— Ти хоч уявляєш, як це — стояти з дитиною на вулиці, коли тобі нікуди йти, а рідна людина дивиться крізь тебе й навіть хвіртку не відчиняє?! — вигукнула тітка Надія, витираючи сухі очі картатою хусткою.
Позаду неї переминалася з ноги на ногу її донька Вікторія. Вона нервово смикала ремінець потертої сумки й голосно сварила хлопчика років шести, який тулився до її довгого пальта.
— Мамо, ну тихо, перестань галасувати на все село, сусіди ж дивляться, — шипіла Вікторія, ховаючи обличчя від пронизливого осіннього вітру.
— А хай дивляться! — ще голосніше заторохтіла Надія. — Хай усі бачать, яка тут господиня живе! У таких палацах сама розкошує, а рідній тітці з онуком крихти хліба шкодує! Соломіє, відчини, ми ж по-людськи приїхали!
Соломія стояла по той бік паркану й дивилася на непроханих гостей через металеві ґрати. У руках вона тримала ключі, які щойно збиралася сховати в кишеню.
— Рідній тітці? — тихо запитала Соломія, і її голос прозвучав напрочуд спокійно, хоча всередині все тремтіло від спогадів. — Ми ніколи не були родиною, Надіє Петрівно. І ви чудово знаєте, чому.
Жінка на мить замовкла, заскочена такою холодною відповіддю, але швидко оговталася й натягнула на обличчя жалісливу міну.
— Ну що ти згадуєш старе, доню? Скільки років минуло! Час був такий важкий, усі помилялися. Ми ж тільки про добро твоє думали, щоб ти самостійною виросла, людиною стала. А тепер у нас біда велика, зовсім даху над головою немає. Ти мусиш нас пустити, ми ж одна кров через твого покійного батька!
Соломія повільно похитала головою. Вона поглянула на старий двоповерховий будинок під темно-червоною черепицею, на високі яблуні в саду, які колись дбайливо обрізав батько, і перед її очима ожило все минуле, кожен день того життя, про яке ця жінка зараз так легко говорила.
Свою матір Соломія зовсім не пам’ятала. Їй було трохи більше року, коли мами не стало через раптову недугу. Батько, Василь Дмитрович, виховував доньку сам.
Він ніколи не скаржився на долю. Працював інженером на місцевому підприємстві, а вечорами поспішав додому, щоб приготувати вечерю, перевірити уроки чи просто почитати дівчинці казку.
Соломія пам’ятала його руки — великі, трохи шорсткі, але неймовірно ніжні. Він навчився заплітати їй довгі коси, хоч спочатку бантики завжди виходили кривими. Він ніколи не шкодував для неї ласкавого слова, купував найкрасивіші зошити й обов’язково приносив у кишені якесь яблуко чи карамельку, жартуючи, що це передав зайчик із лісу.
Вони жили в скромній, але світлій трикімнатній квартирі, що дісталася батькові ще за часів молодості. У домі завжди пахло свіжою випічкою та сушеними травами. Соломія рано стала помічницею. Вже у вісім років вона самостійно протирала пил, мила підлогу, накривала на стіл і намагалася робити все, щоб тато, повертаючись із роботи, міг відпочити.
Це були найщасливіші роки її дитинства, сповнені простої, тихої радості й безмежної батьківської любові.
Усе перекреслив один вечір, коли Соломії виповнилося десять років.
Батько привів у дім жінку з гучним голосом і яскраво нафарбованими губами. Поруч із нею стояла дівчинка з капризним обличчям — її донька Вікторія, яка була на два роки старша за Соломію.
— Знайомся, доню, це тітка Надія і Віка, — ніяково промовив батько, переминаючись із ноги на ногу в тісному передпокої. — Вони тепер житимуть із нами. Їм дуже важко зараз, у них немає власного куточка, а ми ж люди, маємо допомагати. Та й тобі веселіше буде, зростатимете як сестрички.
Соломія тоді щиро посміхнулася й простягнула гостям свої улюблені домашні капці. Вона ще не знала, що з цього дня її дитинство закінчилося назавжди.
