Мамо, немає чого пертися до мене! Я тобі не готель! У тебе тепер є кому за тобою доглядати й перейматися твоїм побутом! — різкий, байдужий голос сина порушив ранкову тишу. Ольга застигла посеред кімнати, тримаючи в руці кухонний рушник. Звук був настільки гучним і чітким, що вона чула кожне слово, хоча мобільний лежав на столі в режимі гучного зв’язку. На старому дерев’яному табуреті біля стіни тихо сиділа мати — Галина Петрівна. Поряд із нею стояв потертий, вицвілий від часу чемодан із ручкою, яку колись давно замінили грубою брудною білизняною мотузкою. Старенька з’явилася на порозі ще до світанку, мовчки роззулася, але до цього часу не обмовилася жодним словом про те, навіщо притягла сюди всі свої поклажі. Ольга повільно опустила погляд на стіл, де лежав телефон, і перевела погляд на матір. — Це був Максим? — запитала вона. Галина Петрівна коротко й винувато кивнула, опустивши сиві очі додолу. — Що він сказав тобі перед цим, мамо? — не вгамовувалася жінка. Старенька важко зітхнула й відвернулася до вікна. — Та нічого особливого, доню. Пояснив, що мені поки що буде краще пожити тут, у тебе, доки він розбереться зі своїми справами
— Мамо, немає чого пертися до мене! Я тобі не готель, мамо! У тебе тепер є кому за тобою доглядати й перейматися твоїм побутом! — різкий, байдужий голос
Марино, де ти вештаєшся?! Що це скоїлося з замком у хвіртці?! — пронизливий, повний обурення голос Ніни Сергіївни прорізав тишу затишної сільської вулиці. Жінка стояла біля знайомих білих дверей, по обидва боки від неї сиротливо стояли дві важкі валізи на коліщатках та велика пляжна сумка з квітчастим візерунком. Старий, трохи заіржавілий ключ спритно крутився в замку праворуч і ліворуч, проте двері навіть не ворухнулося. Витягнувши зі своєї місткої шкіряної сумки телефон, вона гарячково набрала добре знайомий номер. — Марино, я вже приїхала, стою біля порога! Ти вдома чи на пляжі? — суворо запитала Ніна Сергіївна, навіть не привітавшись. — Я не приїду, Ніно Сергіївно, — пролунав абсолютно холодний і відчужений голос невістки. — У якому сенсі «не приїду»?! — від обурення в жінки аж руки затремтіли. — Я стою прямо під твоїми дверима з валізами після важкої дороги! — А я вас до себе не кликала. Після всього, що сталося між нами та вашим сином, я більше не маю жодного бажання бачити вас у своєму власному домі. Ми розлучилися і я забула про вас
— Марино, де ти вештаєшся?! Що це скоїлося з дверним замком?! — пронизливий, повний неприхованого обурення голос Ніни Сергіївни прорізав тишу затишної сільської вулиці, відбиваючись луною від кам’яних
Невістко! Набридла ти мені гірше гіркої редьки! — різкий, пронизливий голос свекрухи Зінаїди Петрівни раптово порушив ранкову тишу невеличкої квартири з такою силою, що сусідські стіни, здавалося, здригнулися. — Сидиш тут на всьому готовому, їсиш мій хліб та ще й носа задираєш! Софія навіть не поворухнулася. — У вас же порожньо скрізь! У холодильнику абсолютна порожнеча! Як узагалі мій синочок живе з такою господинею?! Софія підвелася зі стільця і мовчки зайшла на кухню. Продуктів у холодильнику було більш ніж достатньо — вона робила велику закупівлю супермаркеті лише вчора ввечері. Просто Зінаїда Петрівна не виявила там того делікатесу, який хотіла бачити тут і зараз. Вона стояла перед відчиненими дверима холодильника з таким скорботним обличчям, наче її щойно пограбували серед білого дня. — Ви щось конкретне шукали, Зінаїдо Петрівно? — запитала Софія спокійним, рівним голосом. — Я хотіла, щоб мій рідний син харчувався нормально, як людина! — вона різко грюкнула дверцятами й обернулася. — Ти взагалі усвідомлюєш, що таке справжня сім’я?! Чоловіку треба готувати гарячі обіди з трьох страв, а не цілодобово в монітор дивитися! — Олег харчується чудово і не скаржиться. — Не смій мені перечити! — голос свекрухи різко пішов угору, переходячи на крик. — Я мати, я значно краще за тебе знаю, що потрібно моїй дитині
— Невістко! Набридла ти мені гірше гіркої редьки! — різкий, пронизливий голос свекрухи Зінаїди Петрівни раптово порушив ранкову тишу невеличкої квартири з такою силою, що сусідські стіни, здавалося,
Олю! Ти тільки не дивуйся, але моя мати заміж зібралася, — розгублено мовив Ігор дружині. Він стояв у передпокої, розгублено перебираючи в руках зв’язку ключів, і дивився якимись зовсім безпорадними очима. — Виявляється, вона вже досить давно спілкувалася зі своїм ровесником, а тепер вони остаточно вирішили з’їхатися та жити разом під одним дахом. Ольга від несподіванки аж заніміла. — Що значить «заміж зібралася»?! Ігорю, ти жартуєш чи що? І чого це раптом Тамарі Іванівні в її поважному віці не сидиться спокійно у своїй затишній трикімнатній квартирі?! Вона ж завжди казала, що її єдина радість — це родина, ми та маленький Сашко! — Каже, що хоче нарешті прожити решту днів із близькою по духу людиною, — розгублено відповідав чоловік, проходячи на кухню. — Я сам поки що абсолютно не знайомий із цим новоспеченим нареченим, тож у суботу мати влаштовує звану вечерю з цього приводу. Запросила нас обох, щоб відсвяткувати та познайомитися як слід. Ольгу ця раптова новина про кардинальні зміни в житті свекрухи зовсім не обрадувала. Скоріше навпаки — у її душі спалахнуло справжнє обурення та перші паростки тривоги
— Олю, ти тільки не дивуйся, але моя мати заміж зібралася, — здивував Ігор дружину, ледь встигнувши зняти важке зимове пальто та розшнурувати черевики після виснажливого робочого дня.
