Головна

Oks

Я до мами. Потрібно їхати, — сказав Ігор дружині. — Там робота назбиралася. — Четвертий вихідний поспіль, — спокійно, але з надривом у голосі сказала жінка. — У тебе там що, цілий маєток чи секретна лабораторія? — Та ти ж знаєш маму. Вона сама не впорається. Дерев’яна прибудова дала тріщину, після останніх дощів там усе сире. Вона надіслала мені світлини, я можу показати. — Не треба мені твоїх світлин, — Катерина різко махнула рукою. — Минулого разу ти показував знімки нібито поламаної огорожі, а твій приятель виставив у мережу відео: ви смажите м’ясо на березі водосховища. Огорожа, виявляється, чудово трималася, зате компанія була весела. — Ми спочатку все полагодили, а вже потім відпочили, — спробував виправдатися чоловік. — Одне одному не заважає. — Ігорю, ми збираємо на оновлення кухонного простору. У нас уже третій місяць замість нормальної стільниці стоїть звичайна фанера, обтягнута плівкою під мармур. Ти ж обіцяв, що цього місяця ми заморимо майстрів і встановимо все остаточно. А замість цього ти катаєшся туди-сюди до своєї матері, наче вона сама нічого не може зробити без тебе
Життєві історії 0
Ранок суботи починався з легкого туману, який ледь нависав над околицями невеликого містечка, де кожен другий будинок знав напам’ять усі плітки сусідів. На парковці біля п’ятиповерхівки стояла яскраво-синя
Матвію, ну поглянь уважно, — дружина Софія вкотре розгорнула перед ним планшет із відкритим оголошенням. — Ось тобі сімейний мінівен. Сім повноцінних місць, зсувні двері з електроприводом, діти можуть спокійно виходити навіть на вузькому паркінгу біля торгового центру, не чіпляючи сусідні автівки. А який там багажник! Давай його купимо для сім’ї. — Суцільна нудьга, — буркнув Матвій, скептично роздивляючись практичний, але дещо кремезний силует сімейного автомобіля. — Звичайна коробка на колесах для перевезення речей. — Зате надійно та безпечно для малечі, — парирувала Софія. — У нього найвищі показники захисту в усіх європейських тестах. — Транспорт має надихати і дарувати емоції, а не просто доставляти з пункту А в пункт Б. — Наші діти мають доїжджати до музичної школи цілими і вчасно, а не сидіти на головах одне в одного, — спокійно відповіла жінка. Але чоловіка вже намовила його мати і Софія добре знала, що він не відмовить свекрусі ніколи ні в чому
Життєві історії 0
Матвій вважав себе людиною надзвичайно практичною. Сорок років, керівник підрозділу постачання, батько трьох донечок — такий життєвий статус вимагав чіткого розрахунку, холодного розуму та відсутності зайвих емоцій. Його
Соломіє, ти мене слухаєш? — запитала свекруха голосно, хоча невістка сиділа зовсім поруч і чула кожне слово. — Я власне до чого веду. У тебе ж є автомобіль. Чорний кросовер. Стоїть собі на подвір’ї. — Не стоїть, а паркується на офіційній стоянці біля будинку, — спокійно поправила Соломія. — Ну та звісно, яка різниця, — відмахнулася свекруха. — Словом, слухай сюди. Ти зараз у декретній відпустці. Виховуєш маленького Марка вдома. Тобі машина навіщо? Раз на тиждень до педіатра з’їздити? Так для цього й таксі викликати можна. Тут до поліклініки рукою подати. А Христині, доньці моїй, — щодня на роботу потрібно діставатися. Взимку холодно, восени — дощі. Я вважаю, було б дуже справедливо і по-людському, якби ти свій автомобіль віддала Христині, зовиці своїй. Тимчасово. Поки вона сама не назбирає на власний. Соломія повільно опустила горнятко на стіл. — Як це — віддала? — перепитала невістка, стримуючи емоції
Життєві історії 0
Вечірнє сонце заливало теплим світлом кухню родички, Галини Петрівни. Соломія сиділа на ледь погойдуваному стільці, стискаючи долонями горнятко з уже ледь теплим узваром, і відчувала, як звична затишна
