— Назаре, тільки не кажи, що знову збираєшся на нашу річницю у своїй сірій сорочці, — засміялася Соломія, стоячи перед дзеркалом у спальні й прикладаючи до себе темно-зелену сукню. — Я її вже стільки разів бачила, що можу із заплющеними очима назвати кожну ґудзикову петлю. У тебе ж залишився той світлий костюм у квартирі на Підзамчі. Пам’ятаєш? Ти купив його ще перед нашим розписом і так жодного разу нормально не вдягнув.
Назар сидів на краю ліжка, відповідаючи комусь у телефоні. Почувши дружину, він на якусь мить завмер, а тоді поклав телефон екраном донизу.
— Та залиш його. Я знайду щось інше.
— Чому залишити? Він майже новий. До того ж ми святкуватимемо в ресторані за містом, там увечері прохолодно. Будеш красень.
— Соломіє, ну справді, не треба туди їхати. Я сам якось заберу.
Вона обернулася.
— «Якось» у твоєму виконанні може тривати до наступної річниці. Я завтра маю вільні дві години після обіду. Заїду, заберу костюм і дорогою ще завезу завдаток кондитеру.
Назар швидко підвівся.
— Я сказав, що сам заберу.
Соломія опустила сукню.
— Чого ти так розхвилювався через звичайний костюм?
— Не розхвилювався. Просто там давно ніхто не був. Пил, речі складені абияк.
— Назаре, це квартира, а не покинутий склад. Я там бувала десятки разів.
Він ніби не почув.
Наступного дня Назар написав, що затримається в офісі. Соломія саме завершила зустріч із клієнткою у своїй невеликій студії декору у Львові й вирішила не відкладати поїздку.
Вона купила дорогою коробку еклерів, щоб увечері посидіти з чоловіком за чаєм, поклала її на заднє сидіння машини й поїхала через місто.
Квартира на Підзамчі належала Назарові ще задовго до їхнього знайомства. Після одруження вони оселилися у просторішій квартирі Соломії, а цю вирішили не продавати. Назар казав, що нерухомість нехай залишається, бо життя довге й невідомо, що колись знадобиться.
Соломія ніколи не заперечувала.
Вони прожили разом майже шість років. Вона була переконана, що знає про чоловіка все: як він сердиться, як мириться, як мовчить, коли хвилюється, як прокидається за хвилину до будильника і як обов’язково перевіряє двічі, чи зачинив автомобіль.
Тому його вчорашня реакція не виходила їй із голови.
Біля будинку Соломія припаркувала машину й піднялася на третій поверх. Дістала з сумочки ключ, вставила його в замок і натиснула.
Ключ не підійшов.
Вона спробувала ще раз.
— Дивно…
Замок був інший. Соломія відійшла на крок і перевірила номер квартири. Усе правильно. Вона набрала Назара.
Один виклик. Другий. Третій. Він не відповідав.
— Чудово, — тихо сказала вона. — Просто чудово.
Соломія вже збиралася йти, коли за дверима почулися кроки. Замок клацнув.
На порозі з’явилася дівчинка років восьми чи дев’яти з довгою русявою косою. На ній була футболка з намальованою лисичкою, а в руках вона тримала кольоровий фломастер.
Дівчинка здивовано подивилася на незнайому жінку.
— Добрий день.
Соломія не одразу відповіла.
— Добрий… А дорослі вдома є?
— Тітка Марта на кухні.
— Покличеш її, будь ласка?
Дівчинка обернулася.
— Тітко Марто! Тут до нас прийшли!
За кілька секунд у коридор вийшла молода жінка приблизно Соломіїного віку. Побачивши гостю, вона різко зупинилася.
— Ви до кого?
— Це я хотіла б запитати. Мене звати Соломія. Я дружина власника цієї квартири.
Жінка змінилася на обличчі.
— Дружина?
— Так. Назара Коваля. А ви?
Дівчинка переводила погляд з однієї жінки на іншу.
— Тітко Марто, а це татова знайома?