Нові мешканці освоїлися неймовірно швидко. Уже за кілька тижнів квартира змінилася до непізнаваності. Тітка Надія переставила всі меблі на свій смак, викинула старі мамині вишиті серветки, які дбайливо зберігав батько, і повністю взяла під контроль сімейний бюджет.
Батько, який усе життя був тихою, добродушною і поступливою людиною, змінився на очах. Він почав брати додаткові зміни, підробляв на вихідних, а повертаючись додому, говорив пошепки, наче боявся зайвий раз привернути до себе увагу.
— Чоловік має заробляти, а не на дивані вилежуватися! — повчала Надія, коли батько втомлено сідав у крісло. — У мене дитина росте, їй треба і гарний одяг, і репетиторів оплачувати.
При цьому вся хатня робота непомітно лягла на плечі маленької Соломії. Тітка Надія заявила, що дівчинка вже доросла і повинна привчатися до господарства.
Соломія прокидалася раніше за всіх, варила кашу, збирала обіди, бігла до школи, а після уроків поспішала на ринок за продуктами, мила посуд і прала речі. Вікторія ж у цей час сиділа за комп’ютером або гуляла з подругами. Якщо Соломія насмілювалася попросити тиші, щоб вивчити уроки, Вікторія лише додавала гучності музиці.
— Тобі заважає — ти й іди в іншу кімнату, — зневажливо кидала зведена сестра. — А краще піди почисть картоплю, бо мама сваритиметься.
Батько все це бачив, але зробити нічого не міг. Тітка Надія вміла влаштовувати такі майстерні скандали зі сльозами, докорами й вигаданими серцевими нападами, що чоловік просто опускав руки. Він лише нишком, коли дружина виходила в магазин, пригортав Соломію до себе, цілував у маківку і витягав із потайної кишені шоколадку.
— Потерпи, донечко, — тихо шепотів він. — Усе владнається, просто треба звикнути одне до одного.
Але звикнути було неможливо. Роки минали, а напруга в домі тільки зростала.
Коли Соломія закінчила одинадцятий клас, тітка Надія заздалегідь підготувала ґрунт.
— Соломіє, тобі треба їхати вчитися у велике місто, — заявила вона за недільним обідом. — Тут у нас перспектив немає, провінція. А ти дівчина розумна, в гуртожитку поживеш, самостійного життя навчишся. Батько тобі трохи грошей виділить на перший час, а далі сама якось підробиш.
Батько спробував заперечити, що можна вступити до місцевого коледжу чи університету, щоб донька була поруч, але Надія миттєво обірвала його:
— Ти що, хочеш дівчині майбутнє зламати? Хай їде! Досить біля батьківської спідниці сидіти!
Соломія й сама розуміла, що залишатися в цьому домі більше немає сил. Атмосфера постійних докорів, косих поглядів і принижень виснажила її до краю. Вона хотіла вирватися, почати власне життя, дихати на повні груди.
Зібравши невелику валізу з найнеобхіднішим одягом та книжками, вона вирушила до великого міста складати вступні іспити. Батько проводжав її на пероні, міцно тримав за тремтячі руки й плакав, ховаючи очі.
— Бережи себе, доню, — повторював він. — Якщо щось піде не так — одразу повертайся додому. Пам’ятай, це твій дім.
Але все пішло не так із самого початку. Величезне незнайоме місто зустріло її шумом, байдужістю і проливними дощами. Соломія оселилася в дешевій кімнаті подобово, де майже не спала через постійний гуркіт за вікном. Хвилювання перед іспитами було настільки сильним, що на тестуванні в неї просто потемніло в очах. Вона не набрала потрібних балів на бюджетне відділення, а платити за навчання не було чим.
Залишившись майже без коштів, вона вирішила повернутися. Гіркота поразки пекла душу, але думка про те, що вона обійме батька й вони разом щось придумають, додавала сил.
Повернувшись до рідного містечка, Соломія з важкою валізою піднялася на свій поверх. Вона вставила ключ у замок, але він навіть не провернувся. Замок був зовсім новий.
