fbpx
Breaking News
— Донька скaзала, щo якщo ми з батьком будeмо пpоти — вони однaково одpужаться без нaшої участі й блaгословення, — гoлосила Катерина. Не спoдобався їй мaйже сорoкарічний і трохи пoвнуватий мaйбутній зять. Дoнечка ж у неї 24-річна oдиначка-кpасуня
Хiба Ірина вuнна, що нарoдилася тaкою? Oбличчя врoдливе – хоч вoду з нього пuй, а от нoга. Іра нiяк нe мoгла прoстити матері її вчuнок, який спyстошив дівчині дyшу, рoзбив сеpце і злaмав дoлю. Гіркі сльoзи кoтилися по oбличчю Іри
– Полюбyйтеся на вашого синoчка, бoмжем скoро стaне, – пuляла свeкруху невiсточка. – Нам тaкий aлкaш нe пoтрібен. Ми сoбі кpащого тата знaйдемо, прaвда, мaлесенький? – підмoргувала до синoчка. Зоя ж пpивозила подаpунки невiстці, аби та нe прoганяла Миколу. Аллочка спpавно бpала зoлоті пеpсні, лaнцюжки, які Зойка накyпила, бyдучи при пoсаді. Але й чoловіка прoдовжувала пuляти
– Знaла б що тaка бyдеш, не наpодила б, – чaсто кpичала мати. Я в сльoзах тiкала на вулицю, рoзуміла, щo зaйва в сім’ї. Одягалася в обнoски, які залuшалися піcля стаpших сестер. В нагoроду за це від дoлі я отpимала добpого чoловіка
– А ти xто така, щоб мені вкaзувати? – обуpилася Катя. – Я нe до тебе пpийшла, а до свого бaтька. Ще рік назад Світлана б не повіpила, якби їй сказали, що вона зiйдеться з рoзлученим чоловіком і буде теpпіти у власному будинку капpизи і витiвки його чотирнадцятирічної дочки
Життєві історії
Цьoго літа я  тuждень гoстювала в сeстри в Iталії. Одного pазу вoна мeне взяла з сoбою на pоботу, пiсля цьoго мoє стaвлення до заpобітчанства дyже змiнилося

Цьoго літа я  тuждень гoстювала в сeстри в Iталії. Одного pазу вoна мeне взяла з сoбою на pоботу, пiсля цьoго мoє стaвлення до заpобітчанства дyже змiнилося.

От чомусь , коли я думаю про Італію, то одразу згадую макарони, Венецію, чоботи і українських заробітчан. Коли асоціації перших трьох зрозумілі, то чому при згадці Італії виникає образ української жінки – не ясно. За матеріалами

Адже в Іспанії, чи в Польщі теж наші земляки на хліб насущний заробляють. Чи то від того, що мої найближчі родичі повиїжджали на заробітки до тої Італії, чи то відбилося у свідомості масове хотіння втілити в життя «італійську мрію» жінок бальзаківського віку.

Мені здавалося, що життя наших заробітчан складалося там якось солодко: нестримні потоки пакунків з італійськими макаронами, оливою, кавою, солодощами та лахміттям не давали спокою, та найбільше тішились коли в тому лахмітті знаходили «зашиті» євро. Всі ми були свідками, як наші гастарбайтери вибудовували хати, скуповували квартири в центрі Тернополя і їздили на іномарках.

Читайте також: Повеpтаючись із пoxорону, Оксана випaдково пoчула пеpешіптування пoдруг: — Тeпер xай спpобує жuти від заpплати до заpплати, як ми. Оксана з Мар’яном дев’ятнадцять років пpожили у шлюбi. Чоловік їздив по закоpдонах, кyпував–продавав різний кpам. Потім відкpив власну спpаву. Поoбіцяв: Іванка зі Славчиком, сином, нiколи не бiдуватимуть. А зараз йoго нe стaло, от жiночки і злoвтішалися

Декому вдалося там вдало вискочити заміж і забрати своїх дітей із злободенної України. Якщо ж вони поверталися додому – то завжди «хвигуристі» в модному одязі і з модними зачісками. І ми думали, ні ми вірили в те, що в Італії чудесно живеться, бо там Європа і гроші самі летять у руки.

Для чого я це пишу? Хочу розповісти вам справжню казку про українок в Італії.

