З чоловіком ми розлучилися майже десять років тому, у шлюбі у нас була донька, яка залишилася зі мною. Розійшлися ми без взаємних докорів і з’ясування стосунків – просто зрозуміли, що ми стали чужими один одному, і що нарізно нам краще, ніж разом. У чоловіка на першому місці могло стояти, що завгодно, тільки не сім’я, вдома його практично не було, а коли і б, то якось відокремлено від нас. Сенсу в таких стосунках я не бачила, тому запропонувала розійтися, він мене підтримав.
Після розлучення я отримувала аліменти, платив їх чоловік завжди вчасно, якщо ж були якісь непередбачені великі витрати, то колишній чоловік допомагав. Спілкування батька з дочкою я не обмежувала, але він не користувався цим правом.
Поки дочка була маленька, він забирав її, щоб відвезти до своїх батьків, ось вони з онукою бачилися регулярно. Але на цьому все спілкування і закінчувалося. Звичайно, він вітав її з усіма святами, але якось байдуже, тому що так належить. Разом вони часом не проводили.
Донька не переживала з цього приводу, з батьком вона ніколи близька була. З моїм другим чоловіком у неї склалися більш довірливі стосунки, вони взагалі швидко подружилися.
Колишнього ніколи не турбувало, що я вдруге заміжня, як дочка спілкується з моїм чоловіком. Він взагалі не цікавився особливо нашим життям. Але в цьому році його немов підмінили. Став дзвонити дочки, цікавитися її справами, намагається виховувати. Це виглядає дуже дивно.
Кілька місяців тому колишній дзвонив мені і сказав, що йому не подобається те, що наша дочка фарбує волосся. Як я могла таке допустити і все в такому дусі. Вона років два фарбує вже, а він лише тепер це помітив. Я в цьому нічого такого не бачу. Дівчинка-підліток шукає свій стиль, хоче виглядати яскраво, що тут поганого? Але колишній наполягав, що це неправильно, і я як мати повинна щось зробити.
Я ж робити нічого не збиралася. Коли дочка виросте, все це само собою зникне. А поки їй так комфортно. Якщо ж батькові щось не подобається, то він може сам поговорити з дочкою.
Поговорити то він поговорив, але толку від цієї розмови ніякого. Донька не сприймає його вичитування. Після цього вона з ним взагалі спілкуватися не хоче. Тепер мій колишній чоловік каже, що я винна, бо не займаюся вихованням дитини, адже мені ніколи – у мене є ще син шести років, скоро ще один народиться.
Він навіть заїкнувся про те, що буде судитися, щоб дочка жила з ним. Як він собі це уявляє, я не знаю, але він на повному серйозі мені це заявляв. Я тоді йому сказала, що раніше треба було займатися вихованням, коли дитина поперек лавки поміщалася, а зараз, коли вона скоро повнолітньою стане, це робити вже марно.
В неділю колишній чоловік прийшов до мене в гості, щоб поговорити про майбутнє нашої доньки. Але розмову підтримувати вона не захотіла. В результаті винною знов вийшла я.
Він пішов додому і я зрозуміла, що цілком можливо, що колишній чоловік не через доньку приходить. Просто він не влаштував своє особисте життя і не може спокійно дивитися, як у мене все добре, от і з’являється час від часу в нашому житті. Чи я не права?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.