Алло, мамо? Привіт, — пролунав спокійний, бадьорий голос Андрія. На задньому плані чувся гавкіт собаки і шум якогось верстата. — Андрійку, синку… Доброго ранку, — Оксана щосили намагалася тримати голос рівним, ковтаючи клубок у горлі. — Ти не зайнятий? Можеш говорити? — Та можу, мам. Ось біля гаража дошку шліфую, хочу поличку в майстерню зробити. У тебе все добре? Чого так рано? — Та все добре, синку… Просто почути вас захотіла. Як Оксана твоя? Як діти? — Та все по-старому. Малі в школі, жінка на роботі. Осінь у нас повним ходом, листя кругом повно, холодно стало. Ти як там, тримаєшся? Спина не болить? Оксана міцніше стиснула слухавку. — Тримаюся потроху, синку. А як там батько? Ви бачилися з ним останнім часом? Що він робить? У слухавці на коротку мить зависла тиша. Така коротка, що звичайна людина її б і не помітила, але для матері вона прозвучала як постріл. Проте голос Андрія знову зазвучав абсолютно рівно: — Бачилися вчора ввечері, звичайно. Заходив він до мене, чай пили, про дрова говорили. Та що йому робиться, мамо? Живий, здоровий, по хазяйству крутиться. До зими готується, як і всі. Усе в нього в порядку
Осінній Рим у жовтні зовсім не схожий на той, який малюють у красивих журналах. Небо вже третій день поспіль висіло низьке, блякле, немов випрана без порошку стара сорочка.
Галино Василівно, я буду дуже втомлена після зміни на ногах. Давайте краще якось іншим разом, у мій вихідний. — Зрозуміло, — коротко кинула свекруха й перша поклала слухавку. Наступного дня вона ображено виговорила Назарові, що його дружина стала якоюсь надто гордою, і матері тепер годі дочекатися простої поваги. Трохи згодом підтягнулася й Ярина. Сестра Назара була молодшою за нього на п’ять років. Вона сама виховувала семирічного синочка Дениса й справді часто крутилася, як білка в колесі: то на роботі затримка, то малий застудився, то терміново треба побігти до державних установ оформити якісь довідки. Спочатку Соломія щиро її жаліла й намагалася виручити за першої ж нагоди. Але незабаром Ярина теж перестала цікавитися планами невістки. — Солю, привіт! Я малого до вас закину десь о п’ятій? Мені треба у справах збігати, заберу ближче до дев’ятої вечора. — Яринко, а чому саме до нас? Назара ще не буде вдома так рано. — Ну то й що? Ти ж удома будеш. Ви з Денискою чудово ладнаєте
— Назарчику, ти випадково не знаєш, з якого дива твоя мама розписала мені всі вихідні по хвилинах? — запитала Соломія, ледь чоловік підняв слухавку. — Що розписала? Які
Донечко! Як це без свята? — захвилювалася Галина Петрівна. — Ти в мене одна. Я хочу бачити тебе у весільній сукні, хочу зібрати рідню, порадіти за вас, благословити по-людськи. — Мам, я теж мріяла про гарне вбрання, — зітхнула донька. — Але Назар проти. Він щотижня працює на чужих весіллях, його вже верне від тих тостів і музики. — І через це ти маєш відмовитися від своєї мрії? Ти збираєшся в усьому йому поступатися? Ці слова зачепили Соломію за живе. Вона не хотіла здаватися безпорадною. Тому ввечері влаштувала Назарові серйозну розмову. — Тільки найближчі, — переконувала вона нареченого. — Без зайвого пафосу. Гарна сукня, фотографії на пам’ять, смачна вечеря для батьків і жива музика. Більше нічого не прошу. — Добре, нехай буде по-твоєму, — здався він, бо його власна мати теж наполягала на тому, що весілля має бути справжнім. — Але на це потрібні кошти. Доведеться багато працювати й відкладати. — Невже це так складно? — Зараз усе коштує чималих грошей, Солю. Ти ніби на іншій планеті живеш, — усміхнувся він. — Тож розпис відкладається, поки не зберемо потрібне
— Якщо ти зараз не підпишеш папери, я піду і більше ніколи не повернуся, — промовив Назар, стоячи посеред кімнати у взутті. Він навіть не зняв куртку. Дивився
