Олено! Пробач, сонечко! Грошей немає, — Андрій зайшов на кухню, опустивши плечі. Його голос тремтів від провини, а очі бігали, уникаючи прямого погляду дружини. Олена повільно поставила чашку на стіл. Вона вже знала, що він скаже далі. Цей сценарій повторювався з фатальною регулярністю протягом останніх двох років — відтоді, як його мати, Стефанія Богданівна, вийшла на пенсію. — Мамі знову погано? — тихо запитала Олена, намагаючись вгамувати роздратування, що піднімалося десь із глибини душі. — Так. Дзвонила годину тому, ледь розмовляла. Тиск зашкалює, серце. Каже, що витратила всю пенсію на ті нові ліки, які їй прописав приватний лікар, а тепер навіть на хліб не вистачає. Я не міг відмовити, Оленко. Я віддав їй наші «відпускні». Вона ж одна, крім мене в неї нікого. Олена зітхнула, дивлячись у вікно на вечірнє місто. Вона не злилася на Стефанію Богданівну — хвороба в похилому віці річ звична. Але її дивувало інше: як тільки у них з’являлися зайві гроші або плани на відпочинок, у свекрухи миттєво ставався черговий «напад»
Мукачево в цю пору року виглядало неймовірно. Гостроверхі дахи старовинних будинків, величний замок Паланок на горі, що вдивлявся в туманні обрії, і вузькі вулички, вимощені бруківкою, які ще
Привіт, Тамаро Дмитрівно, — голос сина був сухим. Мати заніміла. «Тамаро Дмитрівно»? Він не називав її так. — Щось сталося, сину? Ти якийсь сам не свій. — Сталося те, що треба нарешті навести лад у документах, — Ілля пройшов у вітальню, навіть не знявши взуття, і сів на край дивана. — Ми з Аліною порадилися. Тобі вже шістдесят сім. Вік такий, критичний. Мало що може трапитися. — Про що ти, синку? Я ніби ще не збираюся на той світ. — Не перебивай. У тебе ж повно родичів. Брат твій, Павло, його діти. Вони тільки й чекають, щоб накласти лапу на цю квартиру. А я тут хто? По документах — ніхто. Якщо з тобою щось завтра станеться, мене звідси виженуть першим. Тамара Дмитрівна відчула, як в середині щось змінилося. — Ілля, ти про що? Я ж заповіт написала. Ще десять років тому. Все тобі, тільки тобі. — Заповіт можна переписати за п’ять хвилин, — відрізав він. — Або оскаржити в суді. Коротше, я вже все підготував. Поїдемо зараз до нотаріуса, оформиш на мене дарчу. Квартира перейде мені вже зараз, а ти житимеш тут до кінця днів, ніхто тебе не чіпатиме. Жінка повільно сіла на табурет біля дверей. Руки почали тремтіти. — Ілля, мені всього шістдесят сім. Не сто
Містечко Бар на Вінниччині завжди славилося своїми спокійними вуличками та яблуневими садами. Саме тут, у старій школі з високими стелями, понад двадцять років тому працювала Тамара Дмитрівна. Вона
Оксано, а що це в тебе за морква? — приглядалася свекруха на дачі. — Така дрібна, наче її миші погризли ще в землі! — гукнула свекруха, нахиляючись над грядкою. — Це такий сорт, Світлано Марківно, — стримано відгукнулася Оксана з вікна. — Сорт? Та це не сорт, це лінь! Треба було підгодовувати коров’яком ще в травні. А помідори? Чому вони у вас такі бліді? Ви їх що, зовсім не доглядаєте? Оксана лише мовчки стискала зуби. Вона навчилася відповідати короткими фразами, щоб не давати приводу для довгої суперечки. Свекруха підійшла до старого дерева, поплескала по його стовбуру, ніби перевіряла міцність будівельної конструкції, і підняла з землі одне яблуко. — Стара вона у вас, яблуня ця. Стовбур увесь у грибку, мох скоро очі закриє. Чому не білиш вапном? — Дідусь казав, що це дерево має жити природним життям, — відповіла Оксана, підійшовши ближче. — Воно ще в непоганій формі, яблука дуже смачні в пирогах. — Смачні? На вигляд вони якісь хворобливі. А можна я візьму трохи? Хочу онучці компот зварити. Не твоїм дітям, а Маринчиній доньці, моєї старшої. У них там у Києві все куповане, хімія суцільна, а дитина росте слабкою. Оксана здивувалася такому проханню — Марина жила заможно і навряд чи потребувала сумки кислих яблук з Гайсина, але відмовити свекрусі в такій дрібниці здалося їй незручним. — Звісно, беріть, Марківно. Візьміть скільки треба, нам не шкода. Та свекруха все по-своєму зрозуміла
Того ранку Гайсин прокидався повільно, огортаючи приватний сектор густим молочним туманом. Оксана вийшла на ганок своєї дачі, тримаючи в руках тепле горнятко кави. Вона любила ці хвилини тиші,