Розуйся, я кому кажу! Ти куди прешся прямо в брудному взутті? — Оксана не очікувала побачити колишнього чоловіка. — У своїй квартирі я маю право ходити хоч у чоботях, Оксано. Це моя територія, принаймні наполовину, — зухвало відповів він. — Наробив болота — сам і будеш вимивати, — сухо кинула Оксана. — Не повчай мене. Я сюди прийшов не підлогу драїти. — А навіщо ж тоді приплівся, Богдане? Минуло три роки, ти й дорогу забув, а тут раптом згадав? — Квадратні метри ділити, я теж маю право на квартиру цю. — Богдан стягнув вологу куртку і жбурнув її на тумбу. — Ти ж три роки тому кричав, що тобі від мене нічого не потрібно. Казав, що ти вищий за ці дріб’язкові розборки. — Часи змінилися. Обставини теж. — Що, Дарина тебе на вулицю виставила? Гроші закінчилися? Він смикнув плечем, намагаючись зберегти подобу спокою. — Не лізь у мої справи. Це лише тимчасові труднощі. У нас зараз період переоцінки цінностей. Оксана не втрималася. — Переоцінки цінностей? Гарне словосполучення. Це тепер так називають, коли молода жінка випроваджує невдаху без грошей
Життєві історії 0
— Розуйся, я кому кажу! Ти куди прешся прямо в брудному взутті? — голос Оксани задзвенів у передпокої, як розбите скло. Богдан зупинився на килимку, навіть не глянувши
Це квартира моєї мами! Ми ніколи не будемо жити там! — раптом вигукнув чоловік, що Олена на мить заніміла. — Це не частина нашого бюджету. Це пам’ять. — Вікторе, ти взагалі чуєш, що я кажу? — голос Олени здригнувся. — Ми віддаємо останні гроші чужій людині, поки в тій квартирі, що дісталася тобі в спадок, просто збирається пил! Віктор не підняв очей. — Я вже сказав — це питання закрито. Не починай, Олено. — Твоєї мами вже немає! Вікторе, нам потрібно переїхати туди, — вмовляла його дружина. — Ми заощадимо на оренді. Ти ж бачиш, що ми на межі! — Я не можу там жити, Олено! Там кожен куток дихає нею. Це як зрада. — А жити в боргах — це не зрада нашому синові? — запитала вона, але він лише відвернувся. — Завтра ми їдемо туди, Вікторе! Або ми переїжджаємо, або я збираю речі й їду до батьків! Я більше не можу дивитися, як мій син живе в бідності через твою впертість
Життєві історії 0
Олена стояла посеред кухні, міцно стискаючи в руках папірець із сумою оренди. Цифри на квитанції здавалися їй чимось на кшталт вироку. Вона подивилася на чоловіка, який сидів за
Синочку! Тарасе, ти вже вдома? — запитання матері пролунало без жодного привітання, одразу переходячи до справи. Голос Ольги Миколаївни був надто бадьорим, наче вона виграла головний приз. — Доброго вечора, мамо. Я тільки вийшов з офісу. Навіщо ти телефонуєш? — Чудово! — вигукнула вона. — Хотіла заїхати до вас, але раз ти ще не вдома, краще приїдь до мене. У мене виникла серйозна справа, треба негайно все владнати. Тарас відчув, як плечі мимоволі напружилися. — Мамо, давай відкладемо на потім? Я виснажений, просто немає сил ні на що. Весь день на ногах. — Ой, не вигадуй! — відрізала Ольга Миколаївна. — Два вихідні попереду, відіспишся. Розмовляєш так, ніби цілий день вантажив цеглу на будівництві. Справа термінова, я чекаю тебе без жодних виправдань! Виклик перервався гудками. Тарас випустив повітря через стиснуті губи. Мати завжди вміла зіпсувати настрій одним дзвінком. Зітхнувши, він набрав номер дружини. — Таню, вибач, — тихо промовив він, — я мушу заїхати до матері. Вона наполягає на якійсь терміновій розмові. Починай вечеряти без мене
Життєві історії 0
Тарас вийшов з офісного центру, відчуваючи, як приємна весняна прохолода огортає втомлену постать. Цей робочий тиждень був справжнім випробуванням на витривалість: нескінченні звіти, наради та дедлайни вимотали його
Олено, зайди сюди, — кричав чоловік. — Я не розумію, — почав він, не повертаючи голови. — Ти можеш пояснити, куди все зникло? — Що саме зникло, Ярославе? — запитала Олена, хоча вже відчувала, до чого він веде. — Все! — він різко розвернувся і театральним жестом обвів порожні полиці. — Де ковбаса, яку я купував у п’ятницю? Де твердий сир? Де той йогурт, який я люблю? Де м’ясо, яке я розморозив, щоб замаринувати? Олена глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Вона знала відповідь ще до того, як він почав допит. — Ярославе, твоя мама гостювала у нас два тижні. Ми готували для неї. Ми запрошували твого брата з дружиною на вечерю в суботу. Вчора ми були на природі, смажили ковбаски, частину того м’яса використали на гуляш, Софійка їсть, я теж… — Ага, от воно що! — перебив він, підвищуючи тон. — Тобто це моя мати і мій брат усе з’їли? Ти натякаєш, що я повинен утримувати всю твою родину? — До чого тут моя родина? Це твоя мама! — Олена відчула, як всередині здіймається хвиля образи. — Ти сам наполягав, щоб вона приїхала погостювати! — Я кликав маму, а не весь твій «табір»! — відрізав він. — Чи ти думаєш, я нічого не бачу? Он, у коморі стоять пакунки, які твоя сестра привезла, поки я був на роботі. Вона була тут