Так от. Недавно я мала щастя побачити, як живуть наші заробітчани за кордоном. Я тиждень гостювала в сестри і тіток, які живуть в місті Ріміні, що недалеко від республіки Сан-Маріно. Під своє дбайливе крило взяла мене моя старша сестра, відразу після того, як я приїхала. Ми з нею довго гуляли, вона мене знайомила із земляками, показувала життя в Італії так би мовити зсередини. І все це дійсно здавалося мені казковим: вранішні сніданки, тепле осіннє море, скрізь усміхнені люди. Та одного разу вона мене взяла з собою на роботу.

Працює Галя (так звати мою сестру) нянею. Доглядає за російською дівчинкою 2-х років. Пішли ми на прогулянку в парк. Мілана, підопічна моєї сестри, як і всі діти в її віці почала бешкетувати, задиратись до інших дітей, розкидати свої і чужі іграшки. Я дуже швидко втомилась бігати за Галею, яка бігала за малою, і сіла на лавку відпочити.

Неподалік за дерев’яними столами сиділи поважні італійці, років 60-70 і грали преферанс. Інші, переважно чоловіки, попідпиравши голови руками дрімали над своїми доміно та шахами. Іноді їх сон перебивали дитячі сміх та крики, а подекуди іграшки, які падали посеред шахової дошки і партії починались знову. Загалом в парку було дуже гамірно, та все це виглядало якось ідеалістично.

(В тексті збережено пряму мову)

– Бонджорно! – мої спостереження перебила якась жіночка, одягнена у спортивні поношені штани, грубу кофту та камізельку, з вовняними шкарпетками на ногах. ЇЇ вбрання виглядало доволі дивним адже на вулиці була спека.

– Бонджорно, – відповіла я і посунулась.

Одразу ж до неї підійшла ще одна жіночка, одягнена у джинси, чорну водолазку та кросівки:

– Чао, Стефцю! Як твій Савіно? – запитала.

– Чао! Добре. Якщо можна так казати за старого. Осьо в преферанс грає. Сказав щоб я не стояла за ним, бо через мене він програє. А в тебе як справи?

– Та нічого. Помаленько живу. Маю бабу прикру. Вічно мене будить. Вчора штурхнула під бік. Думала не розігнуся. Але нічого. Я того довго терпіти не буду. А то що за дівчина?- показала вона в мою сторону.

– Не знаю. Італійка якась певне. Дивно що посунулась. Вони не хочуть сидіти разом з чужими.

В той момент я хотіла відстояти свою національність, сказати хто я але змовчала. Чому я не наважилась досі не збагну. Чи то я хотіла послухати про що вони говорять, чи то мені не хотілося говорити з ними взагалі.

– А як там твій внук Стефцю? Скільки йому вже? – продовжила жінка цілком задоволена відповіддю.

– Та вже два рочка. Повчора говорила з ними по скайпу. Малий махав мені. Навчився вже казати «баба». Отак махає і каже «баба, баба, ба-ба». Віталік, жалівся що роботи в Зборові нема. Хоче переїхати до Тернополя.

– І як, буде там квартиру купував?

– Та нє. Вони поки хату закінчують будувати. Буде доїжджати. То не далеко. Жалівся, що солярка дорога. Поки буду мати здоровля – поможу. А там далі як Бог дасть.

– Моя дочка тоже жаліється, шо в Франківську собі роботи знайти не може. Я її на юриста вивчила. Кілько то здоровля і грошей пішло… бігме-Боже. Поки не працює. Та й нашо? Зараз я її забезпечую, потім заміж вийде. Старша Ніна, казала що знайшла собі Мар’яна якогось, але мені поки не признається. Тато того хлопця точку на базарі має…

– Дай-бо дівчата! Як ся маєте? – перебила розмову жінка років сорока семи яка котила поперед себе візок з старим дідусем.

Читайте також: Повеpтаючись із пoxорону, Оксана випaдково пoчула пеpешіптування пoдруг: — Тeпер xай спpобує жuти від заpплати до заpплати, як ми. Оксана з Мар’яном дев’ятнадцять років пpожили у шлюбi. Чоловік їздив по закоpдонах, кyпував–продавав різний кpам. Потім відкpив власну спpаву. Поoбіцяв: Іванка зі Славчиком, сином, нiколи не бiдуватимуть. А зараз йoго нe стaло, от жiночки і злoвтішалися

– Йой, та не кажи. Вже б краще вмеp, а то так мyчисі… і мене мyчить. Нижню частину тiла ніц не чує. Та й після iнсульту мову відібрало. Раньше я хоч розуміла шо хоче а тепер ніц…

– Бонжорно Джані! – майже кpичить до нього Стефа. – Коме стай? (як справи?-іт.)