Соломія перестала дихати на кілька секунд.
— Чия знайома?
Марта одразу нахилилася до дівчинки.
— Даринко, сонечко, іди домалюй свій будиночок. Я зараз прийду.
— Але я вже майже…
— Будь ласка.
Дівчинка слухняно пішла до кімнати. Соломія повільно зайшла в передпокій і сама зачинила за собою двері.
— Тепер поясніть мені, що відбувається.
— Мабуть, вам краще поговорити з Назаром.
— Обов’язково поговорю. Але зараз я стою у квартирі свого чоловіка, де живе дитина, яка назвала його татом. Тому почнемо з вас.
Марта сперлася долонею об комод.
— Я не її мама, якщо ви про це подумали.
— А хто?
— Старша сестра її мами.
— І де мама?
Марта мовчала.
— Послухайте, — Соломія говорила тихо, але голос почав тремтіти. — Я не збираюся влаштовувати тут сцену. Дитина нічого не повинна чути. Просто скажіть мені правду.
Марта подивилася в бік кімнати.
— Даринка живе тут третій місяць.
— Третій?
— Так.
— А Назар?
— Приїздить майже щодня. Іноді забирає її зі школи, допомагає з уроками, привозить продукти. У вихідні вони ходять гуляти.
Соломія повільно опустилася на невеликий пуф біля дверей.
— Майже щодня?
— Я думала, ви знаєте.
— Очевидно, не знаю.
— Назар говорив, що вдома все пояснив.
Соломія коротко засміялася, але в тому сміхові не було веселощів.
— Удома він пояснював мені, що затримується через новий проєкт.
Марта опустила очі.
— Мені дуже прикро.
— Не треба. Просто скажіть: Даринка справді його донька?
Марта не встигла відповісти. Дівчинка знову визирнула з кімнати.
— А ви будете чекати тата? Він сьогодні обіцяв привезти мені альбом із котиками. У мене старий уже закінчився.
Соломія подивилася на неї.
— Буду.
— Тоді хочете подивитися мої малюнки?
— Даринко… — почала Марта.
— Нехай, — перебила Соломія. — Покажи.
Дівчинка принесла товстий альбом і сіла поруч. На сторінках були намальовані дерева, трамваї, будинки, кішки, парк і троє людей, які трималися за руки.
— Це я, це тітка Марта, а це тато, — пояснила вона. — Він погано малює дерева. Я його вчу.
Соломія провела долонею по краю альбому.
— Давно ти його знаєш?
Даринка замислилася.
— Я знала про нього давно. Мама показувала фотографію. А сам він прийшов навесні. Спочатку стояв біля дверей і нічого не говорив. Потім приніс величезного ведмедя. Я сказала, що вже не маленька для ведмедів, але залишила.
Марта швидко втрутилася:
— Даринко, іди, будь ласка, дороби домашнє завдання.
Цього разу дівчинка не сперечалася. Соломія підвелася.
— Я чекатиму його тут.
— Може, краще…
— Ні. Шість років я чекала Назара вдома. Сьогодні він прийде сюди.
Минуло майже дві години. Коли у замку повернувся ключ, Соломія сиділа на кухні перед давно холодною чашкою чаю. Назар увійшов із двома пакетами й весело гукнув:
— Даринко, дивись, що я тобі…
Він побачив дружину. Пакети повільно опустилися на підлогу.
— Соломіє…
— Привіт.
— Що ти тут робиш?
— Приїхала за костюмом. Пам’ятаєш той костюм, через який ти вчора так нервував?
Назар мовчав.
— Тату! — Даринка вибігла в коридор. — Ти приніс альбом?
Він присів біля неї.
— Приніс, сонечко. Він у пакеті. Забери й покажи тітці Марті, добре?
— А Соломія залишиться вечеряти?
Назар подивився на дружину.
— Не знаю.
— Я не залишуся, — відповіла Соломія.
Коли дівчинка пішла, вона встала.
— Ходімо надвір.
— Соломіє, я можу все пояснити.
— Саме тому й ходімо.