Дівчина здивовано натиснула на дзвінок. За дверима почулися важкі кроки, і на порозі з’явилася тітка Надія. Вона навіть не відчинила двері повністю, а лише трохи прочинила їх, тримаючи на ланцюжку.
— Чого тобі? — холодно запитала жінка, змірявши Соломію зневажливим поглядом.
— Тітко Надіє, я… я не вступила. Ключ не підходить. Де тато?
— Батька немає, він на зміні, — відрізала Надія. — А ти куди приїхала? Ми тебе сюди не кликали.
— Як це куди? Додому! — розгубилася дівчина. — Пустіть мене, я з дороги, втомлена, голодна…
Надія вийшла на сходовий майданчик і щільно причинила за собою двері.
— Послухай мене уважно, доросла вже, повинна розуміти, — заговорила вона шиплячим, злим напівпошепком. — Немає в тебе тут більше ніякого дому. Ми з батьком квартиру переоформили. Тепер тут господині ми з Вікою. Вікторія заміж виходить, їм із чоловіком окремий простір потрібен. А ти свій шанс змарнувала.
— Ви не маєте права! Це батькова квартира, це мій дім! Я дочекаюся тата! — вигукнула Соломія, відчуваючи, як сльози душать горло.
— Дочекаєшся? Ну чекай, — оскалилася жінка. — Тільки знай: якщо ти зараз не заберешся геть по-тихому, твій батько завтра ж опиниться на вулиці без копійки в кишені й без документів. Я з нього зроблю винного в усьому, ти мене знаєш. Хочеш зберегти йому здоров’я — зникай. Знайди собі роботу, знімай куток і забудь сюди дорогу.
Двері з голосним стукотом зачинилися. Клацнув надійний замок.
Соломія стояла на сходовому майданчику, притулившись чолом до холодної стіни. Усе всередині обірвалося. Вона розуміла характер цієї жінки й знала, що та здатна виконати будь-яку погрозу. Заради батька, заради його спокою вона не могла влаштувати скандал.
Схопивши валізу, дівчина побігла вниз сходами, не розбираючи дороги через сльози.
На вулиці темніло. Мрячив холодний осінній дощ. Соломія йшла мокрим тротуаром, не знаючи, куди податися. У кишені залишалося зовсім небагато дрібних грошей — навіть на квиток назад не вистачило б, та й їхати було нікуди.
Вона забрела до старого міського парку. Ноги гули від утоми, руки задубіли від вогкості. Сівши на першу-ліпшу дерев’яну лавку під розлогим кленом, Соломія підібгала під себе ноги, намагаючись сховатися від вітру в тонкій куртці.
Голова паморочилася від голоду та безперервного плачу. Вона хотіла лише на кілька хвилин прикрити очі, щоб зібратися з думками, але виснажений організм здався — дівчина провалилася у важкий, тривожний сон.
Прокинулася вона від того, що промерзла до кісток. Навколо стояла сіра досвітня імла. Соломія спробувала поворухнутися й раптом усвідомила жахливу річ: біля ніг було порожньо.
Валіза і невелика сумка з документами, грошима та дешевим телефоном зникли.
Паніка охопила її миттєво. Вона підскочила, заглядала під лавку, бігала вздовж темних алей, кликала на допомогу, але парк був абсолютно безлюдним. Хтось просто скористався її безпорадним станом і забрав усе, що в неї було у цьому світі.
Залишившись без документів, без грошей і без зв’язку, Соломія на неслухняних ногах попрямувала до найближчого відділку. Дорогою їй здавалося, що тротуар під ногами хитається, немов палуба корабля в шторм.
У черговій частині пахло кавою, сирим папером і хлоркою. Молодий черговий довго розпитував її про прикмети речей, щось записував у товстий журнал, але слова долітали до Соломії наче крізь товщу води.
— Дівчино, вам погано? — почув вона далекий голос.
Світло лампи раптом спалахнуло нестерпно яскраво, стіни попливли вбік, і Соломія знепритомніла просто на дерев’яній підлозі приймальні.
