За маму мені вже аж соромно перед чоловіком, бо все, що вона обіцяє – пусті слова. Жодну з своїх обіцянок вона не виконала. Я, каже, вам не зобов’язана! Так я розумію, що не зобов’язана. Але навіщо тоді обіцяти і давати марні надії?
Сім років тому, коли ми одружувалися, мама пообіцяла нам подарувати на весілля двісті тисяч гривень. До сих пір чекаємо… Сім років тому для нас ця сума була дійсно значущою. Гроші лежали у мами на строковому вкладі, і термін мав закінчитися через кілька місяців після весілля. Ну і щоб не втрачати відсотки, домовилися, що знімати достроково гроші не будемо. Знімемо на два місяці пізніше.
Ми з Сергієм зраділи, розмріялись, навіть посперечалися. Він каже – давай хорошу машину купимо! А я – ні, треба з житлом вирішувати щось. Свекруха почула ці розмови, порадилася зі свекром, каже – машину ми вам свою віддамо, поки не купуйте. І підтримала мене, що треба з квартирою щось вирішувати!
На тому і порішили. Свекор на весіллі урочисто вручив синові ключі від своєї машини і ми зайнялися підбором варіантів житла в іпотеку. Вирішували, що краще взяти – новобудову чи старий фонд, в якому районі, в якому банку краще просити іпотеку. Два місяці минуло, і мама замість того, щоб віддати обіцяну суму нам, пішла і продовжила внесок ще на рік.
Сказала, що я ще не подорослішала, щоб квартиру собі купувати, у мене он вдома безлад, підлоги не миті і посуд в раковині. Сергій мене, мовляв, все одно кине через кілька місяців, нема чого і затівати з цієї іпотекою. Іпотеку беруть серйозні люди, у яких всюди порядок! І в голові, і в шафі, і на кухні. Я, на жаль, за маминими словами, до таких не належу.
Одним словом, мама передумала, шкода стало грошей! Зганьбила мене перед свекрами. Кажу, мамо, навіщо ти обіцяла щось тоді? А вона – а я тобі що, зобов’язана була подарунки дарувати, чи що? Квартири купувати? Ні, не зобов’язана! Я тебе виростила, вивчила, далі – сама. І з одного боку, начебто правильно говорить – сподіватися треба тільки на себе, на інших людей нічого покладатися. Але як не сподіватися, коли вона безпосередньо обіцяла?
Ми з Сергієм квартиру взяли на рік пізніше. На роботі у нас обох справи йшли чудово, керівництво щедро роздавав премії і бонуси. Кілька років жили дуже добре, навіть наважилися паралельно з іпотекою народити дитину.
Мама знову ж обіцяла допомагати з онуком, але я не вірила, і правильно робила. Синові вже два роки, бабуся у нас тільки чисто для декоративних цілей. Прийде, чаю поп’є, дитину п’ять хвилин на руках потримає, мені дорікне, що в квартирі у мене бардак, і відправляється додому з чистою совістю.
Ми справлялися і без неї, але останнім часом стало зовсім непросто матеріально, і я стала думати про те, щоб виходити на роботу. Тут директор подзвонив, каже, виходь ось прямо з понеділка. Стали ми терміново няню шукати, але хіба її знайдеш за чотири дні? Поділилася з мамою, кажу, може, у тебе є знайома пенсіонерка якась, яка погодиться сидіти за гроші? А вона каже – так я сама буду сидіти! За гроші чого б і не погодитися.
Я мала б втішитися, але хвилювалася, як би мама не передумала і не підвела мене. П’ять разів її запитала – кажу, ти точно впораєшся? Тобі не важко буде? Чи зможеш сидіти кожен будній день з восьмої ранку до сьомої вечора? Клялася і божилася, що впорається і зможе. Домовилися, що щоранку будемо привозити онука до неї, з їжею на день, з одягом, з іграшками. Купила вона онукові горщик, обладнала спальне місце, все приготувала. Везіть, каже, але витримала рівно два тижні.
Заявила, шукайте няню. Я кажу, ти ж обіцяла! Мені на роботу завтра, як ти собі це уявляєш? Де я тобі няню за ніч візьму? Я на тебе сподівалася! Ось і даремно, каже, сподівалася, сподівайся на себе.
Цього разу я образилася на маму просто до глибини душі, аж до того, що хочу припинити будь-яке спілкування. І чоловік мене в цьому підтримує.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
