fbpx
Україна
Я більше ніколи не дам на “лапу”

У ту мить, коли мені вручали водійські права, моя душа співала Гімн України. …Даївець, який був на задньому сидіні авта, ніяк не міг збагнути, чому я не пропоную йому грошей. Вгодований інспектор ще не знав, що Україна – нова. Та я йому це нагадала!

Крик матері, яка ховає сина, — ось шо перевернуло мою душу.

Наприкінці листопада почата відвідувати курси, щоб отримати водіиські права. — у центрі реабілітації інвалідів. Це спеціальні курси водіння для людей з фізичиними вадами. Та ви помиляєтеся, якщо думаєте, що з інвалідів ніхто не бере грошей. У нашій корумпованій країні ще донедавна ти був ніким, доки не зашелестіли купюри. Як і більшість з нас, я сприймала все це як норму. Сама була частиною всієї тієї системи, адже хабарі давала. І навіть була готова платити за права, попри те, що старанно вчила теорію, і практичні заняття теж були успішними.

Інструктор навіть хвалив: “Добре у тебе виходить водити”. Заняття були кілька разів на тиждень. Закінчити водіиські курси та отримати права було для мене дуже важливо, давньою мрією навіть. Тепер я вже не мрію про такі дрібні речі. Мене змінив Майдан. Коли я захотіла бути на Майдані, туди вже неохоче брали жінок.

Не знала, що робити, аби стати частинкою цього протесту, бо не могла бути осторонь — це точно. Почала допомагати ліками, харчами, теплим одягом. Але навіть тоді я ще думала дати ті злощасні 700 гривень даївцеві! Пригадую січневий діалог у нашій автошколі: “Як будемо на права здавати?” — питають хлопці. — “Як? Як усі. Що ж вдієш: вчись — не вчись, а платити треба!” — такі були мої слова. Хлопці дізналися в інструктора, що вартість водійських прав — саме 700 гривень. …20 лютого у стрічці новин “Фейсбук” з’явилося повідомлення про ще одну смерть Героя Небесної сотні. Я не повірила. Перед очима — його усмішка, темне та густе волосся і безконечно добрі очі. З цим 28-річним хлопцем ми навіть не товаришували.

Я просто одного разу перетнулася з ним, коли ще навчалася в університеті. Кілька усмішок, кілька щирих та добрих порад — і ця людина запам’яталася мені назавжди. Коли його тіло привезли до рідного міста, я пішла з ним попрощатися до його дому. Там панувала мовчанка, яку час від часу пронизували крики і плач матері.

Вона не відводила очей від синового обличчя. Усе просила, аби до неї прилетів голуб, казала, що то має бути синів посланець… У під’їзді близькі згадували Героя. “Ніколи не дав хабара. Все лише чесно, лише своїми силами робив. Такий був принциповий. Такий добрий…” У мене захололо всередині. Додому я йшла іншою людиною. “Більше ніколи не дам ані одного хабара. Він загинув не для цього!” Думала собі — щось є у цих смертях на Майдані схожого зі смертю Ісуса, їхня кров змила людські гріхи. Герої Небесної сотні перевернули внутрішній світ багатьох україців. І мій теж. …1 березня їхала на іспит. Без хвилювання.

Відкладені 700 гривень використала на потрібніші речі. Попри те, що були такі, хто переконував усе ж таки дати на лапу, рішуче відмовляла. “Та ті гроші нічого не змінять. Шкода прав. Та до чого тут ти і твої права? ”

Багато людей так нічого і не збагнули — а я вирішила почати із себе. На всі тестові питання я відповіла правильно. Далі — водіння. Сідаю за кермо, збоку — інструктор, позаду — даївець, який навіть не стежить за тим, як я іду. Наприкінці питаю: “Ну як? Я здала на права?” І тут починається: “Не знаю, не знаю. Це питання вивчатиме ще комісія…” — каже, хитро погладжуючи свій велетенський живіт інспектор. Я ж не реагую. Прекрасно знаю, що ніяка комісія нічого не розглядатиме. Бо комісія не бачила, як я їхала. Даївець усе не йшов геть. Він був розгублений. Чекав, що йому заплатять. У підсумку знервувався і сказав, що результати будуть згодом, може, через тиждень. Я сприйняла ті слова спокійно, цього він теж не чекав. Через тиждень, звісно, нічого не повідомили. Довелося навідатися до управління ДАІ, яке мало б видати права. Там і зустріла того інспектора. Він використав усю свою зверхність, аби принизити мене. Казав чекати, бо зайнятий. Казав, що й секунди не має, аби розібратися з моїми правами. “Якщо я не отримаю права, то вже подаю звернення до прокуратури та міліції, у якому детально опишу вашу протизаконну поведінку!” Ось так я йому відповіла. І додала: на гроші не розраховуйте. Цей майже удвічі більший від мене чоловік аж упрів, коли почув такі слова. Однак піддався не одразу. Лише по обіді того дня видав мені права. Червонів, сердився. Ніби від серця найдорожче відриває — так мені їх вручав. А я в душі в цей час співала Гімн України. … А інші учні, які також складали іспиту цього даївця, отримали свої права, коли йому “віддячили”.

Читайте також: ОКРАЄЦЬ ГРІХОВНОГО ЩАСТЯ: “ПРИВОРОЖИЛА… ПРИЧАРУВАЛА…” – ПЕРЕШІПТУВАЛИСЯ У МІСТЕЧКУ

Навіть такі, хто не здав водіння. Самі про те розповідали. Як вони їздитимуть і скільки людей може від цього потерпіти? Навіть думати боляче… Тож звертаюся до всіх: даївці, учні водійських курсів! За таких, як ви, як я, померло понад сто людей. І досі вмирають! Вони дивляться на нас із неба. Ірина, 23 роки

Джерело.

Related Post