Невістко! Ти що, зовсім совість втратила?! — голос свекрухи був гучним від обурення. — Дві тисячі гривень на якийсь непотріб! На що це, я питаю? Куди пішли гроші? Олена повільно обернулася. На кухонному столі лежали її покупки: пачка дитячих колготок, свіжий сир, буханець хліба, молоко і пачка масла. Звичайні, базові речі, без яких неможливо уявити побут родини з маленькою дитиною. — Це продукти та одяг для Марійки. — Продукти?! — свекруха вхопила пакування дитячого сирка так, ніби це був золотий злиток. — За таку ціну? Ти що, вважаєш, ми тут нафтові магнати? А ці колготки — мабуть, по дві сотні за пару? Ти бачила ціни в соціальних магазинах? — Валентино Петрівно, Марійці лише три роки, їй потрібен якісний склад, натуральні продукти. — Мені не треба читати лекції про те, що кому потрібно! — перебила свекруха, розмахуючи чеком перед носом невістки. — Це мій дім, мої стіни! А ти тут вирішила розкидатися грішми направо і наліво
Ранок у невеликій трикімнатній квартирі на околиці міста Києва почався не з аромату кави, а з гуркоту кухонних меблів. Валентина Петрівна з розмаху кинула на стіл пачку чеків
Дорогенька, збирай свої речі і йди! До матері, до подруг — куди очі бачать! — Степан, чоловік, кинув на диван вовняну кофту дружини, ту саму, яку вона одягала в їхні найкращі вечори на дачі. — Набридло! Чуєш? Більше не можу на це все дивитися! Оксана завмерла біля плити. У руках вона тримала велику дерев’яну ложку, з якої на чисту підлогу повільно падав густий борщ. — Степане, що ти таке кажеш? — її голос був ледь чутним. — Схаменися, чоловіче! Нас же люди почують. — Хай чують! Хай знають, як ти мене за ніщо маєш! — він рвучко вихопив із шафи її дорожню сумку, яку вони купували для відпустки в Карпатах, і швиргонув її на середину кімнати. — Тридцять років! Тридцять років я терплю твоє повчання! Завжди ти найрозумніша, завжди в тебе все за планом, ти все знаєш, як краще, а я так — порожнє місце в цьому домі
Вечірня мряка огортала старі каштани під вікнами п’ятиповерхівки, перетворюючи світло ліхтарів на розмиті жовті плями. У квартирі на третьому поверсі, де зазвичай пахло ваніллю та домашнім затишком, зараз
Аліно! Так, зупинися, — закричала свекруха. — Картоплю спочатку треба було витримати в холодній воді, щоб зайвий крохмаль вийшов. Аліна здригнулася і ледь не впустила тарілку з рук. Зоя Марківна, її свекруха, нависла над її плечем, наче коршун, що вистежує здобич. — Мамо, я завжди смажу саме так, і Богдану подобається, виходить дуже смачно, — втомлено відповіла Аліна. — «Смачно». Богданчик он скаржився минулого тижня, що вона у тебе то сира всередині, то розвалюється як каша. Ти б дослухалася до старших, Аліно. Ми життя прожили, ми знаємо, як треба робити правильно, щоб чоловік був задоволений. — Аліно, ну мама ж краще знає, у неї досвіду більше. Зроби, як вона каже, чого ти знову починаєш сперечатися? — буркнув Богдан. — А я не сперечаюся. Я просто готую вечерю у своєму домі. — От саме тому, що ти «просто готуєш», а треба про чоловіка треба думати завжди
Ранок у невеликому містечку під Вінницею видався туманним і якимось тривожним. Аліна стояла біля вікна своєї затишної кухні, намагаючись вгамувати легке тремтіння рук. Вона любила цю кухню —
Хто тобі дозволив кудись їхати кожного вихідного? — прокричав дружині Степан. — Я вже бачити не можу ці напівфабрикати з магазину! Мені потрібна нормальна їжа! — А хто тобі заважає нарешті навчитися користуватися плитою? — Галина навіть не підвела погляду від своєї сумки, куди пакувала речі. — Мені скоро шістдесят, Степане. Хіба пізно нарешті зайнятися собою, а не тільки твоїм шлунком? — Зайнятися собою? Ти про ці свої курси? У твоєму віці це не навчання, це анекдот для всього під’їзду! — Анекдот? А тридцять п’ять років прати твої сорочки та виварювати каструлі борщу — це, по-твоєму, державна служба? — Ти що, зовсім з глузду з’їхала? — пробурчав він. — Нормальні жінки в такому віці про розсаду думають або з онуками на лавках сидять, а ти бігаєш з портфелем, як першокласниця
