо, ліжечко для Софійки замовили, шпалери дитячі поклеїли. Там місця зовсім мало буде, ми всі разом у двох кімнатах просто задихнемося. Якщо вже так припече і доведеться їхати, то зупиняйся краще у тітки Валі в селі. Вона ж сама живе в старій хаті, їй веселіше буде, та й повітря там свіже.
Після цих слів у мене в грудях щось обірвалося. Наче хтось вимкнув світло, і в душі стало темно і порожньо.
Я навіть не стала нічого відповідати. Просто натиснула червону кнопку на екрані телефону і поклала його на тумбочку.
Виходить, поки я горбатилася на чужині, поки пересилала гроші, купувала подарунки і збирала на квартиру – я була найріднішою, найлюбішою мамою. А як тільки віддала останнє, переписала житло на сина і опинилася у скруті – я стала зайвою. У квартирі, за яку я заплатила кожним своїм сивим волосом, кожною сльозою і кожним роком самотності, для мене не знайшлося навіть маленького куточка. Мене відправили в село до тітки, бо в моїй же квартирі «місця мало».
Тієї ночі я виплакала всі сльози, які накопичилися за п’ять років. Я плакала не через Галину – та була чужою людиною, чого від неї чекати? Я плакала через власну сліпоту, через те, що віддала все до нитки, не подумавши про себе, а замість вдячності отримала такий холодний розрахунок.
А вранці я вмилася холодною водою, подивилася на себе в дзеркало і сказала вголос: «Годі, Наталю. Більше ніхто об тебе ноги витирати не буде».
Через тиждень мені пощастило – я влаштувалася доглядальницею до однієї літньої пари. Платили там менше, ніж у Маттео, вісімсот п’ятдесят євро, і роботи було багато, але я взялася за неї з новими силами. За три місяці я повністю віддала борг знайомій, купила собі теплий одяг, нормальне взуття і вперше за п’ять років почала відкладати гроші виключно на власний рахунок.
Минуло пів року. З Артемом ми спілкувалися рідко і сухо. Він дзвонив раз на два тижні, питав, як справи, і коли чув, що зарплата в мене невелика, швидко згортав розмову, посилаючись на зайнятість. Про те, щоб запросити мене в гості, більше не заїкався ніхто.
А одного сонячного весняного дня, коли я йшла з магазину, у мене в кишені задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я: «Маттео».
Я здивовано зупинилася посеред вулиці і натиснула кнопку відповіді.
– Алло?
– Наталю, добрий день! Це Маттео, – почула я схвильований, трохи винуватий голос колишнього господаря. – Вибач, що турбую. Ти зараз працюєш? Чи в тебе є хвилина поговорити?
– Добрий день, Маттео. Так, я працюю. Щось сталося з синьйорою Розою?
– Мама жива, але… – Маттео важко зітхнув. – Наталю, я хочу попросити в тебе вибачення. Я був повним дурнем, що повірив тій жінці. Галина виявилася зовсім не такою, якою здавалася. Минулого тижня ми помітили, що з дому почали зникати речі – спочатку дрібниці, срібні ложки, потім мамина золота брошка, а вчора я застав її, коли вона нишпорила в моєму кабінеті в шухляді з грошима. А коли я почав розбиратися, з’ясувалося, що вона ще й мамі ліки не купувала, а гроші собі в кишеню клала. Ми її вчора вигнали зі скандалом. Мама весь день плаче, кличе тебе, каже, що нікого, крім Наталі, бачити не хоче. Я розумію, що дуже образив тебе тоді, але прошу: повернися,будь ласка. Я буду платити тобі тисячу триста євро щомісяця, тільки повернися до нас.
Я стояла посеред вулиці і відчувала, як у душі піднімається тиха, спокійна радість. Правда все одно вийшла назовні. Життя само все розставило по місцях, без моїх виправдань і сліз.
Я попросила у Маттео тиждень, щоб чесно попередити своїх нинішніх господарів і знайти їм заміну, а потім повернулася в його дім. Синьйора Роза, коли побачила мене, заплакала, обійняла за шию і довго не відпускала, гладячи мене старечими руками.
А через два тижні про моє повернення дізнався Артем – мабуть, хтось із земляків у місті переказав його знайомим, що Наталя знову працює на старому місці та ще й із підвищенням.
Телефон завібрував увечері. На екрані світилося: «Синок».
– Привіт, мамусю! Як ти там, рідненька? – защебетав Артем таким лагідним голосом, якого я не чула вже майже рік. – А ми тут з Софійкою якраз тебе згадували, вона вже так виросла, віршики розповідає! Чув, ти знову до своїх старих господарів повернулася? Ну слава Богу, я ж завжди казав, що справедливість є!
– Привіт, Артеме. Так, повернулася.
– Це ж чудово, мамо! – жваво продовжив син. – Слухай, у нас тут така справа… Я хотів стару машину продати і взяти трохи новішу, бо ця вже зовсім сиплеться, а на роботу їздити треба, та й дитину в садок возити. Нам буквально три тисячі євро не вистачає. Ти ж тепер знову добре заробляєш, може, зможеш нам переказати по тисячі в місяць? Ми тобі так вдячні будемо, і на літо обов’язково тебе в гості чекаємо, ми вже й диванчик розкладний на кухню купили, тобі там дуже зручно буде!
Я дивилася у вікно на вечірній Неаполь, і мені раптом стало так смішно, що я навіть усміхнулася. «Диванчик на кухні купили…» У моїй власній двокімнатній квартирі мені пропонують спати на розкладному диванчику на кухні,а натомість просять віддавати всю зарплату на нову машину.
Я набрала повні груди повітря і спокійно, рівним голосом відповіла:
– Ні, синку. Грошей я вам більше висилати не буду.
На тому кінці дроту запала тиша.
– Як це не будеш? – перепитав Артем, і лагідність у його голосі миттєво випарувалася. – Ти що, знущаєшся? У тебе ж зарплата велика, навіщо тобі там стільки грошей?
– А мені, Артеме, треба собі на власне житло назбирати, – спокійно сказала я. – Невеличку однокімнатну квартиру куплю, запишу на себе, щоб на старість мати свій власний куток і не тинятися ні по селах, ні по розкладних диванчиках на чужих кухнях. Свій обов’язок перед тобою я виконала сповна – квартиру тобі купила. А далі ти вже дорослий чоловік, глава сім’ї, от сам і заробляй на машину, на садочок і на ремонт.
Артем ще щось намагався сказати, почав кричати, що я стала черствою, що Італія мене зіпсувала, а потім зі злістю кинув слухавку.
Вже два тижні він не дзвонить і не пише. Образився.
А я сиджу вечорами у своїй світлій кімнаті, п’ю ароматну каву, дивлюся на цифри у своїй банківській книжці, які з кожним місяцем стають усе більшими, і відчуваю такий спокій, якого не знала багато років. Життя дало мені жорсткий, але дуже потрібний урок: любити дітей треба, допомагати їм можна, але ніколи не можна віддавати їм останню сорочку, залишаючи себе без захисту. Бо коли ти залишаєшся ні з чим, ти стаєш нікому не потрібною. А тепер у мене все буде добре.