Опритомніла вона від різкого запаху нашатирного спирту й монотонного пищання медичних приладів. Біла стеля, пофарбовані світлою фарбою стіни, металеве ліжко.
Біля ліжка стояла літня жінка в білому халаті з добрими, але втомленими очима.
— Ну нарешті, красуне, прийшла до тями, — лагідно сказала лікарка, міряючи їй тиск. — Налякала ти нас. Тиск низький, цукор упав, виснаження найвищого ступеня. Ти коли востаннє нормально їла?
Соломія спробувала згадати і не змогла. Горло пересохло, губи потріскалися.
— Дві доби тому… мабуть… пиріжок на вокзалі, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Ох, дитино, дитино, — зітхнула лікарка. — Хіба ж можна так себе доводити? Нічого, зараз прокапаємо, відпочинеш кілька днів, наберешся сил.
У лікарні Соломія провела чотири дні. Її відгодували простими лікарняними супами й кашами, які здавалися їй найсмачнішою їжею на землі. Але коли настав день виписки, дівчина просто сиділа на краєчку ліжка й тихо плакала.
До неї підійшла старша медсестра відділення, жінка сувора на вигляд, але з золотим серцем — Марія Іванівна.
— Чого сльози ллєш, дитино? Додому ж виписують.
— Немає в мене дому, — опустивши голову, відповіла Соломія. — І рідних немає. І речі всі вкрали, навіть паспорта не лишили.
Марія Іванівна уважно подивилася на дівчину, присіла поруч і помовчала хвилину.
— Слухай сюди. У нас у терапевтичному відділенні молодша медична сестра потрібна терміново. Робота не з легких — потягати доведеться і відра, і хворих, мити все треба до блиску. Але дамо тобі куточок у кімнаті відпочинку для персоналу, там старий диван є, але чистий і теплий. Обідатимеш разом із черговою зміною. Якщо не боїшся брудної роботи — залишайся.
Соломія підвела заплакані очі й щиро подякувала. Це був не просто порятунок — це був шанс вижити.
Так почалося її нове життя в лікарняних стінах. Робота молодшої медсестри виявилася неймовірно важкою. З раннього ранку до пізньої ночі Соломія носила важкі відра з водою, натирала довгі коридори, перестилала ліжка після важких хворих, допомагала годувати тих, хто не міг тримати ложку сам.
Руки постійно пахли мийними засобами, спина ввечері німіла від утоми так, що важко було заснути. Але вона ні на що не скаржилася. Навпаки, щовечора, лягаючи на старенький скрипучий диван у підсобці й ховаючись теплою ковдрою, вона дякувала долі за те, що має дах над головою, гарячу їжу і спокій. Тут ніхто не кричав на неї, не дорікав шматком хліба і не виганяв на холод.
За два тижні до лікарні навідався той самий черговий із відділку. Він приніс знайдений пакет.
— Ось, дівчино, перехожі в кущах біля смітника знайшли, — передав він їй документи. — Гроші й телефон, звісно, забрали, а паспорт і атестат викинули. Забирай.
Соломія притиснула старенький паспорт до грудей, наче найбільший скарб. Тепер вона знову була людиною з ім’ям, а не безпритульною без документів. Її офіційно оформили на роботу, призначили невелику, але чесно зароблену платню.
Минуло пів року. Соломія звикла до колективу, лікарі й медсестри любили її за працьовитість, лагідну вдачу і безвідмовність. Вона часто залишалася на нічні чергування замість інших, щоб заробити додаткові копійки.
А одного дня до приймального відділення бригада швидкої допомоги доставила літнього чоловіка в критичному стані.
Соломія саме натирала підлогу біля входу, коли повз неї прокотили каталку. Вона випадково кинула погляд на бліде, знесилене обличчя пацієнта і завмерла на місці. Швабра з гуркотом випала з її рук.
На каталці лежав її батько.
Він постарів років на десять. Обличчя було землисто-сірим, волосся зовсім сивим, права сторона тіла була повністю нерухомою через важке порушення мозкового кровообігу.
— Тату… — ледь чутно видихнула Соломія, підбігаючи до каталки.