Вони спустилися сходами й вийшли у двір. Над старими львівськими дахами вже збирався вечір, а десь неподалік дзенькнув трамвай. Назар зупинився біля лавки.
— Даринка моя донька.
Соломія дивилася на нього мовчки.
— Її маму звати Вероніка. Ми були разом задовго до нашого знайомства.
— Даринці приблизно дев’ять.
— Вісім із половиною.
— А ми з тобою разом сім років.
Назар заплющив очі.
— Знаю.
— Тоді рахуй уголос, Назаре.
— Не треба.
— Треба. Бо я хочу почути, як ти сам це скажеш.
Він провів долонею по обличчю.
— Коли ми тільки почали зустрічатися, Вероніка одного разу приїхала до мене.
— Коли ми вже були разом?
— Так.
— І?
— Ми поговорили. Вона сказала, що хоче повернути наші стосунки. Я відмовився.
— Тільки поговорили?
Назар довго мовчав. Соломія відступила від нього на крок.
— Зрозуміло.
— Соломіє, послухай…
— Ні. Продовжуй. Я сьогодні багато нового дізнаюся про власне життя.
— Це сталося один раз ще до ашого знайомства. Я потім дуже шкодував. Через кілька місяців написала, що чекає дитину, але сказала, що не впевнена, хто батько. Потім вона зникла з мого життя.
— А ти вирішив мені не говорити.
— Ми тоді тільки починали жити разом. Я боявся втратити тебе.
— А потім?
— Потім минули роки.
— Дивовижна відповідь. Роки минули — і правда перестала бути правдою?
— Я не знав, що Даринка моя донька.
— Але три місяці тому вже знав.
Назар опустив голову.
— Так.
— І три місяці дивився мені в очі.
— Я хотів знайти правильний момент.
— Скільки років потрібно для правильного моменту? Ще сім?
— Не кажи так.
— А як мені говорити?
— Вероніки не стало навесні.
Соломія завмерла. Назар сів на лавку.
— Марта знайшла мене через знайомих. Вона показала старі повідомлення, фотографії, документи. Я все перевірив. Даринка справді моя. Марта тимчасово опікується нею, але сама живе в однокімнатній квартирі з двома дітьми. Тому я поселив їх тут.
— І вирішив грати батька потай від дружини.
— Я не грав.
— Саме це найгірше, Назаре. Ти створив друге життя. Там ти чоловік, який після роботи їде додому до дружини. Тут ти тато, який купує альбоми й допомагає з уроками. А між цими двома квартирами ти просто перемикався.
— Я хотів сказати тобі після нашої річниці.
Соломія навіть усміхнулася.
— Після річниці?
— Я не хотів псувати тобі свято.
— Ти дозволив мені два місяці вибирати ресторан, замовляти квіти, складати список гостей, приміряти сукню. Ти слухав, як я планую вечір на честь нашого шлюбу, і знав, що весь цей час приховуєш від мене доньку.
— Я боявся твоєї реакції.
— Ти боявся не моєї реакції. Ти боявся наслідків власних рішень.
— Я не міг залишити Даринку.
— А я просила залишити?
Назар підняв голову.
— Що?
— Я хоч раз сказала, що дитина в чомусь винна? Ти навіть не дав мені можливості щось вирішити. Ти сам придумав мою реакцію, сам злякався її й сам побудував на цьому місяці обману.
— Я розгубився.
— Сім років тому теж?
Він мовчав. Соломія витерла сльозу й відвернулася.
— Скажи ще одну річ. Якби я сьогодні не приїхала, ти справді розповів би після річниці?
— Так.
— Подивися мені в очі.
Назар підвів погляд.
— Я… думаю, що так.
— «Думаю».
Вона кивнула.
— Оце і є відповідь.
Назар підвівся.
— Поїхали додому. Ми поговоримо спокійно.
— Я поїду сама.
— Соломіє.
— Не йди за мною.
— Але ми ж не можемо закінчити сім років отак, біля під’їзду.
Вона зупинилася.
