Нашій бабусі зараз 85 років. Це мати моєї мами. Правду кажучи, у бабусі і так характер був не мед, а зараз і взагалі став недобрим. Бабуся хоч і досі ще трішки для себе може щось зробити сама, але за нею як за дитиною потрібно дивитися.
Перший час за нею постійно доглядала її друга донька, моя рідна тітка, але думаю її терпець таки увірвався: вона сказала, що занедужала, і тому не може за нею доглядати – сама, мовляв, потребує догляду та й все.
Я її добре розумію, адже у бабусі занадто важкий характер – її постійні докори витримає не кожен. Згодом до неї, почала ходити соцпрацівниця – та тільки приходила, прибере її квартиру, принесе продукти і йде собі геть. Як вона мовчала нашій бабусі – я навіть не уявляю собі.
А після 80 років бабуся занедужала, лежала довго в стаціонарі. Коли ж виписали додому, вона довго була лежача, знадобився цілодобовий догляд за нею. А всі працюють, всім ніколи, часу немає.
Стали ми за гроші наймати доглядальницю: платила тітка та її брат – син бабусі, він живе далеко від нас, допомагав грошима. За весь цей короткий час ми поміняли аж чотирьох доглядальниць. Жодна з них довго не витримувала нашу бабусю: чого вона тільки не виробляла.
А тепер вже ні за які гроші, ні одна доглядальниця сидіти з нею не хоче, адже чутки розповсюджуються швидко, люди добре все знають та розуміють. Причому бабуся вже стала сама пересуватися по будинку з ходунками.
Та у неї з’явилася ще одна звичка – бабуся відкриває вікно та кричить усім, що її погано доглядають та не дають гарно їсти, що вона хоче. Сусіди потім ще стукати в двері, бабуся їм скаржиться. Зараз ніхто вже не реагує на ці її слова, адже знають, яка вона та її звички та непростий характер.
Що ми тільки не робили! Навіть часу не вистачить. щоб все в деталях розказати. Зрозуміло, що в будинок для людей літнього віку вона не піде, не хоче сама. Пропонували їй дорогий пансіонат для стареньких людей – із світлими затишними кімнатами, смачними стравами, медобслуговуванням і різними заходами. Не хоче вона!
Або своя власна квартира, або в будинок до будь-яких своїх родичів – хай хтось до себе візьме. Тітка до себе брати її не хоче – живе вона в квартирі з чоловіком, але у нього теж характер не цукор, ще й дуже не любить він свою тещу. Та й її син не хоче бачити цю бабусю в своєму будинку. Самому під 40 років, а ще не одружився, мовляв, нікого собі не знайде, коли вона з ним поруч буде.
Дядько мій теж відмовився до себе брати свою маму до себе, хоч і живе у власному будинку. Він постійно працює, а його дружина не хоче брати на себе цю відповідальність за чужу їй людину, якби вона хоч спокійна була. Та й перевозити її доведеться далеко. А зараз кажуть – мовляв, не довеземо благополучно її, нехай вдома сидить.
А бабуся тепер каже всім, що позбавить нас спадщини своєї маленької квартири. Хоча це смішно: її власники – це бабуся і моя тітка. У будь-якому випадку квартира дістанеться лише тітці моїй.
Тепер всі, як не дивно, спирають стареньку бабусю на мене: ти наймолодша, здоров’я добре маєш, ось і гляди. Та у мене своя сім’я – чоловік і три дочки, і квартира двокімнатна. Та й метри зовсім не дозволяють ще одну людину посилити в нас. А у бабусі жити я не можу – як я покину сім’ю? Та й працюю я!
Тітка моя щодня мені дзвонить та обіцяє, що якщо я візьму таку відповідальність на себе по догляду за бабусею, то вона і бабусину квартиру на мене перепише, але мені цього не потрібно, не хочу! Та й не вірю я їй.
Зараз до нашої бабусі ми ходимо позмінно – то я, то тітка зрідка, то моя старша дочка. Навіть 10 хвилин важко з нею посидіти, вона лише бурчить на всіх. Але і залишати з кожним днем її все хвилююче: вона або воду не виключить і кран тече, або плита увімкнена. Що робити – я не знаю. Підкажіть! Ну куди мені бабусю цю брати! І не хочу я цього, теж хочеться жити у спокої і сім’я моя спокою хоче. Хто має доглядати її?
Фото ілюстративне.