Василь Дмитрович повільно розплющив каламутні очі. Його погляд зупинився на доньці. Губи затремтіли, з куточка ока скотилася важка сльоза, але сказати він нічого не зміг — язик не слухався.
Лікарі боролися за його життя кілька днів. Коли криза минула, батька перевели до звичайної палати терапії.
Увесь цей час тітка Надія в лікарні так і не з’явилася. Черговий лікар розповідав, що їй кілька разів телефонували, просили привезти змінні речі та ліки, але жінка грубо кидала слухавку, заявляючи, що в неї немає часу їздити по лікарнях.
Увесь догляд за хворим батьком ліг на плечі Соломії. Закінчивши свою робочу зміну у відділенні, вона не йшла відпочивати, а поспішала до палати Василя Дмитровича. Вона дбайливо перевертала його, щоб не було пролежнів, терпляче годувала з ложечки теплим бульйоном, мила йому руки й обличчя, розминала затерплі пальці правої руки.
Ночами вона сиділа біля його ліжка на низькому стільчику, тримала його холодну долоню у своїх руках і тихо наспівувала колискові, які він колись співав їй у дитинстві.
Через три тижні батько почав потроху говорити. Спочатку це були окремі нерозбірливі звуки, потім — короткі уривчасті слова.
— До… ню… — насилу вимовив він одного вечора, стискаючи її пальці своєю слабкою рукою. — Про… бач… мене…
— Мовчи, татку, не витрачай сили, — цілувала вона його пальці, ковтаючи сльози. — Усе добре. Головне, що ми разом.
— Я… винен… — шепотів він, і сльози текли по його запалих щоках. — Вигнала… вона… тебе… А я… слабкий… був… боявся… Прости…
— Я давно все тобі пробачила, тату. Ти одужуй, чуєш? Тільки одужуй, ми з усім упораємося.
Завдяки невтомній турботі доньки Василь Дмитрович пішов на поправку швидше, ніж сподівалися лікарі. Через два місяці він уже міг самостійно сидіти на ліжку, тримати ложку лівою рукою і навіть повільно, спираючись на палицю та плече Соломії, робити кілька кроків по палаті.
Того дня лікарі призначили дату виписки. Василь Дмитрович сидів біля вікна, дивився на дерева й уперше за довгий час посміхався.
— Бачиш, Соломійко, видерся, — тихо казав він. — Ще повоюємо. Ще погуляємо з тобою.
Раптом двері палати з гуркотом розчинилися, вдарившись об стіну. На порозі стояла тітка Надія. Вона була в новому дорогому пальті, з новою зачіскою, але обличчя її палало люттю.
— Це що ще за новини?! — закричала вона прямо з порога, не звертаючи уваги на інших пацієнтів у палаті. — Мені завідувач дзвонить, каже, забирайте чоловіка додому! А нащо він мені такий потрібен?!
У палаті запанувала мертва тиша. Сусіди Василя Дмитровича відвернулися до стіни, вдаючи, що сплять.
Батько пополотнів. Склянка з водою, яку він тримав у лівій руці, затремтіла.
— Надіє… ти чого… — розгублено промовив він.
— А того! — верещала жінка, підступаючи ближче до ліжка. — Я тобі не доглядальниця! Я молода жінка, мені жити хочеться, а не судна з-під тебе виносити та слину тобі підтирати! Додому можеш навіть не потикатися, замки змінені! Я подала на розлучення і на розподіл майна! Віка вагітна, їй спокій потрібен, а не немічний дід у хаті!
— Замовкніть! — Соломія рішуче заступила собою батька, відчуваючи, як уся кров приливає до обличчя. — Негайно вийдіть звідси! Це лікарня, тут люди лікуються!
— А ти взагалі рота не розкривай, невдахо! — тицьнула в неї доглянутим пальцем Надія. — Хотіла батька — забирай! Годуй його, мий, тягай на собі! Побачимо, на скільки тебе вистачить, коли зуби на полицю покладеш! Щоб духу вашого біля нашої квартири не було!
Вона круто розвернулася на підборах і вибігла в коридор, голосно грюкнувши дверима.