— Їх закінчила не ця розмова.
— Тоді що?
— Усі ті вечори, коли ти казав, що затримався на роботі, а сам їхав сюди. Кожне повідомлення, в якому ти писав: «Скоро буду». Кожен раз, коли я питала, чи все гаразд, а ти відповідав: «Звичайно».
— Я не хотів тебе втрачати.
— І тому зробив усе, щоб я більше не розуміла, якому твоєму слову можна вірити.
Соломія пішла до машини. Назар не рушив за нею.
Наступного ранку Соломія прокинулася на дивані у вітальні. У спальні було порожньо.
На кухонному столі лежала записка: «Я поїхав до Даринки. Не хочу тиснути на тебе. Подзвони, коли будеш готова говорити».
Вона прочитала її двічі й поклала назад. Телефон майже одразу задзвонив.
— Соломіє, привіт! — весело заговорила її подруга Христина. — Я щодо ресторану. Вони просять остаточно підтвердити кількість гостей. Нас двадцять чотири чи двадцять шість?
Соломія подивилася на запрошення, складені на підвіконні.
— Ніскільки.
— Що?
— Скасовуй усе.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Щось сталося?
Соломія притиснула телефон до вуха й кілька секунд мовчала.
— Христю, просто скасуй. Я потім поясню.
До вечора Назар не повернувся. Наступного дня теж.
На третій день він написав: «Мені треба забрати речі. Коли можна приїхати?»
Соломія відповіла: «Після сьомої». Він прийшов рівно о сьомій.
Увійшов своїм ключем, але залишився стояти біля дверей.
— Привіт.
— Привіт.
— Можна?
— Ти вже зайшов.
— Я не про квартиру. Можна поговорити?
Соломія сиділа за кухонним столом.
— Говори.
Назар не сів.
— Даринка питає про тебе.
— Навіщо ти їй узагалі щось розповідав про мене?
— Вона бачила тебе. Питає, чому ти більше не приходиш, ти їй сподобалася і вона сумує за тобою, каже, що ти дуже добра людина.
— Скажи, що я не була частиною її життя.
— Але могла б стати.
Соломія підняла на нього очі.
— Ти зараз серйозно?
— Я не прошу тебе завтра стати їй мамою. Я просто кажу, що, можливо, ми могли б усе поступово владнати.
— Що саме владнати? Твою доньку?
— Наш шлюб.
— Тоді не починай розмову з Даринки.
— Вона тепер частина мого життя.
— І я це розумію.
— Тоді в чому проблема?
Соломія підвелася.
— Проблема в тому, що ти досі думаєш, ніби справа в дитині.
— А хіба ні?
— Ні! — її голос уперше став гучнішим. — Я не серджуся на восьмирічну дівчинку! Я дивлюся на чоловіка, який сім років приховував від мене одну історію, а останні три місяці щодня створював нову. І ти досі питаєш, чи справа в Даринці?
— Я вже попросив вибачення.
— І що має статися після цих слів? Я повинна натиснути якусь невидиму кнопку й забути?
— Я хочу виправити все.
— Як?
Назар замовк.
— От бачиш.
— Дай мені шанс.
— Я давала тобі його щодня. Щоранку, коли питала: «У тебе все добре?» Щовечора, коли чекала тебе. Щоразу, коли ти міг сісти навпроти й сказати правду.
— Я боявся.
— А тепер боюся я.
— Чого?
— Повірити тобі ще раз.
Назар повільно сів.
— Я люблю тебе.
Соломія відвернулася до вікна.
— Не кажи цього зараз.
— Чому?
— Бо я теж тебе люблю. І від цього все тільки складніше.
Він підвівся й зробив крок до неї.
— Тоді не відпускай мене.
Соломія похитала головою.
— Любити людину й довіряти їй — не одне й те саме.
— Довіру можна повернути.
— Можливо.
— То дозволь мені.
— Я не знаю, чи хочу витратити ще кілька років, перевіряючи кожне твоє слово.