Алло, мамо? Щось сталося? — Надія притиснула телефон до вуха, намагаючись вгамувати тривогу. — Надьо, доцю, я тут подумала, — голос матері був рівним, аж занадто спокійним, наче вона повідомляла про ціну на гречку. — Вирішила я, що так буде правильніше. У Сніжани ж дітки ростуть, Денис із Іринкою в однушці туляться, онукам місця немає. А ти що? Ти одна живеш, тобі та двокімнатна ні до чого. Перепишу я свою квартиру на Сніжану, сестру твою. Оформимо дарчу, щоб уже спокійно було. Надія застигла посеред кухні. Чайник у її руці здригнувся, і кілька крапель холодної води впали на підлогу. Вона повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як в середині починає розливатися холодний холод, міцніший за листопадовий вітер за вікном. — Як це — перепишеш? — ледь чутно запитала вона. — Мамо, це ж батькова квартира. Ми там обидві виросли. — Ну от і виросли, — відрізала Марія Іванівна. — Сніжані потрібна опора, у неї родина, продовження нашого роду. А ти в нас самостійна, залізна леді. Тобі ті стіни ні радості не додадуть, ні користі не принесуть. Все, доцю, не роби з цього трагедії, я просто до відома поставила. Ти ж у суботу приїдеш? Треба вікна заклеїти, бо дує
Над Вінницею розливався похмурий листопадовий вечір. Світло ліхтарів на Соборній відбивалося у мокрій бруківці, а вітер, що дув з боку Південного Бугу, здавалося, пробирав до самих кінцівок. Надія
Сину! Біда! Рятуй матір! — заголосила Ганна Степанівна серед ночі так, наче в неї на очах руйнувався всесвіт. — Снігу на дачі — жах, я такого тридцять років не бачила! Дах на будиночку точно прогнеться, я ж чую, як він бідний тріщить під тією вагою! Серце не на місці, земете мене геть! — Мамо, зараз третя година ночі і мінус п’ятнадцять на вулиці, я ж навіть машину можу не завести, — Сергій сумно подивився на термометр, що висів за вікном. — Може, сусіда Степана попросиш? Він же там постійно живе, у нього і снігоочисник є, і здоров’я ще нівроку. — Степан — старий пеньок, він тільки п’є, впаде з того даху. Ти що, хочеш гріх на душу взяти на старість матері? — заголосила свекруха, переходячи на плач. — А Танюша з Вадимом, донечка моя, ти ж знаєш, там трасу на Полтаву замело вщент, кажуть там не проїдеш. На тебе лиш надія, сину! Виїжджай, я вже чекаю тебе
Над Миргородом спускався сизий, вологий вечір. Курортне містечко, зазвичай гамірне влітку, тепер завмерло у передчутті зими. Річка Хорол несла свої темні води під старими містками, а вітер безжально
Оксано, як твій колишній? — запитала пані Ганна, подруга матері, накладаючи собі олів’є. — Аліменти хоч платить якісь? Оксана картинно зітхнула і відклала телефон, з яким не розставалася ні на хвилину. — Ой, пані Ганно, не питайте краще мене про це. Там така людина важка, що й не передати. Каже, що на будівництві зараз мало платять. Скидає якісь копійки, наче милостиню дає. Якби не мама і не Андрій, мій рідний брат, я б не знала, як дитину взути. Марія Іванівна поклала руку на плече доньки. — Нічого, доню. Поки я жива, ми вас не залишимо. Андрій у нас — опора сім’ї. Золота дитина. Не те що деякі нероби. Андрій густо почервонів і почав інтенсивно працювати виделкою. Олена, невістка, відчула, як у неї під столом стискаються кулаки. «Опора сім’ї» працював на двох роботах, але половина його заробітку дивним чином перекочовувала до маминої сумки або на картку Оксани «на потреби малого»
Над Коломиєю повільно згасав теплий осінній вечір. Повітря було густим від паху квітучих хризантем та ледь відчутного диму, що тягнувся з боку приватного сектора. Олена поправила комірець пальта
Мамо! Мільйон? Ти жартуєш? Де ми візьмемо такі гроші? — Ганна ледь не впустила чашку. — Валентина Петрівна накрила долонею руку доньки. Погляд її став лагідним, благальним. — Ганнусю, вся надія на тебе. У тебе ж робота офіційна, зарплата «біла», кредитна історія ідеальна. Візьмеш позику на себе, а виплачувати будемо разом. Світлана на роботу вийде, я пенсію відкладатиму. Ну, виручай рідну сестру! Ці слова прозвучали як вирок. «Візьмеш на себе». Слова матері: «Візьмеш кредит на себе», — зависли в повітрі кухні. Ганна відчула, як німіють кінчики пальців. Вона дивилася на Світлану, яка в цей момент старанно розглядала свої нігті з облізлим лаком, уникаючи погляду сестри. — Мамо, ти ж пам’ятаєш, як ми з Олегом жили перші шість років шлюбу? — голос Ганни здригнувся, але вона втримала самовладання. — Ви з батьком тоді сказали: «Це чесно. Ви живете в двокімнатній квартирі, отже, маєте виплатити Світлані її частку готівкою». — То була справедливість, Ганю, — відрізала Валентина Петрівна. — Ви отримали дах над головою, а Світланка — старт у життя