У палаті знову стало тихо. Василь Дмитрович сидів, опустивши голову на груди. Його плечі дрібно тремтіли. Склянка випала з рук і розбилася об підлогу на дрібні друзки.
— Ось і все, доню… — тихо, зовсім мертво вимовив він. — Немає в мене більше нічого. Ні дому, ні життя. Тільки тягар я для всіх.
Соломія швидко опустилася перед ним на коліна, обняла його за тремтячі плечі й притулилася щокою до його грудей.
— Не смій так говорити, тату! Чуєш мене? Не смій! У тебе є я! Ми все подолаємо. Я тебе ніколи, нізащо в житті не покину. Ми винаймемо житло, ми будемо разом, і все в нас буде добре. Ти тільки вір мені.
Після виписки вони винайняли крихітну кімнатку в старому одноповерховому будинку на самій околиці міста. Там було вогко, із щілин у вікнах дуло, а воду доводилося носити з колонки на вулиці, але це був їхній власний, безпечний простір.
Батькові призначили невелику щомісячну виплату через стан здоров’я. Соломія працювала на знос: удень — у лікарні, вечорами мила підлогу в невеликій приватній пекарні, а ночами брала шити постільну білизну на замовлення.
Вона купувала батькові необхідні ліки, варила корисні овочеві бульйони, купувала свіжий сир і фрукти, хоча сама часто вечеряла лише чаєм із сухарями.
Щодня вони займалися лікувальною фізкультурою. Соломія змушувала батька робити вправи для пальців, вчила його заново писати, щовечора виводила на прогулянку навколо будинку, підтримуючи під руку.
І трапилося диво, в яке не вірили навіть лікарі. Через рік Василь Дмитрович уже міг пересуватися самостійно, без палиці, повністю відновив мову, а його права рука знову почала міцно тримати інструменти.
Він почав допомагати доньці по господарству: сам розтоплював стару піч, чистив овочі до її приходу, лагодив меблі. По вечорах вони сиділи біля маленького віконця, пили трав’яний чай і згадували минуле — тільки тепер без болю, а зі світлою надією на краще.
А наприкінці осені в їхнє життя увірвалася подія, яка повністю змінила все.
У двері їхньої знімної кімнатки постукав поштар і вручив Василю Дмитровичу офіційного рекомендованого листа від нотаріальної контори з іншої області.
Коли батько прочитав лист, його обличчя витягнулося, руки затремтіли, і він безсило опустився на стілець.
— Тату, що там? Щось погане? — злякалася Соломія, кидаючи ніж, яким чистила картоплю.
— Соломіє… це неможливо… — прошепотів батько, дивлячись на офіційні печатки. — Тітка Варвара померла… Моєї мами двоюрідна сестра. Вона все життя сама прожила, дітей не мала, зв’язок із нами обірвався ще в моїй юності. Вона… вона все своє майно мені заповіла. Великий будинок, землю, усе…
Соломія спочатку подумала, що це якась помилка чи шахрайство. Але через кілька днів вони разом поїхали за вказаною адресою до нотаріуса. Усе виявилося чистісінькою правдою. Старенька родичка перед смертю через адвокатів розшукала єдиного живого родича за родинною лінією, і оскільки інших спадкоємців не було, заповіла свій маєток Василю Дмитровичу.
Коли вони вперше приїхали дивитися на спадок, у Соломії перехопило подих.
Це був добротний, двоповерховий старовинний будинок із темно-червоним черепичним дахом, розташований у затишному зеленому передмісті. Навколо розкинувся величезний сад зі старими яблунями, грушами, горіхами та кущами троянд.
Усередині будинку збереглися масивні дерев’яні меблі, великі книжкові шафи, затишний камін у вітальні й старий настінний годинник із важким маятником, який мірно відраховував хвилини.
— Невже це наше, тату? — тихо запитала Соломія, торкаючись рукою дерев’яних перил сходів.
— Твоє, доню. Це все твоє, — відповів батько, і в його очах блищали сльози вдячності.
Вони переїхали негайно. Будинок ожив дуже швидко. Соломія вимила кожне вікно, повісила білі тюлі, наповнила кухню ароматами свіжого борщу та пирогів.