Ти ж мені рідна сестра, невже тобі шкода пустити нас пожити, поки ми з дівчиною трохи станемо на ноги? — у слухавці лунав такий щирий, безтурботний голос, ніби йшлося про дрібничку, а не про чужий дім і чужий спокій. Христина ледь встигла притиснути телефон плечем до вуха, бо в руках тримала важкий ящик із пізніми яблуками. Вона саме ставила його біля порога, перехоплюючи подих після довгого робочого дня. — Павлику, присягаюся, ми самі вже на валізах, — видихнула вона, намагаючись говорити лагідно, але твердо. — Ми завершили всі роботи, зачиняємо садибу і завтра вдосвіта вирушаємо додому. Відпустка скінчилася, робота кличе, тож ніяк не вийде. Іншим разом, добре? — Так це ж просто чудово! — Павло навіть не почув її відмови, а навпаки, зрадів ще дужче. — Навіть краще, що вас не буде! Розумієш, батьки вдома зовсім продиху не дають, повчають із ранку до вечора. А у вас ми будемо самі, тиша, спокій. Дякую, сестричко, виручила! Ми завтра з Настею приїдемо після обіду. — З якою ще Настею? — Христина розгубилася, зупинившись просто посеред стежки. — У тебе ж, здається, була Юля? Чи Соломія? Я вже геть заплуталася у твоїх наречених
— Ти ж мені рідна сестра, невже тобі шкода пустити нас пожити, поки ми з дівчиною трохи станемо на ноги? — у слухавці лунав такий щирий, безтурботний голос,
То ти пошкодував для рідного брата кусень сала? — скипів Павло. — Та яке ти право маєш так говорити? Ми ж родичі! Тобі що, шкода того, що саме на городі росте? — Сама тільки трава коло паркану росте, — відрізав Григорій. — А коло всього іншого мозолі набиваються. Тому бери свою сумку, сідай у машину й рушай з миром. Води коло криниці можеш набрати на дорогу, вона в нас добра й безкоштовна. А більше мені тобі дати нічого. З хати вийшла Марина, почувши голоси: — Павлуню, ходімо звідси! Не принижуйся перед ними! Бачиш, які скнари? Для рідних людей яблука з дерева пошкодували! Щоб я ще хоч раз сюди ногою ступила! Вона демонстративно грюкнула дверцятами старенької автівки. Павло кинув на брата важкий погляд, закинув свою сумку на заднє сидіння й мовчки сів за кермо. Мотор завівся, машина різко смикнулася з місця й покотила вулицею, залишаючи за собою сіру хмару куряви. Григорій стояв біля хвіртки й дивився їм услід
— Якщо людина їде в село на все готове, то вона хоча б совість повинна мати, а не тільки велику ложку! — бурчала Марина, коли стара автівка нарешті
Надіє! Яке розлучення? Ти з глузду з’їхала на старості літ? Що люди скажуть? Двадцять років прожили, син окремо живе, усе є, ні в чому тобі не відмовляв! Яка муха тебе вкусила? — Я чула вашу розмову на дачі, Романе. Кожне слово. Про те, яка я зручна, і про те, що я все проковтну. Він спочатку змінився на лиці, очі забігали, шукаючи зачіпку. Потім він спробував посміхнутися тією самою винуватою посмішкою, якою виправляв будь-яку провину раніше. — Та ти неправильно зрозуміла! Ми з мамою просто розмовляли, вона мене розпитувала, я втомився… Ну бовкнув зайве, з ким не буває? Хіба через одне дурне слово руйнують сім’ю? — Сім’ї вже давно нема, Романе. Ти живеш своїм життям, я — обслуговую твоє життя. Мені п’ятдесят років. Я не хочу ще двадцять років бути зручною шафою в цьому коридорі. — Та куди ти підеш? Кому ти потрібна? Ти ж усе життя за моєю спиною провела, світу не бачила! Як ти сама житимеш? Надія подивилася на нього уважно, так, ніби бачила вперше. Не було ні злості, ні образливих думок. Було лише здивування, як вона могла стільки років триматися за людину, яка взагалі її не знала. — Сама побачу, як житиму. Але житиму для себе, а не для твоєї зручності
— Ти справді думаєш, що вона ні про що не здогадується? Вона ж не сліпа, бачить, що ти чужий став. — Мамо, не починай. Вона зручна, спокійна, зайвих
Бабусю! Тобі краще вже зараз шукати собі якесь інше житло. Дев’ятнадцятирічна Дарина стояла посеред затишної кімнати, накручуючи темне пасмо на палець, і дивилася у дзеркало шафи так, ніби господинею тут завжди була тільки вона. Сімдесятип’ятирічна Стефанія Михайлівна повільно відклала окуляри на край вишитої серветки й потерла скроні. Їй здалося, що вона недочула через старість або протяг за вікном. — Як це, дитино? Куди ж я піду на старості літ? — Ну кудись, де про таких людей турбуються. Зараз є гарні пансіонати, пристойні, з доглядом. Розумієш, ми з хлопцем вирішили розписатися. Молодій сім’ї потрібен свій простір, ми не можемо тулитися з тобою через стінку. Стефанія Михайлівна зблідла й опустила тремтячі пальці на коліна. Ця світла двокімнатна оселя була для неї всім світом. Тут минула молодість, тут росла її єдина дочка, а після її відходу саме бабуся замінила крихітній Дарині матір. Усе, що було, вона віддавала дівчинці — купувала найкращий одяг, платила за репетиторів, відмовляла собі в теплому взутті, аби онука ні в чому не відчувала нестачі