Синку! А що це за жахлива пляма на твоїх штанях?! — Надія Миколаївна поспіхом схопилася за свої окуляри в тонкій металевій оправі, підійшовши впритул до сина. — Ану дай-но я подивлюся ближче! Що це за бруд такий? — Мамо, я знаю про це, не треба так голосно, — сором’язливо відмахнувся від неї Анатолій, намагаючись відвернутися й явно не бажаючи продовжувати цю неприємну розмову. — А чому Люба досі їх не випрала?! Ти ледь не сто тисяч заробляєш і ходиш у брудних шатнах? — зовсім не звертаючи уваги на невдоволений вираз обличчя сина, мати миттю підхопилася зі стільця. — Та здалося воно тобі, мамо, — чоловік ніяково закрив долонею білу пляму на темно-сірих штанах, не даючи Надії Миколаївні як слід її вивчити. — Та як же ти в такому вигляді взагалі ходиш на роботу?! Куди тільки дивиться твоя дружина?! — сплеснула руками жінка, голосно бідкаючись на весь передпокій. — Ти ж начальник великого відділу! Гроші такі великі заробляєш! Це ж сором який перед людьми. Розповідай, що там відбувається у вас
— Синку, а що це за жахлива пляма на твоїх штанях?! — Надія Миколаївна поспіхом схопилася за свої окуляри в тонкій металевій оправі, підійшовши впритул до сина. —
Мирославе, та де ж гроші?! Аванс мав бути ще вчора в обід! — Марина стояла на порозі кухні, тримаючи в руках розблокований смартфон. Екран мобільного додатку демонстрував абсолютно ту ж саму невтішну суму, що й годину тому, — жодного руху чи поповнення на рахунку. Мирослав повільно стягував з ноги високі черевики, навіть не намагаючись підняти погляд на дружину. — Годі кричати, сусідів розбудиш серед ночі, — буркнув він під ніс. — Мені байдуже на сусідів! Де твоя зарплата, я прямо запитую?! Він мовчки пройшов до просторої кухні, відчинив дверцята холодильника, наче шукав відповідь на складне питання серед каструль. Дістав пляшку свіжого кефіру, налив у велику склянку до самого краю. — Затримали на підприємстві. У бухгалтерії знову якась плутанина сталася. — Третій місяць поспіль у них плутанина?! Мирославе, у нас комунальні послуги за два місяці не сплачені, Софійці за художню школу вісімсот гривень винні, а ти мені знову розповідаєш казки про бухгалтерію. Що це коїться у нашому домі таке
— Мирославе, та де ж гроші?! Аванс мав бути ще вчора в обід! — Марина стояла на порозі кухні, тримаючи в руках розблокований смартфон. Екран мобільного додатку демонстрував
Старша донька хай лишається зі мною, а меншу збирай і забирай геть, — несподівано видав чоловік. — Оформимо все офіційно через суд, якщо почнеш сперечатися, — Сергій під час цієї розмови демонстративно уникав погляду дружини. Проте розлучення йому хотілося понад усе у світі. Зоряна від різкого слова від чоловіка, просто остовпіла. — Що ти кажеш? Повтори, я, певно, через гучний серіал на фоні погано почула, — перепитала вона. Сергій різким рухом натиснув на кнопку пульта й вимкнув телевізор. — Зоряно, я все вирішив остаточно і зворотної дороги немає. Ми розлучаємося. Ця квартира повністю моя, оформлена за договором дарування ще до шлюбу. Можеш навіть не витрачати нерви на судовий поділ майна. У тебе є власний куток там, у твоєму рідному містечку на заході. Катерину бери із собою без зайвих розмов. А Лізі потрібен нормальний батьківський приклад, щоденні тренування в спортзалі, гарний ліцей. Я сам її виховаю як слід. Ти збираєш усі свої речі, береш молодшу доньку й зникаєш звідси до мого повернення з офісу. Тільки вечерю мені на плитці залиш, як зазвичай
— Старша донька хай лишається зі мною вдома, а меншу збирай і забирай геть. Оформимо все офіційно через суд, якщо почнеш сперечатися, — Сергій під час цієї розмови