Старий у відповідь щось хрипить.

– Видиш- ніц,- продовжує Люба. – Але як вмре, то де я знайду собі такого діда? Світлана після тої бабки ніякої роботи знайти вже не може. То вам не десять років тому. Тоді хватали з руками, а зараз стілько поприїжджало. А ше ті румунки. Дешевше беруть. Хоч роблять не добре, але через то шо сплять з старими їх тримают.

– І то скільки він лежав в лiкарні після iнсульту?

– Та лежав, Ганю, тиждень його тримали. А я ж не привикла без роботи. Мені дочка якраз передала образ Мадонни і нитки. За той час, поки лежав старий, я майже весь вишила. А зараз то по-троху, бо мушу за ним дивитися.

Якраз в той момент до мене підбігла Мілана. Побачивши старого помахала йому рукою і сказала «Чао». Старий захрипів і почав сміятися, жінки подивились і собі почали сміятись. Мала взялась діставати якісь іграшки. Підбігла Галя:

– Пайдьом Мілана на качєлі, – моя сестра добре говорить італійською, але погано говорить російською. Я ледь не пирскнула від її смішного акценту, але покачала головою, мовляв, мовчи я тут підслуховую.

– Нема нам поки жалітись на шо,- почала Ганна. – ми то хоч за старими дивимося, а тій дівчині набігатись треба.

– Я думала шо то її мама, – сказала Стефа.

– Та де, бачила я маму тої дитини. Вона росіянка. Фурія. В неї певно зоб, бо очі вилазять, і на голові волосся майже все повилазило. Хоча їй на вигляд не більше 30. То дитина навіть не дає їй візочок везти. Та дівчина – бебісітер (няня). Певно румунка, чули, як вона російською говорить. Хоча може і наша. Але наші добре російську знають.

– Та бебісітерам добре платять. 6-7 євро за годину. Може більше. Але до того має бути терпець. Душа має лежати. Пам’ятаєш Стефцю ту румунку, яка тоже за дитиною дивилась? Пам’ятаєш, як вона її загубила? Відвернулась і всьо! Дитини нема. Вона потім бігала по парку шукала, вся в сльозах. Ледве найшли. То тяжка робота.

Старий знову щось захрипів, Люба щось сказала йому і рушила з місця.

– Добре дівчата мушу йти. Відвезу його додому, положу спати а сама піду на буси посилку передам.

Жінки попрощалися.

– І шо, Любин син далі грає? – запитала Стефа.

– Та він ше пити почав. Жінка пішла від нього. Люба зо три рази гасила його кредити, але всьо то шо висилає він або пропиває або виносить з хати.

– Ну а старші сини? Вони шо ніц зробити не можуть?

– Можуть, та видно не хочуть. Я не раз казала їй, перестань слати гроші, шо не видиш, що твориться. А вона каже, шо треба дітям помогти. Я своїм тоже помагаю, але відкладаю потроху собі на старість. Приїду додому, куплю собі маленьку квартиру, аби була з газом і водою, пороблю ремонти і буду жити. Я вже находилася замолоду біля тої господарки. Хочу спокою на старість.

– А Світлана, бідака себе так запустила… ше як мала ту бабу, то нічого. А зараз собі навіть на лахи шкодує.

– А, шо вона справді не працює?

– Та має якісь години. Але всьо пересилає додому. Тяжко зараз… раніше хоч робота була… а зараз. В мене від нервів дерматит почався. На свята поїду додому вилікую. І зуби зроблю. А то так ниє…

– Там пермессо має вийти (пермессо – дозвіл на проживання і роботу в Італії). Але кажуть умови невигдні…

Я не змогла дослухати їх розмову бо мене рукою покликала сестра. Я зібрала речі і пішла. Після вислуханого в мене залишився гіркий осад на весь день.

Я прийшла додому і по гарячих слідах записала розмову тих трьох жінок. Багато чого загубила дорогою, але думаю суть їх розмови змогла передати. Чомусь вони розвіяли ту казку про солодке та легке життя закордоном.

Вже коли приїхала в Україну, то довго не хотіла повертатись до цієї теми. Але таки змусила себе написати їх діалог, бо тут далі будуть бездумно тринькати їх тяжко зароблені гроші на розваги та випuвку, зневажатимуть їх тяжку працю, і мріятимуть про свою щасливу долю, коли нарешті виїдуть до сонячної Італії.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Related Post