Ранок у невеликому містечку на Полтавщині розпочався не з аромату кави, а з гуркоту кухонного приладдя. Степан з розмаху кинув газету на стіл, від чого склянка з чаєм
Людочко, дорога! Можна тебе на хвилинку? — Цей голос Галини вона не чула вже три роки. Колись вони були найкращими подругами, ділили радощі й біди, але одна фатальна помилка перетворила їх на чужих людей, що живуть за стіною. — У мене квіти для тебе, — продовжувала сусідка, протягуючи букетик білих хризантем. — Пам’ятаєш, як ми раніше дарували їх одна одній на кожне свято? Галина стояла на майданчику, злегка погойдуючись на підборах. Макіяж акуратний, зачіска свіжа — готувалася, значить. Виглядала вона так, ніби нічого не сталося, ніби не було тих років презирства. — Що тобі потрібно, Галино Аркадіївно? — голос Людмили був холодним. — Та нічого особливого! Просто скучила за спілкуванням. Ми ж сусідки. Скільки можна ворогувати? Людмила взяла квіти, але в квартиру сусідку не запросила. — Дякую за квіти. Щось іще? — Людочко, ну що ти така колюча? — Галина спробувала зробити крок вперед. — Може, чайку поп’ємо? Поговоримо по-людськи, як раніше? — Про що говорити? Про те, як ти мене зрадила
Березневий вечір у старому районі Житомира дихав вологою та прохолодою. Сонце повільно ховалося за обрій, забарвлюючи верхівки дерев у багряний, а перші краплі затяжного весняного дощу почали ліниво
Тарасе, глянь-но, хто це там біля нашої хвіртки топчеться? — Леся злегка відсунула тюль і побачила жінку в яскраво-синьому пальті, що тримала за руку маленьку дівчинку. Тарас, чоловік, який сидів за кухонним столом і зосереджено гортав стрічку новин у телефоні, навіть не підвів голови. Його плечі напружилися, а палець на мить завмер на екрані. — Це Оксана, моя колишня дружина, з малою, — нарешті вичавив він із себе, уникаючи погляду дружини. — Вона дзвонила зранку. Сказала, що в них халепа — господар квартири виставив їх на вулицю посеред місяця. Їм тимчасово ніде голову прихилити. — Тимчасово? — Леся повільно випустила тканину з рук. — А що, у нас у місті готелі згоріли? Чи всі родичі в один день кудись зникли? Тарасе, ти ж знаєш, що я про це думаю. — Лесю, ну не починай. У неї зараз скрута з грошима. А дитина — вона ж і моя теж. Ти ж не звір, щоб вигнати семирічну дівчинку на холод? Нехай пару днів у нас поживуть. Леся відчула, як в середині щось здригнулося
Того весняного ранку над селищем під Житомиром небо було прозорим і високим, наче вимите кришталевою водою. Леся стояла біля вікна, прискіпливо розглядаючи перші паростки крокусів, що пробивалися крізь
Галко! Збирай усі папери на квартиру. Я вирішив — подаю на розлучення. Квартиру продаємо, гроші ділимо навпіл, — Віктор швиденько кинув ключі на стіл, навіть не підводячи очей на дружину.Галина застигла. — Що ти сказав? — перепитала вона, сподіваючись, що їй просто почулося через шум води у крані. — Не вдавай, що ти глуха! Розлучаємося. Все поділимо по-чесному — і розбіжимося в різні боки, як у морі кораблі. Чоловік уже хазяйновито нишпорив у холодильнику, дістаючи пляшку. — Вікторе, про що ти говориш? Яке розлучення? — А що тут незрозумілого? Мені сорок років, я ще чоловік у самому соку, можу життя заново збудувати. А з тобою, та що з тобою толку? Вічне ниття, вічні претензії, вимагаєш уваги, наче я тобі щось винен. Галина відчула, як підлога під ногами раптом стала хиткою. Двадцять років шлюбу. Двадцять років вона тримала цей дім на своїх плечах. — Вікторе, але ж ми щойно ремонт закінчили в спальні. Ти ж сам вибирав ті шпалери! Казав, що наступного місяця засклимо балкон, щоб було де каву пити. — Ха! То все дрібниці, пил в очі. Нарешті я зустрів справжню жінку. Нормальну, розумієш? Не таку, як ти. — Жінку? — Галина відчула, як серце стиснуло. — Ти знову зустрів когось на стороні