Над Бережанами повільно згасав травневий вечір. Сонце ховалося за шпилями старої ратуші, фарбуючи плесо замкового ставу в багряні відтінки. У повітрі стояв солодкий аромат квітучих каштанів та ледь
Батьки тобі на день народження гроші подарували? — запитав чоловік раптом, не піднімаючи голови. — Так, — Ольга завмерла. — Тато передав конверт. Сто п’ятдесят тисяч гривень. Сказав, що це на мою мрію. На ту поїздку до Португалії, про яку я марила з університету. Або на перший внесок за вживане авто, щоб я не чекала автобус по сорок хвилин після нічної зміни в лікарні. Захар нарешті відклав телефон і підняв на неї погляд. У його очах не було ні радості за дружину, ні краплі тепла. Тільки холодна, залізобетонна рішучість. — Чудово. Завтра перекажемо все Лерці, — заявив він, відсуваючи тарілку. — Їй потрібна машина. Я вже пригледів непоганий варіант, якраз у цю суму вкладемося на перший внесок. Буде їй сюрприз. Ольга відчула, як усередині все покривається крижаною кіркою. — Що ти зараз сказав? — тихо перепитала вона. — Мені не почулося? — Ти що, оглохла, Оль? Лерці важко. Вона нарешті влаштувалася на роботу, а їздити на інший кінець міста маршрутками — це справжній жах для дівчини. Вона молода, тендітна, їй треба комфорт. Хіба ти не розумієш таких очевидних речей
Над Бережанами повільно спускався густий весняний туман, огортаючи шпилі ратуші та замок Синявських. У повітрі пахло вогкою землею, молодою травою та димом із пічних труб приватного сектору. У
Двадцять тисяч гривень, Романе? — голос дружитни був тихим, але в ньому відчувався метал. — Ти справді витратив усі наші заощадження на цю пластикову коробку для дачі свекрухи, поки в нас у спальні розетки іскрять так, що я боюся світло вмикати? Роман навіть не здригнувся. Він радісно погладив картонний бік ящика, уникаючи дивитися дружині в очі. — Лесю, ну не починай. Ти ж знаєш, як мамі важко в селі. Вона вже літня жінка, суглоби болять, їй треба десь нормально помитися після городу. І племінниця моя, Зорянка, влітку там постійно. Хіба вони не заслуговують на комфорт? Душ — справжнє щастя на старості років. — А я? — Леся зробила крок вперед, і під її ногами жалібно скрипнула гнила підлога. — А я заслуговую жити в людських умовах? Подивися на ці стіни! Я вчора кут шпалер скотчем приклеювала, бо штукатурка сиплеться на голову. Романе, ми два роки відкладємо гроші на капітальний ремонт нашої квартири! Нашої, а не дачного будиночка твоєї матері! — Це потерпить, — жорстко відрізав чоловік. — Стіни нікуди не втечуть. А літо вже скоро. Я обіцяв мамі, що цього року вона буде жити як щаслива людина. Вона на цю дачу все життя поклала
Над старим Чортковом повільно спускався густий весняний туман, огортаючи шпилі костелу святого Станіслава та кам’яні стіни замку. У повітрі пахло сирістю річки Серет та свіжим димом із коминів
Мамо, тату! Яке щастя! — голос доньки розкотився передпокоєм. — Ви як вчасно! Я якраз збиралася вам телефонувати, щоб запросити на «другу частину» мого свята. Проходьте швидше у вітальню! — Свято, — глухо відлунив Василь Іванович, повільно проходячи до кімнати. Він сів на краєчок стільця, не знімаючи старого пальта. — У нас, Даринко, свято закінчилося ще вчора ввечері. Коли ми дізналися новини. Стефанія Петрівна не сідала. — Де вони, доню? — запитала мати, не повертаючи голови. — Де ті гроші, які ми з батьком збирали для тебе понад п’ять років? Ті вісім тисяч доларів, які ми поклали тобі в конверт на ювілей? Дарина на мить заклякла біля кавомашини, але швидко повернула собі безтурботний вигляд. — Мамо, ну що за допити з порога? Я їх інвестувала! Причому так вдало, що ви зараз ахнете! Це проект усього мого життя! — Інвестувала? — Василь Іванович важко гупнув палицею по підлозі. — У що? У твою заборгованість по оренді офісу, яка вже пів року висить? Чи в ремонт, про який ти нила кожні вихідні, скаржачись, що в тебе шпалери відклеюються від сирості? — Краще, тату! Набагато краще! — Дарина схопила матір за руку й потягнула до виходу на лоджію. — Йдіть сюди, я покажу вам справжню свободу
Над закрутом Дністра, де місто Заліщики обіймає річка, немов коштовний камінь у срібній оправі, стояв вологий березневий туман. У повітрі пахло талим снігом та вологою землею. На одній

You cannot copy content of this page