А вже якось виходить так, що дуже часто люди кажуть про матір, яка виростила поганих дітей: «Ви неправильно їх виховували!»
Ну як неправильно, як це можна визначити і з чого такі висновки можна зробити? Адже вона їх добре годувала, гарно одягала, дала непогану освіту, на яку вистачало фінансів, просто характер у кожного свій, я це вже зараз добре розумію.
Мені теж досить таки часто говорять про погане виховання моїх дітей, і я сама бачу, які важкі відносини між моїми трьома дітьми, але я всіх ростила зі щирою любов’ю, турбувалася про них за першої хвилини їх життя, ставилася до всіх однаково, усіх любила однаково і допомагала, чим могла, ніколи не ділила їх і не бачила в них різниці. Мені усі діти мої рідні і дорогі, усі однакові.
А який вони собі шлях у житті зробили – це їх вибір, вони дорослі і самостійні люди і тут вплинути на них я більше не можу.
Лише у мене один біль: мої діти один одного ненавидять, і це не просто слова, на жаль, це реальність, з якою я стикнулася і в якій ми зараз живемо усією нашою родиною.
Моїх дітей, просто так неможливо зібрати разом за одним столом, побачити їхні обійми між собою, адже при зустрічі вони швидше уникають один одного, не хочуть бачити найрідніших людей, а що вже й казати про спілкування між собою.
Я вийшла заміж і народила першу донечку в 21 рік, ще молодою тоді була.
Чоловік дуже сильно хотів сина, це була його мрія, тому засмутився, коли з’явилася дівчинка у нас. Ну нічого, я взяла все виховання на себе, дала їй подвійну батьківську любов в той час, коли чоловік гарував на двох роботах, тільки щоб вдома не сидіти. Він мені постійно говорив:
– Ну що ти так бігаєш біля неї, в усьому їй годиш? Вона ж потім тобі на шию сяде, дивися, щоб не було пізно це все зрозуміти.
Та я його не слухала його, адже яка ж це мама не буде любити і догоджати своїй маленькій єдиній донечці.
Друга народилася у нас теж наша дівчинка, гарненька донечка.
Чоловік знову засмутився, але потім відразу сказав, що буде ростити її по-пацанськи, щоб не була такою примхливою як перша наша донечка, яку я дуже розбалувала сама і йому це не подобалося зовсім.
І правда, друга дочка і так росла більш активнішою, грала з хлопцями в футбол, ходила у різні спортивні гуртки.
Але чоловік втратив до неї особливий інтерес, коли народився третій хлопчик – він повністю розчинився в його вихованні, адже, нарешті, його мрія збулася. Відтоді у нашого тата все відійшло на другий план, його центром всесвіту став син.
Діти наші росли та ніби розділялися на три табори: старша ревнувала до молодших, вважаючи лише себе єдиною королевою, у середньою був дуже важкий характер, а син сестер, складалося таке враження, взагалі не любив, бо татом йому було дозволено все, що б йому не заманулося там, він вважав себе улюбленцем.
Вже у той час без серйохних суперечок навіть жодне сімейне свято наше не пройшло.
Скільки разів я збирала всіх дітей, плакала і благала помиритися між собою, адже для матері дивитися на це дуже неприємно.
Вони так і робили, і на якийсь час в родині запановувала тиша. Але варто було хоч комусь спровокувати суперечку і знову починалося все спочатку.
Весь час я намагалася поселити між своїми дітьми любов та повагу до рідних людей, але вони росли, а з роками нічого не змінювалося, лише ставало гірше. Вони наче чужі люди між собою.
Я дуже сподівалася, що вони підростуть, стануть розумнішими і владнається все.
Відтоді кожен пішов своїм шляхом. Старша дочка живе зі своїм чоловіком, дуже далеко від нас з батьком.
У неї двоє діток, але поки я їх бачила лише по скайпу, милі внучата, але вони якісь чужі до мене, взагалі далекі та байдужі.
Середня наша донька ледве закінчила навчання, тільки тому, що я її впросила це зробити. Закінчила, відразу вийшла заміж.
Пишного весілля молоді не робили, посиділи в кафе з друзями, нас навіть не покликали з чоловіком, сказали, що зараз ніхто не гуляє великими родинами, то все старі нікому не потрібні звичаї сільські.
А через декілька місяців вона вже розлучилася. Мене з батьком зовсім не слухається, сама собі життя псує.
Один наш син успішно закінчив інститут, працює в банку, але характер у нього дуже зарозумілий. До цих пір живе з батьком і поки не одружився.
І ось я одна вже як більше 10 років після всіх цих подій. Діти мене не забувають: дзвонять, зрідка приїжджає середня дочка. Син теж інколи дає про себе знати, інколи заходячи до мене, але з умовою, що сестер не буде вдома.
Старша донька тільки обіцяє як-небудь приїхати, але я розумію, що це тільки відмовки. Дочки з батьком не спілкуються, бо кажуть, що він їх не любить. Та й сестри між собою не можуть налагодити відносини, навіть в соцмережах не дружать, гірше чужих людей, напевно.
Кажу кожній дитині: помиріться, ну що вам тепер ворогувати, не діти ж вже давно, а зовсім дорослі люди, то ж в дитинстві лише через цукерки билися, пора б уже зібратися і посміятися над усім цим.
Але всі вони вперті, живуть зі злістю в серці один до одного. Не виходить у них пробачити дитячі образи.
Я часто плачу ночами в подушку, навіть не знаю з ким поділитися своїми хвилюваннями, важко мені дається це все. Що я зробила не так?
Можливо, зайву увагу приділяла старшій доньці, меншій мало уваги дала ніж їй? Можливо, я даремно повністю довірила сина його батькові, що він навіть вважав за краще жити з татом після нашого розлучення?
Можливо, я і погана матір була для своїх дітей, але щиро та віддано люблю всіх своїх рідних дітей і онуків хочу побачити в житті, а не по скайпу.
Але мабуть ніколи у мене не вийде зібрати всю родину, навіть якщо буду йти в інший світ. Дуже гірко мені, знову сумую, бо нічого вдіяти вже не можу.
Що я ще можу зробити, бо опускаються руки?
Фото ілюстративне.
