Невістка зайшла на подвір’я, а я її не впізнала, ще б пак, адже минуло стільки років. Я думала, вона про мене вже й забула, або якщо і пам’ятає, то лише щось недобре.
В п’ятницю я весь день була на городі, сонечко виглянуло, треба картоплю садити. В цьому році я вирішила, що все буду садити потрошки, хоч і не маю сил, але пенсія маленька, і треба якось жити.
Якби у мене хто був з рідних – то була б інша справа, а так дуже важко одній на старість. Тепер я шкодую про свій вчинок, який зробила в молодості, але зараз нічого не вдієш.
У мене був єдиний син, і ми з чоловіком над ним дуже тряслися, як то кажуть. Ми хоч і не були багатими людьми, та для сина у нас завжди все було найкраще.
Коли Сергій виріс і надумав одружуватися, дівчина, з якою він зустрічався, мені не сподобалася. Тоді я вважала, що мій син вартий кращої долі. Світлана, може, була і хороша, і красива, я особливо до цього не придивлялася, але мені не подобалося те, що вона з бідної родини, і батьки в придане їй нічого не дадуть.
Проте, син був настільки закоханий, що він нас не послухав, розписався з Світланою і привів її до нас додому.
Визнаю, що поводилася я з невісткою не дуже гарно, і зробила все для того, щоб вона сама пішла з нашого дому. Молоді прожили всього рік, а потім розлучилися. Світлана поїхала в своє містечко, а син залишився з нами.
Я раділа, бо перемогла. Тепер я сподівалася, що син знайде собі пару, і все у нас буде добре. Та замість того, щоб шукати собі підходящу пару, син став приходити додому напідпитку, а потім присів на оковиту. Закінчилося все дуже сумно – мій син так і не одружився ще раз, скотився вниз, і кілька років тому його не стало.
Відтоді я живу сама, і в мене навіть надії не було на те, що все ще може змінитися. В п’ятницю я з самого ранку працювала на городі, і бачу – заходить на моє подвір’я гарна пані. Вишукана така, в дорогому одязі.
– Не впізнаєте мене, мамо? – питає.
А стала, сперлася на сапку, і зовсім не розумію нічого – наче Світлана мені ввижається.
– Світлано, ти? – несміливо питаю.
– Я, – відповідає посміхаючись.
– А якими ти дорогами до нас? Заходь в хату.
Світлана розповіла, що вже давно живе в Іспанії. Спочатку вона туди на заробітки поїхала, а потім там заміж вийшла, так що тепер у неї все добре.
Тепер вона додому на кілька днів приїхала, і їй хтось про Сергія сказав, от вона і вирішила на могилку до нього приїхати. А заодно, і до мене в гості зайшла.
– Якою ж ти стала! – захоплено кажу, кидаючи сапку, і запрошуючи гостю до хати.
– Якою? – щиро посміхається Світлана. – Не вигадуйте, мамо, я така, як і була ж.
– І що, ти зовсім не злишся на мене? – питаю.
– Та ні, – каже. – Я тепер на Ваше місце стала, бо маю єдиного сина, і хочу для нього найкращої долі. Але зрозуміла, що якщо невістку собі самій вибирати, то діла з цього не буде. Син має серцем вибрати, тоді і сім’я міцна буде. Гроші ж не головне, головне – це щоб мир, любов, злагода були.
Поплакали ми обидві, обійнялися, і мені аж на душі легше стало від того, що вона зла на мене не тримає.
Пішла Світлана, а я в хату вертаюсь, а на столі 200 євро стоїть. Отакої, не лише пробачила, а ще й подарунок залишила.
Не одна мама, бажаючи кращого, зробила лише гірше, замість того, щоб довіритися Волі Божій і підтримати вибір своєї дитини.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
