fbpx

Україна через три роки: підстави для оптимізму

Стаття Джеймса Шерра “Україна через три роки: підстави для оптімізму” вперше опублікована в журналі NATO Review і передруковується в офіційному перекладі українською з відома і дозволу редакції журналу, пише “ЛІГА.Новости”.

Джеймс Шерр – асоційований науковий співробітник Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House. Цей аналітичний центр об’єднує кращі уми Британії в сфері аналізу міжнародних відносин і викликів міжнародній безпеці. Шерр керував протягом трьох років програмою по Євразії та Росії в інституті і є автором ряду робіт по зовнішній і оборонній політиці РФ, України, розширенню НАТО і ЄС на схід, взаємодії з питань енергетики в трикутнику Росія-Україна-ЄС. Ще до втечі Януковича, Шерр припустив, що відсторонення диктатора від влади може спричинити російське втручання в Криму.

Три роки тому “зелені чоловічки” зявилися в Криму, що стало прелюдією до незаконної анексії Криму Росією 18 березня 2014 року, і її так званої “гібридної війни” на Донбасі. Ці події вже перестали бути жахливою новиною, а стали радше надоїдливим і оманливим в своїй стабільності набором фактів, часто затьмарених іншими подіями, мало ким передбаченими кілька років тому: ІДІЛ/Даеш, кризою біженців, роз’єднанням Європи і зміною караулу в США. Водночас зростав скептицизм щодо здатності України реформуватися.

Проте зараз є набагато більше ніж в 2014 році умов для забезпечення результату конфлікту на користь інтересам України і Заходу. Але такий результат вислизне з наших рук, якщо ми применшимо значення питань, що стоять на кону, недооцінимо сильні сторони України і не спроможемося скористатись обмеженістю російської політики і дій.

Питання, що стоять на кону

Питання, що стоять на кону сьогодні, не менш важливі, ніж ті, що стояли три роки тому. Коли Росія здійснила силове втручання в Україну, вона відмовилась від принципів і домовленостей, які поклали край холодній війні. Замість системи, що ґрунтується на Гельсінських домовленостях, за якими визнаються рівність, незалежність і територіальна цілісність усіх країн-учасниць Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Росія звеличує ялтинську систему і сфери впливу в Європі.

У своєму виступі перед Російськими Федеральними Зборами 18 березня 2014 року президент Владімір Путін також закликав до відновлення “історичної Росії” і її кордонів. Пізніше, того ж року, міністр закордонних справ Лавров, виступаючи у “Валдайському клубі” 23 жовтня 2014 року, заявив, що “Молдова і країни Балтії повинні звернути увагу на події в Україні і зробити висновки”. Примирення з планами Москви буде не лише виглядати як зрада Україні. Воно зруйнує довіру в усій Європі.

Хоча Революція гідності в Україні 2013-2014 років не привела до системного оновлення або глибоких реформ Української держави, війна згуртувала країну. Більшість українців сприйняли війну не як референдум про довіру своєму політичному керівництву, а як напад на їхню рідну землю. Якби Україна була неспроможною державою, як її широко намагалися представити, вона зазнала б колапсу навесні 2014 року. Навпаки, до липня, в основному добровольчі підрозділи, повернули 23 із 36 районів, захоплених проросійськими бойовиками, зірвавши російський проект “Новоросія”.

Путін зробив для зміцнення української національної ідентичності більше за будь-якого лідера, українського чи російського. Поки що навіть два великих російських наступи не похитнули дух країни, або її бійців, які очевидно набагато більш спроможні сьогодні, ніж у 2014 році. Майже 1,7 мільйона біженців були прийняті і інтегровані, в основному громадськими і місцевими організаціями. Їх розміщення в таких далеких від Донецька місцях, як Вінниця і Ужгород на заході, руйнує регіональні бар’єри і об’єднує країну.

