— Якщо ти зараз підеш і залишиш мене саму, я тобі цього до кінця життя не пробачу!
Вона дивилася йому просто у вічі, задерши мордочку, і видала такий протяжний, вимогливий звук, від якого в кожного нормального господаря починає щеміти всередині.
Маленька чорно-біла киця з круглими очима кольору стиглого аґрусу стояла посеред коридору і буквально перегороджувала дорогу до виходу.
Богдан присів навпочіпки, обережно поправив лямку важкого наплічника і тихо зітхнув:
— Ну що ти вигадуєш, красуне? Хіба я можу тебе покинути? Це ж робота. Усього на кілька тижнів. Я повернуся, і ми знову будемо разом пити ранковий чай і дивитися на пташок за вікном.
Киця на ім’я Лапка обурено смикнула вухом і відвернулася, демонструючи повну зневагу до людських аргументів.
Богдан був викладачем в одному з великих університетів, мав науковий ступінь і цілими днями розповідав студентам про давні поселення, кераміку та побут наших пращурів.
Але справжнім його життям була археологія в полі.
Кожен, хто хоч раз відчув запах свіжовикопаної землі на світанку, слухав тріск сухого бадилля під ногами й тримав у долонях уламок глечика, виліпленого тисячу років тому, зрозуміє цей неспокій.
Археолога влітку вдома втримати неможливо.
Тим паче, посада на історичному факультеті вимагала вести літню студентську практику.
Рівно рік тому з такої самої поїздки Богдан і привіз це маленьке чорно-біле диво.
Тоді три дні лив холодний дощ, глина розкисла, а під наметом виявилося крихітне, наскрізь мокре кошеня, яке тремтіло і жалібно пищало.
Викладач сховав малечу за пазуху, випоїв теплим молоком, а коли практика закінчилася, просто не зміг залишити її в полі.
У міській квартирі Лапка швидко відчула себе повноправною володаркою маєтку.
Вона встановила суворий розклад: коли прокидатися, коли наповнювати миску смаколиками і о котрій годині чухати їй за вушком.
Богдан тільки усміхався й слухняно підкорявся цим котячим забаганкам.
Найулюбленішим місцем Лапки у квартирі був великий диван зі складною чорно-білою оббивкою — візерунок складався з химерних смуг і плям.
Коли киця згорталася там калачиком, вона буквально розчинялася на тлі тканини, перетворюючись на невидиму частину інтер’єру.
І ось настав час нової експедиції.
Їхати треба було не надто далеко, десь за сотню кілометрів, де місцеві краєзнавці натрапили на залишки давнього житла.
Залишити Лапку напризволяще він не міг, тому звернувся по допомогу до сусідки з третього поверху.
Пані Стефанія була жінкою енергійною, приємною і дуже переймалася тим, як виглядає в очах оточення.
Вона щосили намагалася видаватися молодшою за свій вік, ретельно фарбувала волосся й категорично відмовлялася носити окуляри на людях.
Хоча зір мала слабкий, масивні скляні оправи вона вдягала виключно тоді, коли зачинялася у своїй квартирі й ніхто її не бачив.
На людях пані Стефанія просто мружилася, мило всміхалася і робила вигляд, що все чудово розрізняє.
Богдан запропонував їй гарну винагороду за нагляд за кицею: щодня заходити, міняти воду, насипати свіжий корм, чистити лоток і хоч трохи бавитися з пухнастою.
Сусідка з радістю погодилася, запевнивши, що з Лапкою все буде якнайкраще.
— Ви не хвилюйтеся, пане Богдане, — щебетала вона, стоячи біля дверей. — Я їй і пісеньку заспіваю, і свіжої водички наллю. Вона в мене буде як королева.
В день від’їзду кішка відчула недобре, бігала за ним хвостиком і жалібно нявчала біля порога.
Богдан поїхав із важким серцем, хоча сусідка пообіцяла час від часу телефонувати й розповідати про справи вдома.
Польовий табір зустрів археолога звичним гамором: намети, багаття, польова кухня і юні студенти, які ще не зовсім розуміли, куди потрапили.
Робота кипіла з ранку до вечора, але думками викладач раз у раз повертався додому.
Тим часом у квартирі розгорталися свої події.
Пані Стефанія сумлінно приходила щодня, міняла корм, мила посуд і намагалася вхопити Лапку на руки, щоб приголубити.
Але незалежна киця, яка й так сумувала за своїм господарем, терпіти не могла чужих обіймів.
Вона вправно вислизала з рук, шипіла і ховалася вглиб кімнати.
За кілька днів сусідка, забігши вкотре без окулярів, насипала їжі, погукала кицю і раптом помітила, що та не виходить.
Жінка погукала знову — тиша.
Пошукала на кухні, під столом, у ванній — порожньо.
Пані Стефанія перелякалася, побігла до себе, начепила нарешті окуляри з товстими лінзами й повернулася перевернути всю квартиру догори дном.
Вона заглядала за шафи, під ліжко, у комору, навіть у пральну машинку.
Лапки ніде не було.
— Господи милосердний, — схопилася за голову сусідка. — Втекла! Невже повз ноги вислизнула, коли я сміття виносила?
Вона вибігла на подвір’я, почала бігати між під’їздами, кликати й розпитувати місцевих бабусь на лавочках.
