Відколи моя донька вийшла заміж, то привела зятя жити до нас.
Олена у нас єдина дитина, хата в селі у нас чимала, тому ми з радістю прийняли її чоловіка, місця ж вистачить усім і полюбили його, як рідну дитину.
Думаю, що усім людям зрозуміло, які ми були щасливі, знаючи, що єдина донька не житиме далеко від нас і у нас з чоловіком старість не буде сумна та самотня.
Ми мріяли, як наші онуки ростимуть у нас на очах, а ми усім допомагатимемо своїм дітям.
Загалом, ми зятя дуже гарно прийняли, жили добре ми усі.
Мати Дмитра, наша сваха, живе в сусідньому в селі, має ще дві доньки, які в місті з чоловіками своїми живуть.
Сваха ніколи багато не жила, тому ми з нею добре спілкувалися, вона була простою людиною, можна сказати.
На жаль, згодом чоловік занедужав і багато грошей йшло на лікування його, тому у нас настали складні часи.
Складно було нам усім, бо пенсія у мене з чоловіком зараз невелика, донька залишилася без роботи, а у них двоє діток. Працює зять, але зарплата у нього невелика, багато не заробиш зараз в селі.
А сваха стала їздити якраз за кордон на заробітки. Поїхала до своєї сестри в Італію.
Гарні гроші там заробляє, дуже своїм донькам допомагає, вони натішитися не можуть, що мама там, лише списки їй пишуть, що привести з-за кордону.
Синові не допомагає, особливо, каже доньки орендують квартири у місті, їм зараз більше потрібно, а син живе в селі, дім є, та й витрати менші набагато.
А нещодавно вона в Україні була, до нас в гості на годину забігла і дала онукам по 200 євро, якраз перед школою це було.
Відтоді моїй доньці вже разів 100 подзвонила, питала звіт ледь не до копійки, що вона купила на них і за яким курсом обміняла.
Все розпитувала так постійно, наче мільйон принесла онукам. Ми усі цьому такі здивовані були, що й не передати.
А, особливо, моя донька, каже мене свекруха так втомила, коли я сказала, що спортивні костюми дітям по 500 гривень купила.
Каже:
– Он мої дівчата онукам по 300 покупляли на розпродажі, а ти така куркулька, що придбала аж за 500.
А моя донька їй каже:
– Мамо, так вони ж в місті живуть, там вибір великий, розпродажі, знижки. А мені ще їхати в місто, дорога в один кінець лише 40 гривень і не факт, що в той день щось гарне знайду і на знижки якісь натраплю.
Та свекруха, замість того, щоб зрозуміти, лише сказала на останок:
– Зрозуміло, якщо гроші чуді і дармові, то можна й не шкодувати і нікуди не їхати вибирати.
Донька промовчала, хоча бачу, що не приємно їй все це.
Кажу, щоб більше тих грошей у свекрухи не брала, але вона каже, що добре хоч дала щось, бо перед школою ці гроші їх дійсно виручили дуже, на 400 євро моя донька дітей гарно одягла, купила їм усе, ще й на гуртки гроші залишилися.
Вчора знову сваха доньці моїй телефонувала, та вже я взяла телефон і кажу:
– Не морочте голову дитині більше, вона вже й плакала через вас. Шкода грошей, не давайте більше, якось самі справлялися і зараз обійдемося без вас.
Ех, що ж після цього почалося. Сваха образилася дуже на мене, зятеві подзвонила і дочкам своїм.
Ніхто тепер з нами не розмовляє, зять, звісно, людина хороша, він на моїй стороні, але родичам нічого не каже, не хоче суперечок в родині.
Сваха дуже на мою доньку образилася, сказала, що більше не копійки не дасть навіть на дітей, через мене.
Донька каже, що потрібно було мовчати і нічого не казати їй, кому зараз потрібна та гордість, якщо життя дуже важке. Мовляв, можливо, свекруха ще б колись допомогла, а тепер зовсім від них відвернулася, а все через те, що я не могла змовчати просто.
Та мені просто дитину шкода свою. Що я зробила не так?
Фото ілюстративне.