Продай усе до останнього, мамо, бо ти там нікому не потрібна, а в мене житимеш як королева, — сказала донька в слухавку, і цей голос здавався далеким, чужим і холодним. Ганна Василівна сиділа на ослінчику й слухала, як по той бік дроту шумить чуже, заможне життя. Вона тримала біля вуха старенький телефон, який колись привезли їй діти, щоб мати не почувалася забутою серед тиші. Слухавка тихенько потріскувала, ніби сам зв’язок опирався тим словам. — Доню, а як же хата, як же господарство? — тихо перепитала Ганна Василівна. — Тут же кожна дощечка твоїм батьком припасована. — Та кому ті старі дошки потрібні, мамо? — не вгавала донька, яку звали Мар’яна. — Світ давно пішов уперед. У нас тут океан поруч, сонце світить майже цілий рік, будинок на два поверхи, сад доглянутий. Будеш онуків бачити щодня, на сонечку грітися, а не колоти дрова та бігати з відрами на морозі
— Продай усе до останнього, мамо, бо ти там нікому не потрібна, а в мене житимеш як королева, — сказала донька в слухавку, і цей голос здавався далеким,
Невісточко, це ж справжня закордонна річ із приватної колекції, ти в такому ніколи не ходила! — урочисто проголосила свекруха, виставляючи на середину кухонного столу потертий пакунок, на якому збоку ще висів жовтий папірець із написом ручкою: «Уцінка через зношення». — Ми ж домовлялися, що цього року просто посидимо удвох і без усіляких вигадок, — тихо мовила Марина, не підводячи погляду від свого робочого записника. Вона акуратно посунула робочий блокнот на куток столу, звільняючи місце для вечері. На столі лежали папери з річними звітами кількох невеликих підприємств, які вона вела вдома, сидячи за ноутбуком. Робота вимагала повної зосередженості, але сьогодні був особливий день — шість років їхнього спільного життя з чоловіком. — Марино, ну чого ти починаєш? — Сергій винувато підняв долоні, не відриваючись від телефона. — Мама просто заїхала на кілька хвилин привітати. Все-таки шість років разом. Вона сама зателефонувала, що вже в дорозі, не міг же я сказати їй розвертатися біля під’їзду. — Міг би просто нагадати про нашу домовленість, — спокійно відповіла Марина. — Тобі завжди легко судити, — зітхнув чоловік. Марина вирішила не продовжувати цю розмову
— Невісточко, це ж справжня закордонна річ із приватної колекції, ти в такому ніколи не ходила! — урочисто проголосила свекруха, виставляючи на середину кухонного столу потертий пакунок, на
Та жодна заробітчанка так би не зробила, мамо, як ти! — Тарас стояв посеред моєї нової кухні, широко розставивши ноги, і дивився на мене так, ніби я щойно спалила його власну хату. — Не зробила би так, як я? — я повільно опустила чашку на стіл. Руки мої, звиклі до важкої роботи, загрубілі й обвітрені, лежали на гладкій поверхні світлого дерева. — Це як? — Ти привела чужого чоловіка до хати, обікравши рідних дітей! Я подивилася на сина й не відразу знайшла, що відповісти. Поруч біля вікна стояла Оксанка. Вона нервово крутила на пальці золоту обручку, яку я ж їй і купила на весілля п’ять років тому, і дивилася у вікно, вдаючи, що її тут майже немає. Але очі в неї були примружені й холодні. — Синочку, — мій голос звучав тихо, значно тихіше, ніж мені самій хотілося. — Діти — до вісімнадцяти років. А я вас із сестрою не тільки до вісімнадцяти довела. Я вас сама виховала, без батька. — Ти сама його вигнала! — випалив Тарас. — Так, вигнала. Але ти був малий і не пам’ятаєш, чому. Ти не пам’ятаєш, як він виносив із дому останнє борошно, щоб пропити з сусідами, і як ти плакав від голоду, поки я бігала по сусідах позичати хоч трохи молока
— Та жодна заробітчанка так би не зробила, мамо, як ти! — Тарас стояв посеред моєї нової кухні, широко розставивши ноги, і дивився на мене так, ніби я
