Ярино! Ти отак чоловіка з роботи чекаєш? — з порога сплеснула руками свекруха, заглядаючи в коридор. — По підлозі ж видно, що тут віник тиждень не ночував! Ану бери ганчірку й бігом за прибирання! Назарчик з хвилини на хвилину прийде, а в хаті не метено! Ярина навіть пальто не встигла зняти. Вона спробувала спокійно пояснити: — Стефаніє Василівно, я тільки зайшла. Хотіла перепочити п’ять хвилин, переодягнутися, а тоді вже за хатні справи братися. — Який відпочинок, коли в господині пил лежить? — не вгамовувалася свекруха. — Хіба так годиться, щоб тобі пальцем показували? Мене мати змалку вчила: спершу порядок, а тоді вже спочинок. Ярина глибоко вдихнула. Сваритися відразу після весілля не хотілося, тож вона мовчки взяла відро, ганчірку й стала мити підлогу під пильним наглядом свекрухи. Ярина була дівчиною терплячою, але з характером. Вона просто вирішила поспостерігати, як далеко зайде ця наука. Наступний прихід стався суботнього ранку, десь о восьмій годині. У двері наполегливо подзвонили. Сонна Ярина у халаті відчинила замок. — Оце так новина, ви ще спите? — щиро здивувалася Стефанія Василівна, проходячи до вітальні. — Сонце вже он де, а ви вилежуєтеся
— Якщо жінка після п’ятдесяти втретє виходить заміж за молодшого, вона або свята, або має залізні нерви, а в моєї свекрухи залізним був хіба що командний голос! Саме
Добрий день, Галино Іванівно, — вимовила я, переводячи подих. — А чиї це речі? — Твої, донечко, твої, — спокійно озвалася свекруха, виходячи з кімнати з черговим пакунком. — Ми з Ярославом вирішили, що так буде ліпше для всіх. Навіщо тягнути кота за хвіст, якщо життя все одно не клеїться? Я повернулася з села на день раніше. Подруга запросила мене на вихідні на свіже повітря, поїсти свіжих ягід, відпочити від метушні й турбот. Ми планували побути там до недільного вечора. Але вже в суботу вранці мені стало зле, сильно розболілася голова, і я зрозуміла, що ніякого відпочинку не вийде. Подруга вмовляла перележати день у неї, та я вирішила поїхати додому. Мені завжди здавалося, що вдома навіть стіни лікують. Ярослав знав, що я поїхала на два дні. Він ще так турботливо проводжав мене до автобуса, цілував у щоку і казав, що теж матиме час трохи побути на самоті. Хто ж знав, що під цією самотою крилося зовсім інше. Я мовчки пройшла повз свекруху у вітальню. Ярослав сидів на дивані, дивився у свій телефон і навіть голови не підвів, коли я зайшла. — Ярославе, може, ти мені поясниш, що тут відбувається? — запитала я, намагаючись втримати голос рівним
— Добрий день, Галино Іванівно, — вимовила я, переводячи подих. — А чиї це речі? — Твої, донечко, твої, — спокійно озвалася свекруха, виходячи з кімнати з черговим
Сестро! Ти мені зобов’язана пожиттєво, а сама навіть на пару годин дитину взяти не хочеш, коли в мене біда! Ці слова пролунали з телефона так раптово, що Надія ледь не впустила слухавку просто в миску з тістом. Вона навіть не встигла сказати звичне «добрий день». Сестра ніколи не віталася, коли їй було щось конче потрібно. Вона одразу переходила до наступу, бо знала: найкращий захист — це виставити іншого винним. — Ярославо, почекай, — тихо озвалася Надія, притискаючи слухавку плечем до вуха. — Я не відмовляюся, я просто намагаюся пояснити. У мене менший температурить, тільки-но заснув. Старша зараз зі школи прийде, треба нагодувати, а я ще роботу для замовника не здала. — Ну звісно! — у голосі сестри забриніли знайомі верескливі нотки. — У тебе вічно відмовки. Як тільки мені справді пече, у тебе то каструлі, то замовники, то нежить. А хто тобі допомагав, га? Хто тобі зимовий комбінезон малій купував, коли ти сама зосталася і копійки рахувала? Забула вже добро? Надія прикрила очі й повільно видихнула. Цю розмову вона чула вже разів сто. Здавалося, кожна коробка з дитячими речами чи пакунок із крупами, які сестра передавала десять років тому, мали довічну відсоткову ставку
— Сестро! Ти мені зобов’язана пожиттєво, а сама навіть на пару годин дитину взяти не хочеш, коли в мене біда! Ці слова пролунали з телефона так раптово, що