Назар мовчки пішов до спальні. За двадцять хвилин повернувся з валізою. Біля дверей він поклав ключі на полицю.
— Це твої.
Соломія глянула на них.
— Квартира твоя. Ключ залиш собі.
— Я не про квартиру.
Вона зрозуміла.
— Забирай.
Назар стиснув ключ у долоні.
— Якщо передумаєш…
— Не став мене знову в становище людини, яка повинна вирішувати все за двох.
— Добре.
Він відчинив двері.
— Соломіє?
— Що?
— Я справді збирався тобі сказати.
Вона довго дивилася на нього.
— Можливо. Але тепер я вже ніколи не дізнаюся, правда це чи ще одна зручна версія.
Двері зачинилися тихо. Минув місяць. Сукня так і висіла у шафі. Ресторан повернув частину завдатку. Запрошення Соломія склала в коробку й заховала на верхню полицю.
Одного вечора задзвонив домофон.
— Хто?
— Це Назар.
Соломія мовчала.
— Можна піднятися?
— Навіщо?
— Треба поговорити.
— Ми говорили.
— Не про це.
Вона натиснула кнопку. Через кілька хвилин він стояв у коридорі. Схудлий, втомлений, у тій самій сірій сорочці, з якої вони колись сміялися.
— Марта переїжджає до Тернополя, — сказав він. — Їй запропонували хорошу роботу. Даринка хоче залишитися у Львові. Зі мною.
— І?
— Я погодився.
Соломія повільно сіла.
— Ти вже вирішив?
— Так.
— Тоді навіщо прийшов?
— Хотів, щоб ти знала.
— Цього разу хоча б до того, як мине три місяці.
Назар опустив очі.
— Не треба.
— Вибач. Не втрималася.
— Я не прошу тебе змінювати рішення. Просто… завтра в Даринки виступ у школі. Вона запитала, чи прийдеш ти.
Соломія здивовано подивилася на нього.
— Чому?
— Не знаю. Ти їй сподобалася.
— Вона бачила мене пів години.
— Діти інколи запам’ятовують людей дивно.
Соломія підійшла до вікна.
— Не треба втягувати її в те, що відбувається між нами.
— Я не втягую.
— Тоді не передавай мені її запрошень.
— Добре.
Назар рушив до дверей, але Соломія несподівано запитала:
— Вона щаслива з тобою?
Він озирнувся.
— Думаю, так.
— Ти навчився заплітати їй косу?
Назар уперше за весь вечір усміхнувся.
— Поки виходить криво.
Соломія теж ледь усміхнулася, але відразу опустила очі.
— Навчишся.
— Соломіє…
— Іди, Назаре.
Він пішов. Ще за два місяці вони зустрілися у нотаріуса. Розмова була короткою. Коли вийшли на вулицю, падав дрібний осінній дощ. Назар розкрив парасолю.
— Провести тебе?
— У мене машина поруч.
— Зрозуміло.
Вони стояли одне навпроти одного, наче знайомі, які випадково зустрілися після довгої розлуки.
— Даринка часто тебе згадує, — сказав Назар.
— Не кажи мені цього.
— Чому?
— Бо тоді мені хочеться запитати про неї.
— То запитай.
Соломія подивилася на мокрий тротуар.
— Як школа?
— Добре. Математика не дуже подобається. Зате малює постійно.
— Альбом із котиками закінчила?
Назар здивувався.
— Давно. Уже третій купив.
Соломія кивнула.
— Добре.
— Може, колись…
— Не треба.
— Ти навіть не знаєш, що я хотів сказати.
— Знаю. Саме тому не треба.
Він опустив парасолю трохи нижче.
— Я досі не розумію, як ми дійшли до цього.
Соломія подивилася йому просто в очі.
— А я розумію. Просто від цього не легше.
— Якби я сказав тобі все тоді, сім років тому, ти залишилася б?
Вона довго мовчала.
— Не знаю.
— А три місяці тому?
— Теж не знаю.
— Тоді виходить, що я міг втратити тебе в будь-якому разі.