Василь Дмитрович на свіжому повітрі помолодшав років на п’ятнадцять. Він із ранку до вечора порається в саду: обрізав сухі гілки, полагодив старий паркан, збудував нову альтанку біля кущів малини, завів невелику пасіку на три вулики. Його обличчя засмагло, очі знову світилися радістю життя.
Соломія нарешті змогла здійснити свою давню мрію: вона вступила на заочне відділення університету, успішно його закінчила й влаштувалася на хорошу роботу в місцеву лабораторію.
Через два роки після переїзду батько покликав доньку до кабінету.
— Соломіє, завтра ми їдемо до нотаріуса.
— Навіщо, тату?
— Я хочу оформити договір дарування будинку на тебе, — твердо сказав він.
— Тату, навіщо це зараз? Ти живий, здоровий, ми разом. Навіщо ці папери?
— Так треба, донечко, — лагідно взяв він її за руку. — Я в житті зробив занадто багато помилок, занадто багато сліпої довіри виявив тим, хто цього не вартий. Я хочу спати спокійно і знати, що твій дім у тебе більше ніхто й ніколи не зможе відібрати. Це моє батьківське благословення і мій обов’язок перед тобою.
Будинок офіційно став власністю Соломії.
А ще через півтора року батько пішов із життя. Це сталося тихо й мирно, сонячного травневого ранку. Він просто заснув у своєму улюбленому кріслі на веранді під шелест квітучих яблунь і більше не прокинувся.
Соломія важко переживала втрату. Будинок без батька здавався порожнім і надто великим. Але вона знала: тато хотів, щоб вона була щасливою і сильною. Вона продовжувала доглядати за садом, працювала, приймала в гостях вірних друзів із роботи й нарешті відчула довгоочікуваний душевний спокій.
Про тітку Надію та Вікторію вони з батьком не згадували жодного разу за всі ці роки. Це минуле було викреслене раз і назавжди.
І ось тепер, через стільки років мовчання, минуле нахабно стояло біля її хвіртки.
— Соломіє! Ти взагалі мене чуєш чи ні?! — голос тітки Надії повернув її до реальності. — Що ти мовчиш, наче води в рот набрала?
Соломія уважно подивилася на непроханих гостей.
Надія постаріла, обличчя її покрилося глибокими зморшками, у погляді вже не було колишньої гордовитості — лише жадібність і розпач. Вікторія стояла з насупленим, злим обличчям, а маленька дитина тремтіла від холоду у своєму тоненькому осінньому одязі.
— Як ви мене знайшли? — спокійно запитала Соломія.
Надія на секунду знітилася, але тут же заговорила єлейним, солодким голоском:
— Ой, та земля ж чутками повниться! Світ не без добрих людей, розповіли, що Василь отримав спадок, а потім… потім дізналися, що його не стало. Ми ж сумували, Соломійко! Як дізналися — плакали гіркими сльозами! Хотіли на могилку приїхати, та адреси точної не знали. А тепер от самі до тебе приїхали. Бачиш, яке нещастя в нас сталося…
— Яке нещастя? — рівним тоном уточнила Соломія, схрестивши руки на грудях.
— Та чоловік у Віки… негідник виявився! — заголосила Надія, сплеснувши руками. — Набрався боргів, якихось позик понабирав на дурні справи, а потім утік за кордон і кінці у воду сховав! До нас почали приходити чужі люди, вимагати повернення коштів. Довелося продати ту квартиру за безцінь, щоб тільки відчепилися! Залишилися ми з донькою і малим на вулиці! Ні житла, ні грошей, по орендованих кутках тиняємося, а за оренду зараз такі гроші правлять, що ніяких пенсій не вистачить!
— Мамо, та годі перед нею принижуватися! — раптом огризнулася Вікторія. — Соломіє, невже ти не бачиш? У нас дитина маленька! Куди тобі одній такі хороми на два поверхи? Тут місця на три родини вистачить! Ми ж не просимо багато: віддай нам другий поверх, ми там собі тихенько житимемо, за садом допоможемо доглядати. Разом же легше, ми ж не чужі люди!