Та я прекрасно розумію, що ти в розпачі, Тетяно! — пролунав на весь двір чоловічий голос. — Так, зібрався і виїхав. Авжеж, двері зачинив і замки змінив на нові, надійні. Майно своє зможеш забрати лише тоді, коли я особисто повернуся з відрядження. Треба було одразу власні речі з шафи вигрібати, а не думати, що я тобі вічно вибачатиму! Так, документи на розлучення вже лежать у суді. А ти на що сподівалася після всього, що сталося? Світлана довго дивилася з вікна, а потім до родичів цього чоловіка пішла. — Маргарито, доброго дня тобі! — якось надто приязно мовила Світлана. Сусідка аж зупинилася від подиву. — Ой, доброго дня, Світлано Василівно. Ви сьогодні якась гарна така, святкова. Щось сталося? — Та ні, просто настрій гарний, — злегка зніяковіла жінка. — Слухай, а що це за гість до вас приїжджав? Софія казала «дідусь», на такому великому сріблястому автомобілі. — А, то мій батько приїхав, Дмитро Іванович! — посміхнулася Маргарита. — А ви звідки знаєте? — Та бачила з вікна, вони кудись поїхали разом. А скільки, якщо не таємниця, твоєму батькові років? — П’ятдесят вісім буде восени. А що таке? — Та нічого, просто виглядає дуже бадьоро, гарний батько у тебе, сусідко
— Та я прекрасно розумію, що ти в розпачі, Тетяно! — пролунав на весь двір різкий, глибокий чоловічий голос, від якого аж шибки легко забриніли. — Так, зібрався
Та ти ж перша і за голову візьмешся після нашого розлучення! Кому ти будеш потрібна після сорока п’яти років? — бурмотів дружині Олег. — А чоловік у моєму віці — ще хоч куди, завидний наречений! Мені ж усього сорок сім, у самому розквіті сил! — Ото вже розсмішив, завидний наречений знайшовся! — обурено вигукнула Дарина. — Ти у нас прямо перший красень на все селище! Зарплата нижча за плінтус, у меблевому цеху одні обіцянки, так ще й під старість років дах остаточно поїхав! Біжи вже швидше на вулицю, там під під’їздом черга з молодих красунь вишикувалася, аж гай шумить! — Марно ти так глузуєш і смієшся! — розлютився Олег ще більше. — От і добре! Тепер я точно збираю речі і йду геть! Офіційно розлучуся з тобою. Будеш потім лікті кусати, подушку ночами сльозами заливати, а я вже не повернуся! І нового чоловіка собі ніколи в житті не знайдеш! Кому взагалі потрібна така жінка? — Яка це «така»?! — Дарина взялася руками в боки. — Ану повтори! Яка я? Вона тобі тридцять страв щодня готує, обпирає, прасує, а він мені тут раптово розповіді про розлучення влаштовує! — Зла і господиня ніяка! Ось яка! — вигукнув Олег. — Та йди вже! — гаряче відрізала Дарина. — Хоч спочатку спокійно повечеряю без твого бубоніння над вухом
— Та ти ж перша і за голову візьмешся після нашого розлучення! Кому ти будеш потрібна після сорока п’яти років? А чоловік у моєму віці — ще хоч
Лесю, постав пакет з продуктами. Нам треба дуже серйозно поговорити, — сказав чоловік, коли дружина повернулася з роботи. — Поговорити? Про що? Ти знову не забрав доньку з додаткових занять чи заборгував за комуналку? Подивись на мене! Я йду з роботи, ледве ноги тягну, а ти сидиш тут і дивишся в одну точку! Олексій мовчки простягнув руку, повернув телефон екраном до неї і присунув ближче. — Подивись сама. Не став зайвих запитань, просто прочитай. Леся нахилилася, відчуваючи, як в середині починає прискорено калатати серце. На екрані була відкрита переписка в месенджері. Короткі, ритмічні повідомлення, які розривали її звичний світ на шматки: «Ти прийдеш сьогодні увечері?» «Прийду, обов’язково». «Я дуже сумую без тебе». «Я теж за тобою сумую». «Ти вже сказав їй усе?» «Ще ні. Шукаю потрібний момент». Леся перечитувала ці рядки знову і знову. Букви розпливалися перед очима, але зміст залишався нещадно чітким. Вона повільно опустила пакет на підлогу. — Хто вона така? — голос Лесі звучав майже пошепки. — Олена. Вона працює у нашому відділі. — І як довго це триває? — Майже пів року. Леся не стала влаштовувати скандал. Вона не кричала, не била посуд і не кидала речі. Вона просто розвернулася, вийшла з кухні та зачинилася у спальні
— Олексію, це що таке?! Ти мені поясни, будь ласка! Навіщо ти це робиш?! Леся стояла посеред затишної кухні, тримаючи в руках важкий пакет із продуктами. Сумка була

You cannot copy content of this page