Один із сусідів махнув рукою в бік підвалу:
— Та бачив я вчора якусь чорно-білу, шуснула в траву біля кущів, наче злякана.
Цілих три дні пані Стефанія безуспішно обшукувала навколишні двори, перш ніж наважилася набрати номер викладача.
Коли Богдан почув тремтячий голос сусідки, земля ледь не попливла у нього з-під ніг:
— Пане Богдане, благаю, простіть мені грішній… Я не знаю, як це сталося… Лапка зникла. Я вже все обшукала, її ніде немає!
У таборі всі одразу помітили зміну в настрої керівника практики.
Богдан ходив мовчазний, похмурий, розчищав знахідки на автоматі й майже не торкався вечері біля вогнища.
Студенти щиро співчували своєму наставнику, дівчата потай зітхали, а хлопці намагалися підбадьорити історіями про котів, які завжди повертаються.
Особливо уважно за Богданом спостерігала його колега з факультету, Соломія, яка приїхала на розкопки разом зі своєю групою.
Вона бачила в ньому не просто суворого науковця з купою дипломів, а щиру, чуйну людину, яка так глибоко переживає за маленьку беззахисну істоту.
Минув тиждень.
На вихідних, коли сонце вже хилилося до обрію, Богдан повертався з розкопу до свого намету.
Він підняв очі й раптом завмер на місці.
Прямо перед входом до намету, на втоптаній траві, сиділа маленька чорно-біла киця і вмивала лапкою мордочку.
Богдан опустився на коліна просто в пилюку, простягнув тремтячі руки:
— Лапко?.. Це правда ти?
Киця підвела голову, тихо нявкнула й сміливо пішла йому назустріч, потершись щокою про його долоню.
Чоловік підхопив її на руки, притиснув до грудей і відчув, як усередині розливається неймовірне полегшення.
Навколо зібралися студенти. Хтось вигукував від подиву, хтось витирав сльози розчулення.
— Та як це можливо?! — дивувалися всі навколо. — Кілька десятків кілометрів пішки? Полями, лісами? Як вона знайшла дорогу до намету?!
Ця історія миттєво обросла легендами серед молоді.
Усі вирішили, що між цим викладачем і його улюбленицею існує якийсь магічний зв’язок, адже звичайна тварина ніколи б не подолала таку відстань заради людини.
Соломія підійшла ближче, тихо посміхнулася і сказала:
— Знаєш, Богдане, заради такого чоловіка, як ти, справді можна пройти крізь будь-які випробування.
Вона принесла гарячого чаю з польових трав, і вони довго сиділи удвох біля намету, спостерігаючи за зорями й слухаючи, як на руках у викладача сопе врятована киця.
З того вечора між ними щось змінилося — народилося те справжнє й тепле почуття, яке не потребує гучних слів.
Минув ще тиждень, розкопки добігали кінця.
Раптом у кишені Богдана знову задзвонив телефон.
На екрані висвітилося ім’я сусідки.
Він здивовано підняв слухавку:
— Пані Стефаніє? Усе гаразд, не хвилюйтеся, Лапка зі мною, вона дивом прийшла в наш табір!
У слухавці запала довга мовчанка, після якої пролунав розгублений і водночас щасливий голос:
— Пане Богдане… Я не знаю, хто там до вас прийшов, але ваша Лапка спить у вашій квартирі!
— Як спить? Де спить? — закліпав очима викладач.
— На дивані! — майже вигукнула сусідка. — Я прийшла витерти пил, нарешті вдягла окуляри з сильними лінзами, підійшла поправити плед… А вона лежить собі на чорно-білій смузі, згорнулася клубочком і навіть вухом не веде! Вона весь цей час була тут, просто на цьому дивані її без окулярів абсолютно неможливо помітити!
Богдан розгублено скинув дзвінок і за хвилину отримав від сусідки фотографію.
З екрана на нього дивилася чорно-біла мордочка з білою плямкою на носі, яка ліниво позіхала на дивані.
Він подивився на кицю, що сиділа поруч на столі в наметі.
Ті самі очі кольору аґрусу.
Та сама біла плямка на носі.
Ті самі білі шкарпеточки на передніх лапках.
Дві абсолютно однакові кішки, наче близнючки, створені природою під копірку.
Увесь табір вибухнув дружнім сміхом, коли Богдан показав дві світлини.
Звісно, друга киця була місцевою мешканкою тамтешнього села, яка просто прийшла до людей шукати смачненького, відчувши затишок біля намету.
— І що тепер робити? — чухав потилицю Богдан, дивлячись на свою польову знахідку.
— Як що? — усміхнулася Соломія, ніжно обіймаючи його за плече. — Забираємо додому. Де є місце для однієї любові, там обов’язково вистачить і для другої.
До міста вони поверталися вже разом.
Тепер у їхній затишній оселі живуть дві абсолютно однакові Лапки.
Перейменовувати жодну з них не стали, та й розрізнити їх господарі досі можуть лише за тим, яка з них більше любить сидіти на підвіконні, а яка — ховатися на візерунчастому дивані.
А коли Богдан із Соломією кличуть увечері вечеряти й гукають на всю кухню:
— Лапко, біжи їсти!
До мисок синхронно мчать дві чорно-білі блискавки, трохи штовхаються м’якими боками й починають голосно муркотіти на два голоси.
Бо яка, зрештою, різниця, хто з них прийшла першою, якщо щастя в домі тепер рівно вдвічі більше?
