Краще б ви нам купили будинок, – сказав тещі Роман. – Вам на старості років навіщо окремий будинок? Вам цієї квартири цілком вистачило б. Це нам, молодим, потрібен комфорт. Ми з Іринкою мріємо про великий дім, де можна виховувати дітей. – Ні, любий зятю, – заперечила Лариса Семенівна. – Я куплю просторий будинок для себе, а ви можете залишитися в моїй квартирі. Будете жити окремо, як завжди хотіли. Роман відтоді дуже образився на тещу і пообіцяв, що на старості років вони доглядати її не будуть
Роман прокинувся від швидкого і несподіваного усвідомлення, що вже давно настав ранок. Глянувши на годинник, він миттєво підхопився, покартавши себе пошепки: до початку робочого дня залишалося менше п’ятнадцяти
Олеже, мені щойно дзвонила моя сестра рідна Наталя. Вона знову просить позичити гроші. Стверджує, що в неї проблеми, – сказала чоловікові Христина. – Хай шукає кошти в іншому місці! – рішуче відповів чоловік. – Але, Олеже, вона дуже просить, вони дуже потрібні їй. Олег ніколи б в житті не позичив більше гроші Наталі, але дружина вмовила його і він кошти перерахував, хоча знав, що пошкодує про це згодом
Не даремно в народі кажуть, мовляв, якщо хочеш в особі родича мати ворога, то позич йому гроші. Це доведено вже не однією життєвою ситуацією, але є люди, які
Вранці, коли свекруха повернулася на дачу, вона побачила розриту землю і кілька листочків. А на дверях будиночка висіла величезна записка: “Вибач, мамо. Ми не вдобрили твої троянди. Їм тут погано. Тому ми їх викопали. Поки не вирішили, що з ними робити: продамо чи віддамо”. Віра стояла, як вкопана, це ж її улюблені кущі троянд
У той ранок, коли мав бути в молодої сім’ї чудовий ранок в передчутті відпустки та гарного відпочинку, у двері постукала Віра Олексіївна. Так бувало досить часто. Свекруха заходила
Одного разу свекруха занедужала, вона нікого не хотіла бачити, крім своєї невістки Марії. – Підійди ближче до мене, я маю тобі щось сказати, про це ніхто не знає, навіть мій рідний син, – говорила мати чоловіка Марії. Вона тихенько сіла біля її ліжка і стала слухати уважно
Кажуть, найбільші зради в житті починаються з відчуття порожнечі у власному домі. Марія довго намагалася переконати себе, що щастя — це звичка, яку можна «натренувати»: варити борщі, прати,
Артеме, навіщо ти привіз її сюди зараз, ще й без попередження? – Сказала незадоволено Карина, щойно чоловік із матір’ю переступили поріг їхньої сучасної квартири. – Де вона, от ти скажи мені, буде тут спати? – Не хвилюйся, люба, – Артем, задоволений собою гордовито, зняв свої тісні черевики. – Ти уявляєш? Я все ж нарешті продав батьківський будинок! Тепер ми заживемо, як справжні містяни! Оце так щастя буде для нас, повір. Мати все чула і тихо стояла в куточку
— Артеме, навіщо ти привіз її сюди зараз, ще й без попередження? — Голос Карини пролунав гостро і різко, щойно чоловік із матір’ю переступили поріг їхньої сучасної квартири.
Згодом Тетяна Іванівна перебралася в будинок для літніх людей. Все просто. Це було її власне рішення. Доглядати за нею було нікому. Самопочуття ставало підводити і Тетяна Іванівна боялася залишатися в квартирі сама. Вона хвилювалася, що якщо щось трапиться, вона не зможе навіть комусь зателефонувати. Тому вона попросилася в будинок для літніх, де завжди були люди поруч. Але всього одна несподівана зустріч там, змінила все її життя
Життя дуже часто пише такі сюжети, які не вигадає жоден талановитий письменник. У старих стінах будинку для літніх людей переплітаються спогади й самотність, надія й смуток. Там, де
Коли донька сказала, що приїде до матері всім сімейством, Лідія Павлівна дуже засмутилася. Ні, вона любила своїх рідних, але в маленькій квартирі було дуже тісно усім, а вони у неї гостювали хоча й рідко, але довго. Літня мати втомлювалася біля дітей і онуків, адже вони нічого їй не допомагали і ніколи з собою навіть продуктів не привозили. – Мамо, а що це в тебе, каструлька нова? Гарненька яка, я заберу собі, нам вона якраз згодиться. Донька, немов вправний детектив, оглядала пильно мамину квартиру, розмірковуючи, чим би поживитися і що у неї такого новенького та красивого з’явилося. – Бери, доню, – понуро погоджувалася Лідія Павлівна. – Це мені тітка Зіна подарувала на день народження. Після приїзду дочки вона завжди недораховувалася то срібної ложечки, то келихів, то якусь мисочку гарненьку і тепер ось – каструля
Так вийшло, що Лідія Павлівна все своє життя прожила в однокімнатній квартирі, обставленій речами, які вели свій розповідь про її історію. Тут була кімната, де вона разом із
Мамо, я до вас з батьком сьогодні після роботи приїду, звари борщу, я буду жити у вас декілька днів, – якось син подзвонив Олені. Інша мати зраділа б, а вона засмутилася, адже знає, що в сина проблеми в сім’ї. Родичі сварять Олену за те, що Сергія досі пускає додому, але мати по-іншому не може, адже чудово вивчила невістку свою
У кожному місті є такі сквери, де дерева пам’ятають більше, ніж самі люди. Там, серед шелесту листя й дитячого сміху, на одній і тій самій лавочці щодня сходяться
Олено, відчиняй, ми вже усі разом тупцюємо біля твоїх дверей, – сказала мені сестра в домофон. Я була здивована, бо вона приїхала з чоловіком і дітьми і зовсім не попереджала мене. – Таню, ти знаєш, наш дім зовсім невеликий. У мене є всього одна невеличка гостьова кімната, але вона розрахована лише на двох людей, там зовсім небагато місця. А вас четверо, тому я відчиняти не буду, зараз в готель подзвоню і замовлю вам номер, – спокійно відповіла я. Та сестра платити не погоджувалася
Я спокійно натиснула кнопку відеодомофона і на екрані з’явилася повна картина: двоє метушливих дітей у тонких флісових куртках, стурбований чоловік із великим рюкзаком і моя сестра Тетяна з
Коли чоловіка Катерини не стало, Софія її дуже шкодувала, адже вони були подругами, багато років дружили і чимало разом пройшли. Тому Софія стала посилати часто до неї чоловіка свого: то кран в подруги протікає, то на дачу відвезти потрібно її, то до супермаркету з’їздити, бо великий розпродаж там. Олександр вже так звик до Катерини, вона стала, як рідна йому. Але останнє прохання Софії до чоловіка, зовсім змінило їх подружнє життя
Кажуть, найбільша тиша — це тиша між двома людьми, які колись щиро любили одне одного, а тепер час стер ті особливі почуття, залишивши лише буденність. Ця тиша гучніша

You cannot copy content of this page