Світлано! Ми з мамою вже все вирішили: ти все одно на роботі цілими днями пропадаєш, то хай вона літо на дачі побуде, а ключі я сам у тебе з сумочки взяв, щоб зайвий раз не сперечатися. Коли чоловік спокійно каже такі речі, всередині щось обривається, ніби тобі щойно оголосили, що твоє власне життя більше тобі не належить. Світлана тримала телефон біля вуха і навіть не знала, що відповісти на таке повідомлення від Назара, бо за пів години до того їй уже зателефонувала сусідка по дачі, пані Галина. Сусідка говорила напрочуд обережно, підбираючи слова, але в її голосі чітко відчувалася тривога за спільний паркан і свій спокій. — Світланко, вибач, що серед білого дня тебе смикаю, — сказала тоді пані Галина. — Ти знаєш, що я людина спокійна, до сварок не звикла і до чужих справ не лізу. Але тут твоя свекруха, пані Надія, приїхала три дні тому. — Як приїхала? — перепитала Світлана, дивлячись у монітор робочого комп’ютера, де світилися таблиці місячного звіту. — Вона ж у місті має бути, у своїй квартирі. — Та ось саме, що не в місті, — зітхнула сусідка
— Світлано! Ми з мамою вже все вирішили: ти все одно на роботі цілими днями пропадаєш, то хай вона літо на дачі побуде, а ключі я сам у
Тещо, ви що собі думаєте? Де гроші? — закричав зять, щойно Надія відповіла. Вона навіть відсунула телефон від вуха, бо Сергіїв голос аж хрипів у динаміку, дертий і злий. За двадцять років він уперше сам їй зателефонував. Раніше, коли Ольга передавала йому слухавку на великі свята, він завжди знаходив причину не розмовляти: то стояв на ґанку, то дивився футбол, то бурчав, що руки в мастилі, бо крутить якусь гайку. — А що сталося, Сергію? — запитала Надія, намагаючись втримати голос спокійним. — Ваша дочка на роботу зібралася! Каже, ви більше не будете нам присилати! Це як розуміти? Ми ж домовлялися! Надія повільно сіла на край вузького ліжка. Пружини звично рипнули. За стіною тихо покашлювала дев’яностовосьмирічна сеньйора Ада. Її рідна донька, яка мала підміняти Надію щонеділі, ще три тижні тому поїхала до моря в Лігурію, кинувши на прощання: «Надіє, люба, ти ж усе знаєш краще за мене, доглянь маму, я тобі доплачу сто євро». І Надія зосталася. Третю неділю вона нікуди не виходила, навіть на площу, де збиралися українські жінки з торбами та передачами. Тільки виносила пластикове сміття до хвіртки і поверталася назад у напівтемну кімнату з високими стелями старовинного будинку на околиці Бергамо
— Тещо, ви що собі думаєте? Де гроші? — закричав зять, щойно Надія відповіла. Вона навіть відсунула телефон від вуха, бо Сергіїв голос аж хрипів у динаміку, дертий
Як це їдете? А картопля в полі? А капуста? Хто це все до ладу доводитиме? — Он стоять твої помічники, — Назар показав рукою на сестру та її чоловіка. — У них попереду ще цілий вечір. Сонце ще високо. Хай Віктор виходить із кондиціонера, бере лопату й копає. А Слава хай миє банки й варить маринад. Вони ж приїхали забирати — от хай самі собі й напрацюють. А ми свою частку вже віддали. Я пішла до літньої кухні, зняла свій робочий одяг, склала його в торбу й умилася прохолодною водою з відра. Коли я вийшла, Назар уже стояв біля нашої машини з сумками. Ярослава стояла з перехрещеними руками й кричала нам услід: — Егоїсти! Тільки про себе й думаєте! Матері рідній допомогти пошкодували! Щоб ви знали, ноги моєї більше у вашому домі не буде! — Домовилися, — коротко відповів Назар, закриваючи багажник нашого авто. Ми сіли в машину. Назар повернув ключ у замку запалювання, машина тихо заторохтіла, і ми повільно рушили з подвір’я. У дзеркалі заднього виду я бачила, як Ніна Василівна щось емоційно пояснює доньці, а та нервово розмахує руками, дивлячись на залишене картопляне поле
— Синку, ви з Лідою завтра на світанку будьте біля хвіртки, бо картопля в землі погниє, огірки згорять на сонці, а помідори просто пропадуть! Свекруха говорила в слухавку
Невістко! Нічого вам не станеться, якщо ви своїм диваном поділитеся! Ми все вирішили, ми завтра до вас переїжджаємо! — бадьоро оголосила слухавка голосом моєї свекрухи. Я так і завмерла з ганчіркою біля кухонного столу. Кава ледь не випала з іншої руки, а залишки сну миттю вивітрилися з голови. — Галю Григорівно, ви жартуєте? Який переїзд? Куди? — ледве вимовила я, сподіваючись, що це просто невдалий ранковий жарт. — Та які жарти, дитино! Хату в селі ми нарешті продали. Люди знайшлися несподівано, дали добру ціну, ми й погодилися. Речі спаковані, завтра вранці ми в тебе. У мене в голові запаморочилося. Наша двокімнатна квартира була настільки скромною, що коли ми з чоловіком одночасно заходили на кухню, то мусили розминатися боком. У нас підростав шестирічний Дмитрик. Його кімната була крихітною, але власною, а наша спальня слугувала водночас і кабінетом, і коморою. — Зачекайте, — намагалася спокійно сказати я, хоча всередині все тремтіло. — А де ви спатимете? У нас же просто фізично нема вільного кутка. — Ой, не вигадуй складнощів на рівному місці, — засміялася свекруха. — Василь Петрович ляже на розкладному дивані в прохідній кімнаті, а я біля тебе в спальні притулюся