— Міг. Але тоді це було б моє рішення після правди. А ти вирішив за мене.
Назар нічого не відповів. Соломія зробила кілька кроків до машини.
— Бувай.
— Бувай, Соломіє.
Вона вже відчинила дверцята, коли почула:
— Я все одно шкодую.
Соломія обернулася.
— Я теж.
— Про що?
Вона затримала на ньому погляд.
— Про те, що в нас було достатньо любові, але виявилося недостатньо чесності.
Вона сіла в машину. Назар залишився під парасолею.
Навесні Соломія випадково побачила їх у Стрийському парку. Даринка їхала попереду на самокаті, а Назар ішов за нею з рюкзаком через плече.
— Тату, дивись! — гукнула дівчинка. — Я вже без ноги їду!
— Дивлюся! Тільки не поспішай!
Соломія зупинилася за кілька метрів. Назар помітив її. Вони дивилися одне на одного через алею. Даринка теж озирнулася.
— Соломіє!
Дівчинка зіскочила із самоката й побігла до неї.
— Ви пам’ятаєте мене?
Соломія присіла.
— Звичайно, пам’ятаю.
— А я тепер живу з татом. У мене своя кімната. І тато навчився робити косу. Правда, іноді вона крива.
— Я чула.
— Від кого?
Соломія глянула на Назара.
— Від твого тата.
Даринка простягнула їй маленький складений аркуш.
— Це вам. Я давно намалювала, але тато казав, що не знає, чи можна віддати.
Соломія розгорнула папір. Там був будинок із двома вікнами. Біля одного стояла дівчинка з косою й чоловік. Біля другого — жінка у зеленій сукні. Між ними Даринка намалювала доріжку.
— А чому я окремо? — тихо запитала Соломія.
Дівчинка знизала плечима.
— Бо ви не приходите.
Соломія не знайшла відповіді. Назар підійшов ближче.
— Даринко, ходімо. Нам час.
— А Соломія з нами не піде?
— Ні, сонечко.
— Чому?
Назар подивився на Соломію. Вона чекала. Можливо, вперше за багато місяців обоє чекали, що інший знайде правильні слова. Але Назар лише поправив доньці капюшон.
— Бо в неї свої справи.
Даринка махнула Соломії рукою.
— До побачення!
— До побачення, Даринко.
Вони пішли алеєю. Соломія залишилася стояти з малюнком у руках. Назар раптом озирнувся. Вона теж подивилася на нього.
Між ними було не так уже й багато — кілька десятків метрів паркової доріжки. Але ніхто не зробив кроку назустріч. Даринка щось сказала батькові, потягнула його за руку, і вони рушили далі.
Соломія акуратно склала малюнок і поклала його в сумку. Увечері вона дістала його знову.
Довго дивилася на намальовану доріжку між двома вікнами, а потім поклала аркуш у шухляду разом із невикористаними запрошеннями на річницю.
Телефон лежав поруч. Ім’я Назара все ще залишалося в контактах. Соломія відкрила їхнє листування.
Написала: «Сьогодні було приємно побачити Даринку».
Прочитала. Не надіслала. Стерла.
За кілька хвилин на екрані з’явилося повідомлення від Назара: «Вона дуже зраділа тобі».
Соломія довго дивилася на ці слова.
Набрала: «Я теж».
Знову стерла. Телефон згас.
У сусідньому будинку одне за одним засвічувалися вікна, а в її квартирі було тихо. Назар більше того вечора не написав. Соломія теж.
І, можливо, найболючішим було навіть не те, що вони розійшлися, а те, що обоє все ще мали слова, які могли сказати одне одному, — та після стількох прихованих речей уже не знали, чи варто відкривати ще одні двері.
А як вважаєте ви: чи могла Соломія з часом знову повірити Назарові, чи після багатьох років прихованої правди вона правильно зробила, що не повернулася? І що б ви порадили цим двом, якби вони сиділи зараз перед вами за одним столом?
Чи такому чоловікові більше не варто довіряти, якщо він від дружини правду приховував?
Фото ілюстративне.