А чого це у вас помідорів так мало закручено? Торік під стелею стояло, я сама бачила. У парнику ж червоніло рясно, коли я в серпні приїжджала. — Ми закрили стільки, скільки нам удвох потрібно, — пояснила Любов. — Діти живуть окремо, приїжджають рідко, у них своє життя. Навіщо крутити зайве, щоб потім переводити продукт? — Оце так логіка! — фиркнула гостя. — А про рідню хто думати буде? Я, між іншим, усю зиму сиджу в чотирьох стінах і теж хочу домашніх вітамінів. Без нітратів, без хімії. У крамницях зараз таке продають, що страшно в руки брати. Одне марнотратство, а користі ніякої. Мирослава підійшла до дерев’яного ящика, попорпалася там і дістала найбільше, налите рум’янцем яблуко. Навіть не обтерла — одразу надкусила. — Твердувате трохи, — скривилася вона. — Але якщо на узвар пустити, то зійде. Насиплеш мені потім окремо торбинку. Ну що, пішли до льоху, бо в мене часу обмаль. Ще на вечірній автобус треба втрапити, а він за розкладом ходить. — Куди пішли? — перепитала Люба. — До льоху, куди ж іще. Ти мені ще скажи, Михайло того підсвинка вже заколов? Ну того, що в кума на весні брав. Там же м’яса повно мало бути. Мені добрий шматок свіжини приготували? Любов поклала яблуко назад до ящика і склала руки на грудях. Така простота родички давно не була новиною, але сьогодні вона переходила всякі межі
— Ти мені ще пароль на картоплю постав, розумнице! — з порога випалила зовиця, навіть не привітавшись. Любов стояла серед заскленої веранди з дерев’яним ящиком у руках і
Тату, ми обоє знаємо, що ти ніколи б не віддав цих коштів. Не тому, що ти поганий, а тому, що в тебе їх просто не буде звідки взяти. І найгірше — що ти сам це знаєш. Але все одно прийшов просити. Він знову опустив очі. Його пальці нервово перебирали паперову серветку, складаючи її в дрібні трикутники. — Люда дуже хотіла зробити гарно, — тихо сказав він, ніби виправдовуючись перед кимось невидимим. — У неї подруги мають сучасні квартири, а в нас ще ремонт десятирічної давнини. Їй ніяково гостей кликати. — То нехай її дорослий син допоможе своїй матері, — м’яко відповіла Мар’яна. — Або нехай вони зроблять те, на що вистачає власних сил. Поклеїти прості шпалери, побілити стелю — це можна зробити удвох, за кілька вихідних. Без дорогих майстрів і без чужих заощаджень. Павло Петрович важко зітхнув. Він здавався зараз набагато старшим за свої роки. Зникла та штучна бадьорість, з якою він заходив до зали. Спортивна куртка вже не робила його молодим — вона лише підкреслювала втому в його поставі та сивину на скронях. — Вона засмутиться, — сказав він майже пошепки. — Засмутиться. Але це ваше спільне життя, і вам удвох вирішувати, як із цим бути. Я не маю нести відповідальність за чужі забаганки
— Донечко, ми ж одна родина, а в тебе зараз заробітки непогані, то невже тобі шкода для рідного батька? Мар’яна уважно подивилася на тата через стіл невеликої кав’ярні
Діти, відчиняйте! Це ми! — долинув із коридору впевнений, звичний до команд голос колишньої вчительки. Василь поспіхом вискочив із кімнати, на ходу застібаючи сорочку, кинув швидкий винуватий погляд на Надію і побіг відчиняти. Двері розчинилися, і до передпокою ввійшла Галина Петрівна. Жінка міцна, рішуча, у теплому зимовому пальті й пуховій хустці. Її уважний погляд миттєво обвів коридор, помітивши кожну дрібницю. Позаду неї стояли двоє міцних чоловіків із величезними картатими сумками та коробками. — Ну, з новосіллям нас усіх! — гучно мовила свекруха, крокуючи просто у взутті по світлій підлозі. — Васильку, приймай добро. Тільки обережно з тією синьою коробкою, там старовинний сервіз, пам’ять від моєї мами. Хлопці, заносьте все до дальньої кімнати ліворуч! — Зачекайте, будь ласка, — спокійно зупинила їх Надія, ставши біля проходу. — Роззуйтеся, будь ласка. Надворі мокро й брудно. Вантажники розгублено перезирнулися й подивилися на Галину Петрівну. Свекруха лише махнула рукою в плетеній рукавиці. — Ой, Надю, облиш ці вигадки! Люди працюють, у них кожна хвилина на рахунку. Зараз швиденько все занесемо, а ти потім шваброю протреш, роботи на три хвилини. Несіть, хлопці, не стійте
— Моя мама вже віддала ключі від своєї квартири чужим людям і завтра вранці переїжджає до нас, — спокійно мовив чоловік, навіть не підводячи погляду від своєї тарілки.