— Невістко! Нічого вам не станеться, якщо ви своїм диваном поділитеся! Ми все вирішили, ми завтра до вас переїжджаємо! — бадьоро оголосила слухавка голосом моєї свекрухи. Я так
Дружино, це не обговорюється! Продай мамину квартиру, інакше я подаю на розлучення! — мій чоловік стояв серед кухні, дивлячись мені прямо в очі, і в його голосі не було жодного сумніву. Я завмерла біля кухонного столу. Здавалося, що це якийсь безглуздий жарт або поганий сон. Але переді мною стояв мій чоловік Сергій, з яким ми прожили разом три роки. Чоловік, з яким ми ділили всі радощі, ділили побут, разом пили чай уранці та планували майбутнє. Тільки от слова, які він щойно вимовив, були зовсім не його. Це був голос його матері, Галини Степанівни. Я впізнала б цю холодну розважливість із тисячі інших. — Що ти кажеш, Сергію? — перепитала я тихо, намагаючись вловити хоч якусь теплоту в його погляді. — Як це — продай? Це ж квартира моєї мами. Вона щойно відійшла у вічність. Там кожен куточок дихає її теплом. Там усе моє дитинство. — А так, — відрубав Сергій, склавши руки на грудях. — Ми родина чи хто? Мама абсолютно права. Ти хочеш, щоб ми жили в твоїй хаті, а якщо щось піде не так, ти мене просто виставиш за поріг? Ні, так справа не піде. Або ми продаємо її і беремо спільне житло, де кожен буде господарем, або кожен іде своєю дорогою. У тій маленькій найманій квартирі, де ми тулилися останні три роки, раптом стало дуже душно. Я дивилася на людину, яку щиро кохала, і розуміла, що переді мною стоїть чужинець
— Дружино, це не обговорюється! Продай мамину квартиру, інакше я подаю на розлучення! — мій чоловік стояв серед кухні, дивлячись мені прямо в очі, і в його голосі
Твій батько міг би хоч раз у житті допомогти зятеві з нормальним авто, а не тримати все під подушкою, — пробурчала теща, навіть не відриваючись від плити. Вона зосереджено шинкувала цибулю для піджарки. Дерев’яна дощечка глухо стукотіла об стільницю, ніби відраховувала, хто кому і скільки завинив за всі ці спільні роки. — Мамо, ну нащо ти знову починаєш? — тихо зітхнула Соломія. Вона сиділа на краєчку табурета й пальцями смикала край кухонної скатертини. — Тато нам нічого не винен. Він і так торік допоміг засклити балкон і поміняти старі труби. — Ой, велике діло, труби він оплатив! — Надія Петрівна хутко розвернулася до дочки й сердито схрестила руки на грудях. В її очах, що злегка сльозилися від їдкого цибулевого духу, не було ні краплі сорому. Лише давнє, закостеніле роздратування на чуже добре життя. — Поставив нові крани, подякуйте в ніжки! — А Микола, між іншим, щоранку трясеться на роботу світ за очі на тому старезному ланосі
— Твій батько міг би хоч раз у житті допомогти зятеві з нормальним авто, а не тримати все під подушкою, — пробурчала теща, навіть не відриваючись від плити.
Любо! Приклади свій телефон до термінала, бо в мене гроші на картці для інших справ відкладені, — спокійно сказав чоловік біля каси, коли за ними вже зібралася черга з візками. Ці слова пролунали буденно, але всередині в Любові Михайлівни все ніби похололо. Вона подивилася на повний візок, де лежали свіжий хліб, масло, гречка, твердий сир, трохи копченого м’яса для чоловіка, домашні яблука й кілька пачок серветок. Позаду зітхала молода жінка з дитиною, касирка вичікувально дивилася поверх окулярів, а Василь Петрович уже відійшов на крок і складав порожні торби назад до кишені. Любов Михайлівна повільно дістала телефон, піднесла до екрана й почула короткий писк. На екрані миттєво висвітилося повідомлення про списання чималої частини її першої пенсійної виплати. Тієї самої виплати, яку вона оформила місяць тому після тридцяти п’яти років роботи в районному будинку культури. Дорогою додому Василь Петрович ніс дві важкі торби, а Любов Михайлівна йшла поруч і несла тільки паляницю та пачку чаю. Чоловік розповідав про те, що на автостанції подорожчав проїзд, що сусідові треба повернути позичений торік дриль і що на їхньому старому легковику треба міняти гуму перед заморозками. Любов Михайлівна мовчала всю дорогу. Вона дивилася собі під ноги й рахувала подумки, скільки в неї залишилося до наступного місяця. Виходило зовсім небагато — стільки, що ледь вистачило б на найдешевші аптечні краплі та проїзд у приміському автобусі, якби виникла потреба поїхати до сестри
— Любо! Приклади свій телефон до термінала, бо в мене гроші на картці для інших справ відкладені, — спокійно сказав чоловік біля каси, коли за ними вже зібралася

You cannot copy content of this page