Синочку, тоді часи були скрутніші, ти ж знаєш, — винувато промовила мати, опускаючи очі. — Та й не було таких тоді. А Назарчикові пощастило, останні залишки розпродували. Увечері, коли в кімнаті згасло світло і за вікном чулося лише рівне гудіння вечірнього приміського поїзда, Любомир повернувся на бік і тихо покликав брата. — Спиш уже, чи що? — Ні, на зірки дивлюся, — по-дитячому щиро озвався Назар з нижнього ярусу ліжка. — А знаєш, чому тобі той костюм із вишивкою купили, а мені ні? — Чому? Бо я гарно поводився? Любомир глухо й недобре хихикнув у темряві. — Бо тебе пожаліли. Батьки не хотіли, щоб ти почувався чужим. Вони тебе взагалі з сиротинця забрали, коли ти зовсім крихітним був. Тебе там хтось залишив під дверима в коробці, а вони повз проходили і підібрали, бо їм шкода стало
— Якщо ви принесете додому ще одну дитину, я просто зберу свої речі й піду жити до сусідів, бо ви мене більше не любите! Семирічний Любомир стояв посеред
Ніяких її грошей нам не треба, — твердо відповів чоловік. — Ми самі. Скільки б часу це не зайняло. Я знайшов додатковий заробіток вечорами. Ми винаймемо краще житло, ми впораємося самі, без жодних подачок і без жодних чужих умов. Тільки повертайся, будь ласка. Я не можу жити в порожнечі. Я зрозумів, що без тебе і Павлика мені взагалі нічого не потрібно. Марина дивилася на нього і згадувала всі ті роки образи. Вона згадувала сльози у ванній кімнаті, постійне відчуття своєї неповноцінності, нескінченні повчання свекрухи і беззахисність перед її уколами. Але вона також бачила щире розкаяння в очах чоловіка. Вона розуміла, що він зробив величезний внутрішній крок. — Я можу повернутися, Романе, — нарешті сказала вона дуже спокійно і виважено. — Але тільки на моїх умовах. — Я згоден на все. — Твоя мати більше ніколи не приходитиме до нас без попереднього узгодження зі мною. Вона не матиме ключів від нашого житла. Вона не робитиме мені зауважень у моєму домі. І якщо вона хоч раз спробує образити мене або поставити під сумнів мій авторитет перед сином, ти зупиниш її сам, без моїх прохань. Ти захищатимеш свій дім
— Якщо ти не пустиш мене до дитини, я відкрию ці двері власним ключем, бо маю на це повне право, — сказала свекруха так спокійно, наче просила передати
Мамо, ми ж просили попереджати хоча б за пів години, — Роман вийшов із кімнати, намагаючись говорити м’яко й лагідно. Він ніяково посміхнувся, переминаючись з ноги на ногу, ніби виправдовувався за те, що взагалі наважився про це сказати рідній матері. — Синочку, та якби ж ви самі лад тримали, я б і кроку сюди зайвого не зробила, — зітхнула Галина Петрівна й похитала головою. Вона повільно нахилилася, провела вказівним пальцем по білому дерев’яному плінтусу й піднесла його мало не до очей сина. — Ось, поглянь. Що це? Пилюка. Справжнісінька сіра пилюка. Соломія мовчки повернулася до плити. Вона чула кожне слово, кожну нотку докору. Але сперечатися не хотіла. Принаймні зараз сили були потрібні для іншого. — Мамо, у нас чисто, — тихо заступився Роман. — Соля вчора до ночі наводила лад, мила все, перебирала полиці. — Якщо це у вас називається чистотою, то я навіть не знаю, якого майбутнього ви чекаєте, — голос свекрухи зазвучав ще повчальніше. — У порядних родинах підлогу миють щодня. А шафи зверху протирають так, щоб жодна порошинка не впала, навіть якщо її з порога не помітно
— Якщо жінка не вміє до блиску відтерти плінтус, їй зарано думати про дітей! Ці слова прозвучали так повчально й гучно, що Соломія мимоволі завмерла біля кухонного стола.