Життєві історії 0
Олена сиділа на краю ванни, обхопивши себе руками за плечі. Гул води, що наповнювала раковину, здавався їй оглушливим, але він ніяк не міг заглушити голос чоловіка, який все
Степане, ти чого такий знервований? — поцікавилася я в чоловіка. — Щось сталося на роботі? Він не встиг відповісти. Дзвінок у двері пролунав наполегливо. На порозі стояла моя свекруха, Тамара Петрівна, зовиця Галина та двоє її енергійних синів-підлітків. У їхніх ніг височіли величезні картаті баули, перев’язані мотузками, та картонні коробки, на яких маркером було виведено: «Галя, речі на море». Тамара Петрівна зробила крок у передпокій. — Ну, чого стоїш, як нерідна? — гучно промовила вона замість привітання. — Зустрічай родину. Ми з Галею порадилися: в місті зараз такий «парильня», дітям морське повітря конче потрібне. Тому завтра з самого ранку всією компанією вирушаємо на твою дачу. Сусідка твоя, тітка Маня, казала, що сливи вже дозріли. Отже, будемо варити варення на зиму. Я на мить втратила дар мови. — Тамаро Петрівно, ви про що? — мій голос звучав дивно спокійно, хоча всередині все закипало. — Яка дача? Я планувала виїхати одна, щоб попрацювати в спокої. — Ой, Вікторіє, тільки не починай оце своє нудіння! — перебила Галина. — Ти там усе одно одна в чотирьох стінах нудишся, а у нас діти
Життєві історії 0
Того п’ятничного вечора в Одесі повітря стояло важке, нагріте за день сонцем, з легким присмаком морської солі та розквітлої акації. Я, Вікторія, юрист з нерухомості, звикла до чітких
Вікторе, вибір простий, — спокійно, майже по-діловому сказала Марина. Її голос був настільки рівним, що чоловік навіть на мить розгубився, намагаючись осягнути серйозність сказаного. — До вечора неділі твоя матір має переїхати до себе. Або ж у понеділок вранці я пакую валізи і ми з дитиною покидаємо це помешкання. Віктор завмер, тримаючи ложку в руці, і подивився на дружину з тим самим виразом щирого нерозуміння, яке завжди з’являлося у нього, коли життя вимагало від нього не жартів, а дорослих, відповідальних рішень. — Марино, ти чого з самого ранку нагнітаєш? — нарешті промовив він, хмурячись і намагаючись перевести тему в площину звичайного побутового непорозуміння. — Що вона тобі знову встигла сказати? Марина повільно поставила чашку на стіл і повернулася до нього. — Вона вчора витягла мої речі з полиць, щоб звільнити місце для свого одягу. А потім, поки ми готували вечерю, почала розповідати нашій доньці, як «мама зовсім не вміє вести домашнє господарство, і якби не бабуся, то ми б тут усі поросли мохом»
Життєві історії 0
Марина стояла посеред затишної кухні, дивлячись, як її чоловік Віктор розгублено тримає в руках напівпорожню каструлю, ніби це був якийсь незрозумілий предмет. За вікном листопада ледь виднілися контури
Сину! Ти хочеш сказати, Сергію, що ви збираєтеся насолоджуватися морським повітрям, поки я залишатимуся тут, у чотирьох стінах, у цій задусі? — голос Маргарити Степанівни тремтів від прихованої вибагливості, яка з роками стала її другою натурою. Сергій перевів погляд на дружину, шукаючи підтримки, але Олена лише злегка похитала головою. Вона вже тиждень намагалася залагодити цей конфлікт, але щоразу все поверталося до однієї й тієї ж точки. — Мамо, ну ми ж обговорювали це сотні разів, — втомлено вимовив Сергій, намагаючись зберегти спокій. — Ти сама сказала, що спека для тебе — це випробування, і лікарі радять залишатися вдома, в прохолоді. Маргарита Степанівна різко підвелася. Її рухи були надто швидкими для людини, яка ще годину тому скаржилася на біль у суглобах. — Сказати — це не означає зректися свого права на відпочинок! — вигукнула вона. — Я вклала в цей сімейний бюджет свої заощадження, коли ви тільки починали будувати своє життя. Моя частка в цій путівці — це мій законний вихід до світу, навіть якщо я вирішу не їхати! Ви хочете мене викинути зі свого життя
Життєві історії 0
Олена стояла посеред вітальні, дивлячись, як її чоловік Сергій розгублено тримає в руках спортивну сумку, наче це був якийсь незрозумілий артефакт. Атмосфера в квартирі здавалася наелектризованою, кожен вдих

You cannot copy content of this page