— Бабусю! Тобі краще вже зараз шукати собі якесь інше житло. Дев’ятнадцятирічна Дарина стояла посеред затишної кімнати, накручуючи темне пасмо на палець, і дивилася у дзеркало шафи так,
Мамо, ви не ображайтеся, але ми ваші зимові чоботи і пальто вже в клунки склали, бо восени вам сюди повертатися немає сенсу. Стефанія Василівна так і заклякла на порозі власної квартири з торбиною свіжого хліба в руках. Перед нею на підлозі стояла невістка Мар’яна у яскравому домашньому халаті. Вона якраз міцно зав’язувала шнурком здоровенний лантух. — Тобто як це немає сенсу? — тихо запитала жінка, повільно знімаючи плащ. — Надворі ж тільки травень починається. Я на літо в село зібралася, а до холодів завжди додому повертаюся. Мар’яна підвелася, обсмикнула поділ і подивилася на свекруху з таким виглядом, ніби пояснювала малій дитині очевидні речі. — Та яке там повертатися! Самі посудіть тверезо. Навіщо вам одній дві великі кімнати тримати, коли молодим жити ніде? У селі хата тепла, світло є, вода в хату проведена, колодязь у дворі чистий. Живіть собі на свіжому повітрі хоч цілий рік! Стефанія Василівна мовчки перевела погляд на куток коридору. Там уже стояло зо три повні мішки з її теплими речами. Поруч красувалася коробка з її улюбленими вовняними хустками, які невістка так завзято витягла з верхньої полиці шафи. — Мар’яно, а ти нічого не переплутала? Це взагалі-то мій дім. Я тут сорок років прожила, кожну тріщинку своїми руками загладила
— Мамо, ви не ображайтеся, але ми ваші зимові чоботи і пальто вже в клунки склали, бо восени вам сюди повертатися немає сенсу. Стефанія Василівна так і заклякла
Любуню, ми б із радістю, чесне слово. Але в суботу ніяк не вийде. Дочка попросила з онуками посидіти, в неї там якісь невідкладні справи в місті, не можу відмовити дитині. Ти краще подзвони Світлані, вона ж у санаторії працює, в неї рука набита, вона тобі швидше зарадить. Любов подякувала і набрала Світлану, свою племінницю, яка в дитинстві цілими літами жила в неї на дачі. — Тітко Любо, вибачте, у мене якраз зміна додаткова випадає, ніяк не поміняюся, — зітхнула та. — Може, якось іншим разом? Вона зателефонувала ще двом родичам, які жили за кілька зупинок від неї. В одних терміново поламався змішувач на кухні, в інших боліло коліно, треті саме збиралися їхати купувати шпалери. Ніхто не сказав грубого слова. Усі говорили лагідно, висловлювали співчуття, бажали здоров’я і якнайшвидшого одужання. Але в суботу в хаті стояла все та сама тиша, і біля ліжка Миколи стояла лише одна Любов Петрівна. Саме тоді вона вперше зрозуміла дуже просту річ: коли ти накриваєш щедрі столи — навколо тебе завжди повно близьких людей, а коли тобі треба просто підтримати людину за плечі — у кожного знаходиться свій терміновий ремонт
— Якщо тобі так важко самій, то ми можемо забрати татову машину собі, аби вона даремно на подвір’ї не стояла, — спокійно сказав у слухавку швагро, ніби робив
Мамо! Ви ж усе одно цілий день удома сидите, невже вам важко для людей вечерю зварити? Надія Петрівна завмерла посеред передпокою з пакунком свіжого житнього хліба в руках, навіть пальто не встигла розстебнути. Ці слова не прозвучали злісно чи зухвало, зовсім ні. Невістка Ірина сказала це буденно, звично, між іншим, підфарбовуючи губи біля великого дзеркала. У дзеркалі відбивалася гарна, доглянута молода жінка, якій здавалося, що весь навколишній світ крутиться виключно навколо її турбот. — Яку вечерю, Іринко? — тихо запитала Надія Петрівна, акуратно повісивши верхній одяг на дерев’яний вішак. — Хтось захворів чи якесь лихо сталося? — Та ні, яке лихо! — весело відгукнулася невістка, ховаючи помаду в сумочку. — Ми просто вирішили нарешті зібратися в нас. — Хто це — ми? — Ну, Сергійкові давні товариші по навчанню, їхні дружини, може, ще пара знайомих підійде. Усього кілька людей, не більше десятка. — Десятка? — перепитала старша жінка, відчуваючи, як у грудях защеміло щось тяжке й незрозуміле. — І коли ж вони мають прийти? — Та сьогодні, десь о сьомій, після роботи
— Мамо! Ви ж усе одно цілий день удома сидите, невже вам важко для людей вечерю зварити? Надія Петрівна завмерла посеред передпокою з пакунком свіжого житнього хліба в

You cannot copy content of this page