Добра бульба, — сказала Галина, не підводячи голови. — Велика, як кулак. Земля тут у вас легка, не те що наша глина. Нашій дощі треба щотижня, а як посушить — хоч ломом довбай. — Уродила, слава Богу, — тихо відказала Надія. Вона знову нахилилася, підбираючи розсипану картоплю. Пальці згрубіли, чорна земля забилася під нігті. Навіть медичні рукавички, які вона привезла із собою цілу пачку, не рятували — порвалися на третьому рядку. Галина підвелася, обтрусила коліна й кинула погляд на купу білих поліпропіленових мішків біля межі. Вони вже стояли щільно зав’язані шпагатом — пузаті, важкі, упевнені. — Не скупіться, свахо, — раптом промовила Галина, примружившись від сонця. Голос її звучав солодко, з тим особливим тоном, яким зазвичай починають торгуватися на базарі. — Мішечок більше, мішечок менше — для вас ролі не грає. Ви ж усе одно назад в Італію їдете. Навіщо вам одній стільки картоплі? Згниє ж у льоху, шкода праці. Надія повільно випросталася. Хребет хруснув, перед очима на секунду попливли темні цятки. Вона подивилася на сваху прямо, не відводячи погляду від її круглих, метушливих очей. — Та мені й не треба, Галино, — спокійно сказала Надія. — Я для дітей стараюся. Оксанці лишаю. Сергій же ваш теж картоплю їсть. Їм у місті купувати все доводиться. Копійка до копійки — воно й назбирується
Вересневе сонце над селом світило по-особливому — косим, уже не пекучим, але густим золотом. Повітря пахло сухим картоплинням, пилом і терпким димом від чийогось далекого багаття. Надія стояла
Мирославо, я ж тебе попереджала? Попереджала! — розвела руками пані Надія, навіть не запросивши доньку сісти за стіл. — Сама обрала таку долю, тепер сама й терпи. Чим я тобі допоможу? У мене на руках менші діти, їм треба давати раду, одягати, виводити в люди. Хата в нас не гумова, зайвого хліба немає. Повертайся до чоловіка, вчися тримати сім’ю вкупі. Ці слова боляче ранили дівчину. Вона зрозуміла, що в рідному домі на неї ніхто не чекає і що доросле життя виявилося значно жорстокішим, ніж їй уявлялося. Довелося повертатися до свекрухи. Мирослава влаштувалася швачкою на текстильну фабрику. Робота за верстатом із ранку до вечора стала для неї єдиним порятунком від домашнього пекла. На фабриці гули машини, пахло свіжою тканиною і нитками, а жінки ділилися простими побутовими турботами. Там вона почувалася звичайною людиною, а не безправною приблудою. Вдома ж обстановка загострювалася щодня. Василь втратив людську подобу: очі помутніли, руки тремтіли, праця на базі закінчилася звільненням за прогули. Коли власних заощаджень на випивку не залишилося, він почав нишпорити по шафах. Спочатку кудись зник старенький радіоприймач, потім новенький годинник, подарований на весілля, а згодом і скромні прикраси Мирослави
— Візьмеш до себе бабусю, доглянеш її на старість, а за це вона залишить тобі свою трикімнатну квартиру. Тобі що, важко прихистити рідну людину? — Рідну людину? Вона
Мамо, та в нас холодильник повний, Мар’яна вчора ввечері м’ясо запекла, пюре зробила, — спробував заперечити Назар. — Ой, Назарчику, м’ясо ваше важке для шлунка, а це легеньке, швидке, — відмахнулася мати, наче й не чула слів сина. Мар’яна мовчки переклала принесені продукти на окрему поличку в холодильнику. Сперечатися не хотілося, адже починати ранок зі сварок вона не звикла. Ці візити швидко стали щотижневою звичкою. Любов Степанівна з’являлася завжди без дзвінка. Вона вважала, що до сина попереджати про прихід не потрібно. І кожного разу повторювалася одна й та сама картина: пакунок із тим, що залежалося в її власному холодильнику, і безкінечні зауваження. Одного разу вона принесла скляну банку з учорашнім борщем, де плавали розварені крила й застиглий темний жир. — Ось, доїжте, бо я собі наварила цілу каструлю, а сама вже дивитися на нього не можу, шкода, як пропаде, — казала вона з виглядом благодійниці. Іншого разу це були сосиски сумнівної якості, які вона купила десь на стихійному ринку за пів ціни. — Продавець казав, що ще кілька днів постоять, якщо зварити одразу. Зваріть Назарові до каші, він таке любить
— Доню, ти ж господиня в домі, чому в тебе чоловік на одних макаронах сидить, наче сирота якась? Любов Степанівна переступила поріг без стуку, тримаючи перед собою обтяжений
Мамо, я залишаю дітей тобі, бо маю нарешті подумати про своє щастя, а не все життя тягнути цей віз самотужки, — спокійно сказала дочка, застібаючи велику валізу. Катерина Василівна стояла біля порога і не вірила власним вухам. Вона дивилася, як рідна дитина складає модні речі, а у вітальні чулися голоси трьох малих онуків. — Світлано, що ти говориш? Як це залишаєш? А школа, а садок? А найменший? Йому ж лише два рочки виповнилося! Хто його догляне? — Ти доглянеш, мамо. Ти ж на пенсії, часу маєш багато. Я їду за кордон. Там на мене чекає заможний чоловік. З трьома дітьми я йому не потрібна, сама розумієш. Стану на ноги, освожуся, тоді й побачимо. — Але ж дітям потрібна мама, а не гроші колись у майбутньому! — голос бабусі тремтів. — Мамо, годі драми. Я викликала машину до вокзалу. Не влаштовуй сцен при дітях. За кілька хвилин біля воріт посигналив автомобіль. Світлана поквапом поцілувала старших у щоки, найменшому сунула в руки цукерку і вийшла з хати. Двері зачинилися. У хаті запала незвична, тривожна тиша
— Мамо, я залишаю дітей тобі, бо маю нарешті подумати про своє щастя, а не все життя тягнути цей віз самотужки, — спокійно сказала дочка, застібаючи велику валізу.