Березневий вечір у старому районі Полтави дихав вологою та прохолодою. Сонце повільно ховалося за обрій, забарвлюючи верхівки дерев у колір багряного вогню, а перші краплі затяжного весняного дощу
Мамо! Ну знову на кухні безлад! — Олена влетіла в кімнату, де Ганна Михайлівна сиділа з онуком за столом. — Оленочко, я ж щойно хотіла лише братися за це. — Щойно що? — голос доньки звучав натягнуто, у ньому відчувалося роздратування. — Я ледь на ногах стою після офісу, а тут знову все догори дриґом. Пательні не на місці, скрізь якісь крихти. Ганна Михайлівна повільно підвелася, обережно відсуваючи альбом, у якому вони з онуком малювали осінній ліс. — Ми з Івасиком захопилися малюванням. Не хвилюйся, я зараз усе приберу, за п’ять хвилин буде чисто. — Не треба зараз! Треба було думати раніше! — Олена схопила зі столу кольорові олівці та майже жбурнула їх у коробку. — Ти ж цілий день вдома, невже так важко підтримувати елементарний порядок
Листопадовий вечір у старому районі Львова дихав вологою та прохолодою. Сонце вже давно сховалося за гостроверхими дахами, забарвлюючи небо у колір стиглої сливи, а перші краплі холодного дощу
Валю! Мені терміново потрібно тисяч тридцять. Виручай, сестричко! — Валентина Михайлівна відставила горнятко з недопитим чаєм і подивилася на брата. Олег стояв у дверях її кухні, звично та чарівно усміхався, але в його очах читалося гостре напруження, яке він намагався приховати. — На що тобі стільки грошей, Олеже? — Та справи там усілякі. Ти ж знаєш, бізнес — річ примхлива, особливо зараз. Через місяць поверну все до копійки, ще й з відсотками. — Олеже, ми вже проходили це три роки тому. Пам’ятаєш, як ти обіцяв повернути п’ятнадцять тисяч до Різдва? — Валюню, ну що ти згадуєш старе! Тоді була зовсім інша ситуація, форс-мажор. А зараз справа вірна — отримав великий підряд на будівництво, треба лише матеріали закупити терміново, поки ціни не злетіли. — І скільки разів ти мені вже про ці підряди розповідав? Пам’ятаєш, як ти в мене позичав на «справу всього життя» з автозапчастинами? А потім з’ясувалося, що ти просто закривав свої старі борги. Олег зморщився. — Це було давно! Я змінився, чесно. У мене тепер родина, відповідальність, донька підростає. — Саме тому я і запитую: на що гроші насправді
Березневий вечір у старому районі Полтави дихав вологою та прохолодою. Сонце повільно ховалося за обрій, забарвлюючи верхівки дерев у колір золота, а перші краплі затяжного весняного дощу почали
Ганно! А коли твоя Світлана востаннє довідувалася до тебе? — Люба, сусідка по поверху, притулилася до одвірка. — Та от, намагаюся згадати, — Ганна завагалася, перераховуючи дні. — Місяць, мабуть, уже минув. — Місяць?! А дарчу на квартиру коли ви в нотаріуса оформлювали? — Півтора місяця тому. — Ну й справи. А я ж гадала, вона тебе щодня обіймами засипає та дякує. Ганна поставила чайник на вогонь. Її руки тремтіли — і не від віку, а від тієї липкої тривоги, що гризла серце вже кілька тижнів поспіль. — Любо, а може, вона просто замоталася? Робота, діти, побут. — Замоталася? — Люба пирхнула. — Коли треба було документи підписувати, час знайшовся миттєво. Пам’ятаю, як вона тут ледь не танцювала: «Мамо, ти нас врятувала! Тепер ми закриємо той клятий кредит і заживемо!» А як тільки папери опинилися в її сумці — одразу стала «зайнятою пані». Ганна мовчала. Спогади про той день виринали болісно й яскраво
Березневий вечір у старому районі Житомира видався напрочуд сирим. Ганна Миколаївна стояла біля кухонного вікна, бездумно спостерігаючи, як краплі дощу креслять на склі нескінченні заплутані лабіринти. В її

You cannot copy content of this page