Збирайте свої клунки, Надіє Петрівно, поки батько в амбулаторії в черзі сидить! Рейсовий автобус якраз за десять хвилин, якщо поквапитеся, то встигнете на зупинку. — Максиме, та як же це так? На вулиці ж мороз такий, що дихати важко. Петро Васильович повернеться, що він скаже? — А батько про це навіть не дізнається, ми самі все йому пояснимо. Ключі покладіть на тумбочку біля дверей і виходьте. Досить уже цією господинею прикидатися. Надія Петрівна стояла на порозі великої добротної хати, яку ще за радянських часів будували на дві родини, і не вірила власним вухам. Вона прожила тут останні майже два роки. Кожен куточок вичистила, штори власноруч перепрала, біля печі все до ладу довела. А тепер перед нею стояв тридцятирічний син Петра Васильовича й пальцем показував на хвіртку. На ній була лише простенька домашня кофта, тепла хустка на плечах та старенькі повстяні капці. Чоботи хлопець виставив на ґанок ще раніше, просто у пухкий холодний сніг. Поруч лежала її велика дорожня сумка, похапцем складена чужими руками. Замок на ній розійшовся, і звідти визирали вовняний шарф, дві теплі кофти та стара мамина дерев’яна скринька для ниток. За спиною Максима стояла його молодша сестра, Ірина. Дівчина тримала руки в кишенях гарного довгого пальта і дивилася на Надію холодним, зверхнім поглядом
— Збирайте свої клунки, Надіє Петрівно, поки батько в амбулаторії в черзі сидить! Рейсовий автобус якраз за десять хвилин, якщо поквапитеся, то встигнете на зупинку. — Максиме, та
Надю, ти тільки замок не міняй, чуєш? Мені ж треба буде якось заходити за інструментами й зимовими черевиками. Василь сказав це буденно, стоячи біля порога з великою синьою сумкою через плече, наче просто виходив у магазин за хлібом, а не переїжджав до іншої жінки після шістнадцяти років спільного життя. Він навіть спробував винувато посміхнутися, але очі ховав. Надія дивилася на нього зі спокоєм, якого він явно не сподівався побачити. Вона не влаштовувала сцен. — Добре, Василю, — спокійно відповіла вона. — Замок я міняти не буду. Чоловік розгублено закліпав очима. Він явно готувався до сліз, сварок, благань або довгих нічних з’ясувань стосунків. А почув лише тихе коротке слово. — Правда? — перепитав він, наче хотів переконатися, що йому не почулося. — Ти попросив — я почула. Іди, тебе ж, напевно, чекають. Василь повільно кивнув, узявся за ручку і причинив за собою старі дерев’яні двері. Сходинками зарипіли його важкі кроки: спочатку квапливі, потім він на мить завмер на міжповерховому майданчику, ніби вагався, а далі пішов униз уже впевненіше
— Надю, ти тільки замок не міняй, чуєш? Мені ж треба буде якось заходити за інструментами й зимовими черевиками. Василь сказав це буденно, стоячи біля порога з великою
Віро, ну нащо знову починати? У мене був важкий робочий тиждень. Я маю право хоч у суботу просто полежати і ні про що не думати? Почепить вона твою поличку. Завтра зроблю. Це «завтра» було його улюбленою відмовкою. Зручною, м’якою, безрозмірною. Воно ніколи не наставало, зате чудово захищало від будь-яких домашніх справ. Віра подивилася на його спокійне, вгодоване обличчя, на розкидані шкарпетки біля дивана, на те, як він знову опустив очі в екран. І в цю мить усередині неї щось остаточно обірвалося. Не було бажання кричати, бити посуд чи доводити свою правоту. Прийшов дивний, холодний спокій. Той самий спокій, коли жінка просто перестає сперечатися і починає діяти. Вона мовчки повернулася і пішла до столу, де стояв ноутбук. Роман краєм ока помітив, що вона пішла, і з полегшенням зробив звук телевізора гучнішим. Він щиро вирішив, що переміг і цього разу. А Віра тим часом відкрила сторінку оголошень місцевих майстрів. Пальці швидко набрали потрібний запит: дрібний побутовий ремонт, виклик фахівця додому. Через п’ять хвилин принтер зашурхотів папером і видав охайний аркуш
— Якщо в тебе є час лежати на дивані й гортати дурні відео в телефоні, то знайдеться й хвилина прикрутити поличку! Чи мені вже чужого чоловіка кликати, щоб
Василю, гарячого обіду сьогодні немає, — спокійно відповіла я. — Ми вас не чекали, нічого не варили, а ввечері взагалі йдемо у справах. У кімнаті запала повна тиша, тільки ложечка брязнула об чашку. Христина невпевнено засміялася, подумавши, що це якийсь розіграш. — Ой, та годі вигадувати, у тебе завжди повні полиці наготовлені, що ти ховаєш їжу від рідні? Вона рішуче підвелася, пішла на кухню і широко відкрила холодильник. Звідти повіяло прохолодою і порожнечею. Христина мовчки дивилася на самотній лимон і мінералку, не вірячи власним очам. Вона смикнула морозильну камеру — там лежали лише форми для льоду. Тітка Софія, запідозривши якусь таємницю, вирішила перевірити хлібницю на горішній полиці. Вона швидко потягнулася вгору, але слизькі домашні шкарпетки поїхали по гладкій плитці підлоги. Тітка не втримала рівноваги, вхопилася рукою за дверцята, і нещасна половинка лимона покотилася до її ніг
— Людочко, ми тут якраз повз ваш будинок їхали, то швиденько став чайник і діставай щось ситне з холодильника, бо мій Василько від самого ранку навіть рисинки в

You cannot copy content of this page