Соломія слухала їх і відчувала, як усередині замість очікуваного хвилювання настає абсолютна, кришталева ясність.
Вона згадала, як за цією ж самою жінкою колись зачинилися двері її рідної оселі. Згадала холодну лавку в парку, голодний обморок на долівці відділку, лікарняний коридор і перелякані, безпорадні очі батька, якого Надія назвала тягарем і викинула з життя, мов непотрібний мотлох.
— Ми чужі люди, — тихо, але дуже твердо промовила Соломія.
Надія кліпнула очима, не вірячи своїм вухам:
— Що ти кажеш? Як це чужі? Ми ж стільки років під одним дахом прожили!
— Ви жили в нашому домі, користувалися добротою мого батька, а коли прийшла біда — вигнали його помирати, — спокійно сказала Соломія, дивлячись прямо в очі жінці. — Ви не пустили мене на поріг, коли я залишилася без копійки в кишені. Ви навіть не спитали, де я спала і що я їла всі ці роки.
— Так це коли було! — підвищила голос Надія. — Хто старе згадає, той лиха зазнає! Люди прощати повинні! Ти ж до церкви ходиш, добра наче дівчина! Невже серця в тебе немає?
— Серце в мене є. Саме тому я виходила батька, якого ви зрадили. Але пам’ять у мене теж є.
Соломія перевела погляд на малого хлопчика. Їй було щиро шкода дитину, яка народилася в цій родині й стала заручником егоїзму дорослих. Вона витягла з кишені кілька яблук, які щойно зірвала в саду, і простягнула дитині через ґрати:
— Тримай, малий. Це смачні яблука, солодкі.
Хлопчик несміливо взяв фрукти й тихо прошепотів: «Дякую».
Вікторія розлючено смикнула сина за плече:
— Не смій брати подачки! — а потім повернулася до Соломії, і її обличчя перекосилося від люті. — Ти думаєш, тобі це просто так минеться?! Загребла собі чуже майно і сидиш королевою?! Та ми на тебе до суду подамо! Батько не мав права все на тебе переписувати, моя мама була його законною дружиною!
Соломія ледь помітно посміхнулася:
— Подавайте. Будинок подарований мені батьком за життя, а розлучення ви самі оформили ще в лікарні. Усі документи в ідеальному порядку.
— Ах ти ж змія невдячна! — заверещала тітка Надія, скинувши нарешті маску лагідності. — Ми її в люди вивели, батька її до останнього терпіли, а вона замок перед носом закриває! Та щоб тобі цей будинок поперек горла став!
— Ідіть звідси, — спокійно сказала Соломія. — Якщо ви зараз же не залишите мій двір, я викличу охорону і поліцію. У мене встановлені камери, і вся ваша поведінка вже записана.
Вона впевнено повернула замок на хвіртці й повільною ходою попрямувала доріжкою до будинку.
Позаду ще довго лунали крики, прокльони, погрози та плач, але Соломія навіть не обернулася. Вона піднялася на ґанок, увійшла до світлого передпокою і щільно зачинила масивні дубові двері.
У будинку відразу запанувала благословенна тиша. Лише старий настінний годинник розмірено цокав на стіні: так-так, так-так.
Соломія підійшла до вікна вітальні. За парканом Надія та Вікторія, люто розмахуючи руками, тягли за собою хлопчика в напрямку зупинки приміського автобуса.
Жінка приклала руку до серця. Воно більше не калатало від страху чи образи. Воно билося рівно, спокійно й упевнено.
Вона підійшла до комода, де в дерев’яній рамці стояла фотографія батька. На ній Василь Дмитрович стояв посеред свого квітучого саду, мружився від сонця і тепло посміхався.
— Бачиш, тату, — прошепотіла Соломія, проводячи пальцем по склу. — Я захистила наш дім. Я більше нікому не дозволю зламати наше життя.
За вікном повільно кружляло золоте листя, сонячні промені заливали кімнату м’яким світлом, і в домі було затишно, тепло й абсолютно безпечно.