Назаре, викинь негайно цей чек, інакше моя мама таке влаштує, що ми до ранку не заснемо! Люба різко висмикнула з рук чоловіка паперову стрічку з крамниці й сердито глянула на прозорий пакунок із ранніми рожевими помідорами. На кожному плоді ще трималися зелені хвостики, а шкірка лисніла так, ніби їх везли щонайменше з іншого континенту. — Та чого ти заводишся на рівному місці? — Назар зітхнув, скинув важкі робочі черевики й повісив на гачок куртку. — Дитина два дні просила свіжих овочів. Сказала, що хоче салату. Мені що, для власної доньки шкода? — Мені для доньки нічого не шкода! — стишила голос Люба, крадькома озираючись на двері дитячої кімнати, де сиділа п’ятирічна Мартуся. — Мені шкода наших нервів. Ти забув, хто має прийти за кілька хвилин? Ти ж знаєш свою маму. Вона не просто побачить ці помідори. Вона порахує, скільки кілограмів картоплі на базарі можна було взяти за ті самі кошти. — Ой, сховай у холодильник, та й усе, — байдуже махнув рукою чоловік, простуючи до кухонного крана, щоб помити руки. — Наче вона щоразу проводить у нас обшук. Люба лише гірко всміхнулася. За чотири роки спільного життя Назар так і не зрозумів однієї простої істини: Галина Степанівна не просто гостювала у них. Вона приходила з повною ревізією
— Назаре, викинь негайно цей чек, інакше моя мама таке влаштує, що ми до ранку не заснемо! Люба різко висмикнула з рук чоловіка паперову стрічку з крамниці й
Ой, Христусю… А Назар тобі хіба не пояснив? Ми ж вирішили все спростити. Мама вже літня людина, їй ті пишні святкування не потрібні. Ми просто зберемося вдома, у селі, чисто своєю хатньою родиною. Приїдуть глухі тітки з хутора, дідусь сусідський заспіває… Ну куди тобі туди? Ти ж сама втомишся від тих балачок про тиск і городи. Тобі там зовсім не буде про що поговорити. Ти краще на вихідних собі спокійно побудеш, а маму потім якось окремо привітаєш, коли тихіше буде. Назар, який сидів навпроти, повільно опустив голову. Вперше він чув ці слова не як переказ сестринської турботи, а на власні вуха, наживо. І звучали вони геть інакше, ніж він собі уявляв. — Тобто, на ювілей свекрухи її син має прийти без дружини? — перепитала Христина без жодної нотки гніву. — Я правильно зрозуміла? Фасад доброзичливості у слухавці почав тріщати. Соломія зрозуміла, що її викрили, і голос її миттєво змінився, став жорстким і колючим. — Слухай, Христино, не роби з себе ображену! — різко сказала зовиця. — Я організовую це свято, я знаю, як краще для матері! Ти вічно сидиш на наших зустрічах з таким обличчям, ніби тобі всі винні. Мовчиш, дивишся звисока, ні випити з людьми по-людськи, ні заспівати. Родина хоче відпочити просто, без зайвих поглядів і чужих людей! Слово «чужих» пролунало чітко, важко й остаточно. — Дякую за відвертість, Соломіє. Мені якраз треба було почути це особисто. Гарного вечора, — тихо сказала Христина і вимкнула виклик
— Ти ж у нас дівчина ніжна, тобі серед наших старих нудно буде, краще відпочинь удома, а чоловік швиденько сам до нас заскочить. Саме з цих солодких слів
Купи собі тюбик клею за кілька копійок і підклей, ти ж у нас господиня, а нові чоботи зараз — це занадто велика розкіш, ми мусимо потерпіти, — сказав мій чоловік, навіть не підводячи очей від екрана. Я стояла посеред передпокою і тримала в руках свій правий чобіт, де підошва повністю відійшла від носка до самих підборів. Надворі був вогкий листопад. Під ногами чавкала каша зі снігу та холодної води. Я щойно прийшла зі зміни в їдальні, де відстояла біля гарячих плит дев’ять годин, і мої шкарпетки можна було просто викручувати над відром. Мого чоловіка звали Григорій. Ми прожили разом більше двадцяти п’яти років, виростили доньку, налагодили побут і, здавалося, жили як більшість звичайних людей навколо. Тільки от останні кілька років у нашому домі оселилося одне дивне невидиме правило: на все спільне грошей завжди бракувало, а на мої потреби їх не було взагалі. Григорій працював майстром на дільниці, зарплату мав стабільну, я теж щомісяця приносила свої чесно зароблені копійки. Але щоразу, коли мова заходила про якісь обновки, чоловік зітхав так важко, ніби на його плечах тримався весь наш світ. — Ти ж розумієш, Надійко, часи важкі, треба триматися разом і рахувати кожну гривню, — говорив він мені майже щотижня
— Купи собі тюбик клею за кілька копійок і підклей, ти ж у нас господиня, а нові чоботи зараз — це занадто велика розкіш, ми мусимо потерпіти, —

You cannot copy content of this page