Я погодилася, і  переписала свій будинок на доньку, як вона того і хотіла. Але мені від її слів на душі дуже прикро було, бо ж кому я все залишу, як не їй? Навіщо так поспішати? Одним словом, я трохи образилася, але доньці цього не показала. Гроші вирішила заробляти для себе, подумала, що з таким зятем мені життя на одному подвір’ї не буде, тому вирішила складати собі на квартиру. Коли через 4 роки я повернулася додому з кругленькою сумою грошей, якої б вистачило на покупку квартири, донька сказала, що краще ці гроші вкласти у будинок, адже він давно потребує капітального ремонту

Всіх заробітчанок, яких я зустрічала тут, в Італії, на заробітки привела одна і та ж причина – бідність. Я не можу про себе таке сказати, бо ми з чоловіком хоч і сильними багачами не були, та все ж мали свій будинок, обоє на роботі працювали, щось заробляли, то ж не бідували це точно.

Але в 49 років раптово не стало мого чоловіка. Я залишилась одна, бо наша єдина донька Христина на той час вже вийшла заміж і жила у свого чоловіка, разом з його батьками.

Зять принципово не хотів йти до нас, казав, що він не почуватиметься у нас вдома господарем. А донька любила його дуже, тому і пішла вслід за ним.

Після того, як не стало мого чоловіка, я місця собі не знаходила, адже ми з ним прожили душа в душу 27 років. Я просто не знала, що мені без нього робити, як жити далі.

І тут моя двоюрідна сестра, яка вже багато років працює в Італії, стала кликати мене до себе. Я ніколи не думала про заробітчанство, бо мене і так все влаштовувало, я навіть не уявляла, чи справлюсь з цим завданням.

Але сестра мені сказала так:

– Ти приїжджай, хоч розвієшся, погостюєш у мене трохи, все роздивишся. Сподобається – залишишся, а не сподобається – повернешся додому. Ти точно нічого не втрачаєш.

І я погодилася, поїхала. Як не дивно, але Італія мені сподобалася, сестра відразу роботу мені знайшла, тому я залишилася. Все пішло просто, без труднощів особливих, і я вирішила, що попрацюю, аби на старість собі заробити.

Донька моя як тільки почула, що я в Італію збираюся, стала говорити, що не добре, щоб будинок мій пустував, тому, якщо я не проти, то вони з чоловіком переїхали б туди.

– Не проти, – кажу. – Живіть. Але як твій чоловік на таке погодиться? Він же казав, що в чужому домі він не господар.

Донька на цих словах замнулася, замовкла, а потім видала:

– Ну, власне, мамо, про це я також хотіла з тобою поговорити. Ми з чоловіком вирішили, що якщо ти вже їдеш, то повернешся не скоро. А ми не хочемо на чужому господарювати. Я у тебе єдина дитина, то ж зроби дарчу на будинок на мене зараз. Так мій чоловік зможе почуватися повноправним господарем.

Я погодилася, і  переписала свій будинок на доньку, як вона того і хотіла. Але мені від її слів на душі дуже прикро було, бо ж кому я все залишу, як не їй? Навіщо так поспішати? Дай Бог, щоб у них з чоловіком все добре було, але ж у житті всяке буває. Господарем він хоче бути? Це добре, але треба ж щось для цього і робити!

Одним словом, я трохи образилася, але доньці цього не показала. Гроші вирішила заробляти для себе, подумала, що з таким зятем мені життя на одному подвір’ї не буде, тому вирішила складати собі на квартиру.

Коли через 4 роки я повернулася додому з кругленькою сумою грошей, якої б вистачило на покупку квартири, донька сказала, що краще ці гроші вкласти у будинок, адже він давно потребує капітального ремонту.

– Мамо, ну що ти як маленька? Навіщо тобі та квартира? Давай краще другий поверх зведемо, будемо мати великий будинок, в якому заживемо великою і дружною родиною!

Може, я б і погодилася, якби не характер зятя, який постійно хоче бути господарем.

Одним словом, я розгубилася, не знаю, що робити. Яке рішення прийняти, щоб було правильно, і щоб я потім про це не пошкодувала?

Cпеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.

Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.

You cannot copy content of this page