fbpx
Життєві історії
В п’ятницю ввечері телефонує мені подруга Марія, каже, що допомога потрібна. Їй важке не можна піднімати, вона в декреті. А генеральне прибирання потрібне, свекруха приїжджає. Просить, щоб я її виручила. Я вирішила Марії допомогти, бо незручно мені відмовити їй. Але коли приїхала до подруги, то дуже здивувалася, адже її чоловік та мама були вдома. І ходять так з кімнати в кімнату, поки я прибираю. Дивани відсувала, сміття просто гори. Огризки, папірці. Горщики всякі квіткові, підвіконня відмивала. Подруга начебто поруч весь час була, але то фіранки поправить, то щось розповість. Втомилася я дуже. Розпрощалися і я поїхала додому зі спокійною душею. Не встигла додому приїхати, як знову Марія дзвонить. Коли взяла телефон, то аж засмутилася від розмови з нею. Коли чоловік з роботи прийде, спитаю у нього ще поради. Більше й знати не хочу цю жінку

Ми з чоловіком живемо зовсім не багато. Мешкаємо в невеличкому містечку. З чоловіком отримуємо мінімалку, не більше.

У мене є подруга, Марія. Вона зараз в декреті, а на днях запросила мене до себе додому на чай.

Половину передпокою у неї займає старий кухонний гарнітур, точніше його частини, вже й саманезнаю скільки йому років. Марія скаржиться, викинути б, так важко тягнути його, а на смітник шкода. А хтось забрати обіцяв, так уже місяць забирає, ось ходять, спотикаються за нього, заважає він усім.

– Давай, – кажу, – я заберу. Раз нікуди подіти. У мами моєї на кухні зовсім старенький диван стоїть. Викинемо його з чоловіком, а цей поставимо.

Подруга моя аж зраділа, світилася, що клопотів стане менше. Все, без проблем. Замовляю стареньку газель. Спускаємо ці меблі. Дякую всім. Поїхали до мами.

Того ж вечора телефонує мені Марія, каже, що допомога потрібна. Їй важке не можна піднімати. А генеральне прибирання потрібне, свекруха приїжджає до неї скоро. Просить, щоб я її виручила. Я вирішила Марії допомогти, бо незручно мені, меблі забрала ж її. Але коли приїхала до подруги, то дуже здивувалася, адже її чоловік та мама були вдома, ходили, наче ні в чому не бувало. І ходять так з кімнати в кімнату, поки я прибираю. Дивани відсувала, сміття просто гори. Огризки, папірці. Горщики всякі квіткові, підвіконня відмивала. Подруга начебто поруч весь час була, але то фіранки поправить, то щось розповість. Втомилася я дуже. Місія виконана. Розпрощалися і я поїхала додому зі спокійною душею, адже борг свій віддала.

Вранці знову дзвінок від моєї подруги Марії. Розмовляти не зрозуміло про що. І явно мнеться подруга, щось сказати хоче мені. Довго щось там говорила, а потім каже:

– А ти гроші за меблі мені коли віддати зможеш?

А я ж зовсім серйозно думала, що меблі ті безкоштовно вона мені віддала. Викинути ж хочуть.

– І скільки винна? – запитала я її, наче водою хто мене облив з відра.

– Та хоча б 2 тисячі гривень віддай мені, хоч якісь копійки. Він же, наче, не поганий ще був, великий такий. Колись коштував дорого, та й зберігся ще він добре.

У мене аж настрій пропав. Хоч бери і назад їй його вези Марії ті меблі, якщо їх так можна назвати. На газель і вантажників, та дорогу до матері, мені стільки й обійшлося, що я вже сама не рада, що погодилася на все це. Ось сиджу і думаю, а не пред’явити мені рахунок за норкову жилетку, яку я колись подрузі віддала, коли трішки поправилася і в ню не влазила, адже вона, коли нова була, теж дорого коштувала, та й збереглася вона добре. За речі, що для дочки її віддавала. А може і ще щось, так і не згадаю. Але я ж просто так давала, від щирої душі, без всяких там рахунків, навіть ніколи й не думала про це.

Чоловік мій прийде зі зміни, спитаю у нього поради. А може взяти, за ті ж гроші знову газель та й привезти їй назад. Прикро мені дуже, за цю ситуацію. Думала, що знаю людину стільки років, довіряла їй, а виявилося, що зовсім не знала цю жінку.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook