Головна

Oks

Мамо, тату! Яке щастя! — голос доньки розкотився передпокоєм. — Ви як вчасно! Я якраз збиралася вам телефонувати, щоб запросити на «другу частину» мого свята. Проходьте швидше у вітальню! — Свято, — глухо відлунив Василь Іванович, повільно проходячи до кімнати. Він сів на краєчок стільця, не знімаючи старого пальта. — У нас, Даринко, свято закінчилося ще вчора ввечері. Коли ми дізналися новини. Стефанія Петрівна не сідала. — Де вони, доню? — запитала мати, не повертаючи голови. — Де ті гроші, які ми з батьком збирали для тебе понад п’ять років? Ті вісім тисяч доларів, які ми поклали тобі в конверт на ювілей? Дарина на мить заклякла біля кавомашини, але швидко повернула собі безтурботний вигляд. — Мамо, ну що за допити з порога? Я їх інвестувала! Причому так вдало, що ви зараз ахнете! Це проект усього мого життя! — Інвестувала? — Василь Іванович важко гупнув палицею по підлозі. — У що? У твою заборгованість по оренді офісу, яка вже пів року висить? Чи в ремонт, про який ти нила кожні вихідні, скаржачись, що в тебе шпалери відклеюються від сирості? — Краще, тату! Набагато краще! — Дарина схопила матір за руку й потягнула до виходу на лоджію. — Йдіть сюди, я покажу вам справжню свободу
Життєві історії 0
Над закрутом Дністра, де місто Заліщики обіймає річка, немов коштовний камінь у срібній оправі, стояв вологий березневий туман. У повітрі пахло талим снігом та вологою землею. На одній
Мама каже, що ми перетворили її дачу на справжній розгардіяш, — глухо промовив чоловік Олені. — Вона що, це серйозно? Розгардіяш? — Олена повторила це слово повільно. — Розгардіяш, Миколко, — це коли в квіткових горщиках купа сміття, а сусідський пес спить на кухонному столі. У нас було лише четверо найближчих друзів! Ми вимили кожен куточок, вимели веранду до останньої порошинки і навіть власноруч вимили ту її антикварну чавунну гусятницю, до якої вона нікого не підпускала роками! Ти ж бачив, як я терла її содою, щоб жодної плями не залишилося! — Оленко, ти ж знаєш маму. Вона бачить світ інакше. — Не починай оце своє «Оленко»! — дружина різко випрямилася, відчуваючи, як гнів припливає до обличчя. — Я хочу знати лише одне: де ключі від дачі? Ми ж домовлялися, що поїдемо туди в п’ятницю. Микола нарешті підвів очі. — Вона їх забрала, Оленко. Просто вийняла з моєї сумки, поки я пив з нею чай минулого вечора. Сказала, що поки ми не проведемо «ґрунтовну родинну бесіду» — доступу до будинку в нас не буде. Вона вважає, що ми не цінуємо те, що маємо і каже, щоб ми з тобою приїхали до неї на серйозну розмову
Життєві історії 0
Над старовинними дахами Чернівців, де кожна цеглина дихає історією австро-угорських часів, а повітря навесні густе від аромату міцної кави та квітучих магнолій, повільно піднімалося сонце. Золотаві промені вигравали
Невістко! Ти ж розумієш, що ці гроші — не зовсім твої? — голос свекрухи, пролунав несподівано. — Прошу? — Наталія обернулася. Свекруха сиділа за столом, спокійно розправляючи серветку на колінах. — Я кажу, доню, що ці гроші — сімейні. А раз вони сімейні, то розпоряджатися ними має Сергійко. Він чоловік. Він голова. Він має бачити стратегію вашого розвитку. Це ж очевидно, хіба ні? Наталія повільно сіла на стілець навпроти. — Людмило Степанівно, — почала вона. — Ці гроші — це прибуток мого бізнесу. Бізнесу, який я створила сама, ще до того, як зустріла Сергія. Я плачу податки, я плачу зарплату п’ятьом швачкам, я ризикую власним майном. Як ви можете казати, що вони «не мої»? — Ой, дитино, не починай цих своїх розмов. Ви в шлюбі шість років. Перед Богом і законом ви — одне ціле. А в справжній українській родині чоловік завжди тримав все на собі. Сергій у нас інженер, логік, він знає ціну копійці. А ти, ти жінка. Сьогодні в тебе є настрій на бізнес, завтра немає. Гроші мають бути в надійних руках
Життєві історії 0
Над тихим містечком повільно догорав квітневий день. Сонце, немов стиглий апельсин, повільно занурювалося у воду, розливаючи по небу відтінки рожевого та глибокого фіолету. Весняне повітря було прохолодним, але
Слухай-но, Мар’яно, — свекруха раптом насторожилася. — Я от що хотіла запитати. Твоя бабуся Марія, вже ж пів року минуло, як вона відійшла у кращий світ? Мар’яна відчула, як серце забилося частіше. — Так, Ганно Петрівно. Минуло шість місяців і один тиждень. — О! — очі свекрухи блиснули. — Значить, термін вийшов! Тепер можна і за папери братися. Що там у неї залишилося? Наскільки я пам’ятаю, у Марії була та велика квартира і дача. Ну і, певно, якісь заощадження на «чорний день» у банку лежали? Старі люди вони такі — завжди мають копійку в панчосі, щоб дітям лишити. Мар’яна заціпеніла. — Мій тато — єдиний спадкоємець. Я не маю жодного стосунку до її майна. І, чесно кажучи, зараз це останнє, про що я хочу думати. — Та як це «не маєш стосунку»? — хмикнула свекруха. — Ти ж рідна онука! Навіщо твоєму батькові стільки всього? У них із твоєю матір’ю є власний будинок, є робота, вони люди забезпечені. А ви тут тулитеся у цій квартирі. Батько мав би поділитися з тобою. Знаєш, Мар’яно, старі люди іноді самі не здогадуються про потреби молодих, їх треба трохи «направити» на шлях істинний. На той світ він те багатство не забере! Сватам куди стільки? Я от думаю, може мені самій зі сватом поговорити? Мені не важко, я заради вашого блага і не таке зроблю
Життєві історії 0
Над затишними вуличками Мукачева, де кожен камінь бруківки дихає історією, а замок Паланок суворо споглядає за плином часу, розливався теплий весняний вечір. Повітря було густим від аромату квітучих
Мамо! Ви знову забули попрасувати сорочки Олегу?! — Оксана влетіла на кухню до свекрухи. — Я ж ще вчора сто разів говорила, просила по-людськи! Галина стояла біля плити, обережно помішуючи велику каструлю з борщем. — Я вчора до одинадцятої вечора маленьку Марічку вкладала, — тихо, не повертаючи голови, відповіла жінка. — Ти ж сама затрималася з подругами на каві й просила мене побути з нею. — Ну і що з того? — Оксана жбурнула сорочку на табурет. — У вас пенсія, вільного часу — вагон! А я на роботі з восьмої ранку світ за очі пропадаю, гроші в сім’ю заробляю! Галина зціпила зуби. Її «вільний час» розпочинався о п’ятій ранку з вологого прибирання та приготування сніданку на трьох дорослих і дитину, а закінчувався далеко за північ, коли вона нарешті домивала посуд за всіма. — Мамо, ти знову Оксану доводиш? — на кухню зазирнув Олег. — Невже так важко виконати елементарне прохання? Ти ж знаєш, вона нервує через звіт. — Олежику, я просто не встигла. — Все зрозуміло, — він роздратовано махнув рукою. — Оксанко, давай я в цій поїду, під піджаком не видно буде. Якось воно буде. Невістка лише презирливо пирхнула: — Звісно, «якось буде». Поки твоя мати цілими днями чаї ганяє біля вікна, ми маємо вигляд жебраків
Життєві історії 0
Над старими черепичними дахами Бережан, що на Тернопільщині, повільно догоряла золотава заграва. У цьому місті час ніби сповільнюється: вузькі вулички, величний замок Синявських та спокійний плин річки Золота
Іване! Де гроші!? — голос дружини пролунав різко. Вона вилетіла у вітальню. Іван сидів на дивані, розвалившись так, ніби він був королем цього всесвіту. На екрані телевізора миготів футбол — черговий матч. Він навіть не повернув голови, лише злегка повів плечем. — Що “де”, Ларо? Не кричи, якраз пенальті б’ють, — буркнув він. — Гроші, Іване! Сорок тисяч із мого конверта! Де вони поділися?! — вона підійшла і стала прямо перед екраном. Іван нарешті відірвався від футболу. Його погляд був не винуватим, а радше роздратованим. — А, ти про ці копійки. Я їх забрав. Вони мені були потрібні. — Ти забрав? Ти просто заліз у мою схованку, взяв мої особисті заощадження і навіть не вважав за потрібне сказати мені бодай слово? — Ларисо, не починай цей свій театр, — він махнув рукою. — Ми сім’я чи хто? У нас бюджет спільний. Яка різниця, де вони лежали? Мені вони знадобилися терміново, от я і взяв. Хіба це злочин — брати гроші з власного дому? — Це мій дім, Іване! І це були мої гроші. — Мамі треба було допомогти, — коротко кинув він. — У неї там тиск, суглоби, треба було терміново на курс лікування в санаторій її відправити. Ти ж знаєш, як вона останнім часом скаржиться
Життєві історії 0
Гіркий присмак «спільного» бюджету: як вечір у Кам’янці-Подільському зруйнував стіну мовчання Над величними вежами старої фортеці у Кам’янці-Подільському повільно згасало сонце, фарбуючи небо у колір стиглої вишні. У
Що, Стефо, знову виховуєш невісток? — з порогу почала сестра. — Я ж тобі казала — не починай без мене! Я теж хочу подивитися на цей цирк! — Маріє, не патякай, — втомлено промовила Стефанія, опускаючись на стілець. — Це я патякаю? — Марія плюхнулася поруч. — Сестро, ти ж мені вчора в телефоні обіцяла, що будеш сьогодні “ангелом”. Казала: “Поїду до Андрійка, буду тільки хвалити невістку свою, хай хоч сиру курку дають”. І що я бачу? У Оксани очі червоні, Іра стільці кидає! Ти знову про свою Ганнусю почала? Оксана раптом нервово хихикнула. — А що, мамо, ви справді так обіцяли? — запитала вона, витираючи сльози. Стефанія Петрівна здула пасмо волосся з обличчя і відвернулася до вікна. — Я нічого не обіцяла. Я просто хотіла як краще. — “Як краще” — це коли всім погано, крім тебе? — Марія вже тягнулася за шматком ковбаси. — Андрію, налий мені наливки, бо я поки з вокзалу дійшла, ледь ноги не відкинула. Знаєш, Оксанко, вона тобі заздрить. — Заздрю?! — Стефанія аж підскочила. — Чому це я маю їй заздрити? — А тому! — Марія підморгнула Оксані. — У твоєї невістки Оксани хата — повна чаша, чоловік її любить, вона красива, молода. А ти, сестро, у її віці з купою боргів сиділа і на мене вовком дивилася, коли я собі нову сукню купувала. Забула
Життєві історії 0
Над старими мурами замку в Чорткові повільно густіли сутінки. Весняне повітря, напоєне ароматом перших квітів і вологої землі, заглядало у вікна багатоповерхівок, приносячи з собою спокій. Але в
Катерино! Що це за помиї? — прошипіла свекруха, з огидою відсуваючи від себе тарілку. — Це манна каша, мамо. Ви ж самі вчора казали, що це смак вашого дитинства, — спокійно, майже лагідно відповіла Катя, хоча всередині в неї все тремтіло. — Ти знущаєшся? Вона ж синя! Хто так варить? Я це сміття їсти не буду! — Світлана Іванівна з гуркотом опустила ложку. Катерина, не кажучи ні слова, підвелася. Вона взяла тарілку і одним впевненим рухом вивалила кашу в смітник. Потім, так само мовчки, налила собі запашної кави з турки, відрізала скибку свіжого домашнього хліба, поклала шматочок буковинського сиру і сіла навпроти свекрухи. Обличчя Світлани Іванівни стало червоним. Вона не вірила власним очам. — А я? Я що маю їсти, я тебе питаю?! — закричала вона на всю кухню. — Ви ж самі відмовилися, мамо. Навіщо ж переводити продукти? До того ж, наш сімейний лікар чітко сказав: їсти не багато, малими порціями. Я просто дбаю про ваше здоров’я, — Катя спокійно пила каву. Світлана Іванівна схопилася зі стільця, наче підкинута пружиною. — Ти ще поплачеш! Ти ще приповзеш до мене на колінах! — кинула вона на прощання і, важко тупаючи, вибігла з кухні
Життєві історії 0
На старовинних вуличках Чернівців, де австрійська архітектура сусідить із затишними двориками, весна завжди пахне особливою кавою та надією. Проте в квартирі на вулиці Ольги Кобилянської повітря було наелектризоване
Миколо! Збирай свої манатки! І забирайся, — Ольга не кричала. Її голос звучав дивно рівно, відшліфовано, наче камінь, який роками перекочувало холодною річкою. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву грудневого вечора, де дрібний дощ нещадно бив по склу. Микола, який до цього моменту зосереджено клацав пультом, намагаючись знайти трансляцію футбольного матчу, нарешті відірвав погляд від екрана. — Олю, ну що ти знову починаєш? Що за вечірні вистави? — він спробував усміхнутися, але вийшло якось криво. — Не «знову», Миколо. Це — фінал. Наша спільна вистава добігла кінця, і завіса вже впала. Він коротко хмикнув — звичним, трохи зверхнім жестом людини, яка звикла, що всі грози в цьому домі закінчуються дрібним дощиком і смачною вечерею. Він не вірив їй. Не вірив ні в її рішучість, ні в те, що його звичний комфорт може кудись зникнути. — Ти мені це вже казала разів сто. Пам’ятаєш, у лютому? Коли ми з кумом трохи «перебрали» в гаражі? І в травні теж щось таке було, коли я забув про твій день народження. — П’ять разів, — перебила вона його, не повертаючи голови. — П’ять разів я попереджала. П’ять разів знаходила в собі сили пробачити та повірити, що в тобі прокинеться хоч крапля поваги до мене. Шостого разу не буде
Життєві історії 0
Полтава завжди вміла зберігати спокій своїх жителів. Тут час ніби зупиняється, коли гуляєш тінистими алеями поблизу Білої альтанки, а вечірнє повітря наповнюється солодким ароматом лип та домашнього затишку.
Василю! Я що зі стіною розмовляю? Я тебе питаю! — злилася дружина. — То виходить, ми тепер беремо її на повне утримання до кінця віку, маму твою? — Олена поставила горнятко на стіл так різко, що гаряча кава линула на білосніжну скатертину. Василь стояв біля вікна, вдивляючись у сіру мжичку, що вкривала житомирські дахи. Каплі дощу повільно стікали по склу, наче втомлені сльози, які не мали сили впасти. — Це моя мама, Олено, — промовив він глухо, не повертаючи голови до своєї дружини. — Геніальний аргумент! Просто блискучий! — Олена сплеснула руками. — Ти в нас юрист чи хто? Давай подивимося на факти тверезо: їй шістдесят три роки, вона цілком здорова, а пенсія в неї — 5 тисяч гривень, субсидія добра. П’ять! Ми з тобою щомісяця за іпотеку віддаємо п’ятнадцять. У нас син, якому треба і гуртки, і одяг. А тепер вона заявляє, що хоче переїхати до нас, бо їй, цитую, «самотньо у порожніх стінах». — Їй не просто самотньо, Олю. Вона згасає. — Що вона робить? Говори прямо, я чекаю
Життєві історії 0
У затишному куточку Житомира, де ранкові тумани над Тетеревом м’яко огортають скелясті береги, а аромат свіжої випічки з місцевих пекарень зазвичай обіцяє добрий початок дня. Проте в квартирі

You cannot copy content of this page