Для Росії і її підопічних сепаратистів це погана новина. Так звані “Донецька і Луганська народні республіки” займають лише чотири відсотки української території і перебувають в руїнах. В той час як самопроголошені “лідери” цих “республі”” намагаються розширити свої володіння, кінцева мета Москви інша – послабити Україну, підірвати довіру до України і забезпечити її нейтралізацію і “федералізацію” спочатку де-факто, а потім через обов’язкову до виконання угоду.

В розумінні Росії і “лідерів”- сепаратистів “федералізація” означає абсолютну автономію і право вето на зовнішню політику України. Жодна з наявних федерацій не дотримується цих принципів, тим більше не Російська Федерація, де навіть публічне обговорення таких питань карається п’ятьма роками ув’язнення. В підсумку, мінімальна мета Росії є амбіційною: закрити Україні шлях на Захід. Якщо ця мета стане недоступною, так звані “республіки” будуть непотрібні Росії.

Всупереч поширеній думці, Росія також дещо обмежена у військовому сенсі. Двічі (серпень 2014 року і січень 2015 року) російські оперативно-тактичні групи здійснювали інтервенцію на Донбасі з руйнівними наслідками. Але в міру поліпшення військової спроможності України можливості Росії звужуються. Її оперативно-тактичні групи не окупаційні сили, попри те, що вона утримує регулярні війська на Донбасі, які усе ще керують більшістю військових дій бойовиків. Навіть якщо Росія відмовиться від обраного нею шляху цілковитого заперечення своєї військової присутності на Донбасі, ризики і тягар захоплення і утримання значних територій на сході будуть величезними. Росія вже обтяжена ціною анексії Криму, своїми воєнними діями в Сирії і амбіційною довгостроковою програмою військової модернізації. Навіть встановлення сухопутного переходу до Криму дуже проблематично. Мета російських воєнних дій політична – залякати і забезпечити собі поступки, які в інший спосіб отримати не можливо.

Проте досягнення України усе ще нестабільні і можуть бути зруйновані як воєнними діями, так і зсередини.

Виклики, що лежать попереду

Загально визнано, що глибокі внутрішні зміни є передумовою повноправного членства України в європейській сім’ї цивілізованих країн1. Менше людей розуміють, що це також життєво важливо для безпеки України. Україна втягнута у війну з агресивною ядерною державою і веде її, маючи обмежені ресурси, якими погано управляють. Українське активне громадянське суспільство, яке неодноразово демонструвало своє рішуче прагнення утримати країну на шляху євроатлантичних реформ, навряд чи буде готове продовжувати ризикувати своїм існуванням і життям, ставлячись толерантно до безсоромної поведінки тих, хто блокує прогрес і підпорядковує національні інтереси своїм власним.

Україні потрібна компетентна і підзвітна держава. Замість цього вона має гіпербюрократизований лабіринт, який дає змогу користуватись справжньою владою в тіні. Віддамо належне президентові Порошенку, який підтримує основи політичної демократії в Україні, але він не сприяє глибокій реформі владної системи і не здійснює ніяких суттєвих заходів проти олігархічних інтересів. В такому вільному, але не прозорому середовищі Росія продовжує свою активну роботу з дестабілізації країни гібридними методами.

Одним з них є культивування в Україні двох думок: по-перше, що Росія розширить війну (Росія продовжує утримувати велику кількість військ, зосереджених поблизу українських кордонів); і по-друге, що Захід втомиться і залишить Україну.

Протистояти першій ідеї можна, трансформувавши нинішній хиткий баланс сил на дієвий засіб стримування. Як було зазначено вище, певний рівень стримування вже існує. Проте його сила занадто залежить від бойових підрозділів, рівень знань і умінь, який перебуває на нижньому тактичному рівні (батальйонному і нижче). Водночас оперативний рівень командування слабкий. Командування і управління гіперцентралізовані, підрозділи занадто відокремлені і немає адекватної єдності. Перший рівень виявився достатнім для протидії бойовикам під російським командуванням. Але Україні потрібні збройні сили, здатні вести бойові дії високої інтенсивності об’єднаного загальновійськового зразка на полі бою, яке швидко змінюється. Вони навряд чи з’являться без системної трансформації системи оборони, яка постраждала від років недофінансування і організаційного занепаду. Ця справа вимагає чіткої політичної волі, наполегливості, потужного лідерства і підтримки талантів.

Друга думка не розвіється, допоки Захід не поставиться більш рішуче до двох Мінських домовленостей. Обидві були результатом російського викручування рук військовими методами, а не рівноправної згоди. Імплементаційний пакет (Мінськ ІІ) містить положення, які є незрозумілими, неоднозначними і спрямованими на користь інтересів Росії і сепаратистів. Проте це не є достатньою причиною для відмови від домовленостей, які дали Україні крихту стабільності зберегти основу для єдності на Заході. Отже, не треба ставити під сумнів необхідність виконання Мінських угод.

Проте немає жодних причин дозволяти Росії нав’язувати своє власне тлумачення того, що отримують в результаті домовленостей так звані “республіки” і що вимагається від України. В їх найчіткіших положеннях немає місця для неоднозначності: цілковите припинення вогню, безперешкодний доступ для спостерігачів спеціальної моніторингової місії ОБСЄ і (після проведення виборів під контролем ОБСЄ) “відновлення повного контролю за державним кордоном з боку уряду України”.

Хоча Мінськ ІІ закликає до процесу узгодження <“согласованія”> місцевих виборів і “особливого статусу”, він не вимагає від Києва погоджуватись на диктат так званих “республік”. Мінськ дозволяє належним чином обраним лідерам утримувати < міліцію>, російський термін для позначення звичайної поліції, але не дозволяє нинішнім самопроголошеним властям зберігати ополченіє, мілітаризоване ополчення, яке наразі воює проти України (Пункт 11, примітка 1).

“Федералізація” в домовленостях не згадується, так само як і претензії бойовиків (і Росії) на право вето щодо орієнтації зовнішньої і оборонної політики країни. Україна їх не порушує, маючи тверду позицію з цих питань, або якихось інших вимог, що виходять за рамки Мінських положень. Захід повинен рішуче її підтримувати в цьому. Тим, хто вимагає подальших компромісів, є лише одна відповідь: Мінськ це вже компроміс.

І нарешті, Крим не повинен бути виключений з широкого обговорення врегулювання конфлікту. Доки Росія не розпочне переговори з Україною про врегулювання морального і правового статусу півострова на основі взаємоприйнятних домовленостей, санкції повинні зберігатися. Росія не повинна отримати легітимність в своїх діях в Україні, чи де інде, доки вона продовжує зухвало порушувати міжнародне право. Це принципове питання стосується не лише України, а ширшої і довгострокової стабільності Європи та інших регіонів світу.

Читайте також: ЧОМУ ТРАМП НЕ ПОСПІШАЄ В ГОСТІ ДО ПУТІНА

Зміна хибних думок

Дві хибні думки супроводжують російсько-український конфлікт з самого початку. Перша, це те, що Росія має усі козирі. Україна вже показала, що це не так. Російська воєнна машина небезпечна і потужна, але користь від неї має свої межі, і якщо Захід і Україна робитимуть правильні кроки, вона може ще зменшитись.

Друга, ще більш глибока хибна думка, полягає в тому, що час грає на користь Росії. Поки що це не так. У листопаді 2014 року видатний ідеолог режиму сказав автору, що “до наступної зими України не існуватиме”. Через два роки Україна стала сильніша за ту, якою вона була тоді. Але час не стратегічний гравець. Його треба використовувати.

Схоже, що Москва продовжує вірити, що застосувавши достатньо військового і політичного тиску, Україну можна розвалити. Україні і Заходу необхідно змінити цю думку. Без цього конфлікту не розв’язати.

Джеймс Шерр – член-кореспондент Четем Хаус (Королівський інститут міжнародних справ), Програма Росії і Євразії, Лондон.

You cannot copy content of this page