fbpx
Життєві історії
Світлана родом з мальовничого невеличкого поліського села. Тут вона і народилася, тут минуло її дитинство, тут, напевно, і віку доживатиме свого. Батька свого вона не знає. Вже мала сім літ, коли мати вийшла заміж і поїхала з чоловіком заробляти гроші, як казала бабуся, на кінець світу. Можливо, доля склалася б по-іншому, якби там вона залишилася, але вже за два роки мати її повернула в село до бабусі, де її чекала непроста жіноча доля

– Боже! Як наше життя може повернутися, ми навіть ніколи і гадки не маємо, – сказала Світлана, якось особливо дивлячись, як Сергій порядкує в її господі. – Чи могла я колись подумати, що стану матір’ю для стількох дітей, що і мені доля подарує прекрасні миті справжнього, щирого жіночого щастя…

– Ти це заслужила. Скільки винесла, пережила – і жодного разу ні на кого не нарікала. Хто й коли бачив тебе похмурою чи сердитою? – здивувалася подруга Марина. – Зараз краще більше стеж за своїм власним здоров’ям, он скільки ще «пацьориків» бігає, поглянь, а їм маму потрібно ще. За матеріалами

Світлана родом з мальовничого невеличкого поліського села. Тут вона і народилася, тут минуло її дитинство, тут, напевно, і віку доживатиме свого. Хоча було, що доля закинула аж на Камчатку. Батька свого вона не знає. Вже мала сім літ, коли мати вийшла заміж і поїхала з чоловіком заробляти гроші, як казала бабуся, на кінець світу. Можливо, доля склалася б по-іншому, якби там вона залишилася, але вже за два роки вона повернулася до своєї бабусі. Незлюбив її вітчим, бо була «дитиною з характером». Між ними все частіше виникали якісь суперечки. Тож родинного тепла в дитинстві не відчула вона зовсім. А після того, як вітчимом посперечалася, і вже сусіди заговорили про це, мати відправила Світлану жити до бабусі. Жили удвох на невелику бабусину пенсію. Гроші їм в село від мами надходили дуже рідко. Щоб підтримати стареньку, Світлана влітку ходила в поле, збирала волошки, ромашки, робила з них красиві яскраві букети і продавала їх на базарі.

– Це був мій такий перший бізнес, – пригадує жінка вже тепер. – За відро квітів могла вторгувати кілька рублів. Ми з бабусею жили надто економно, відкладали по копійці, аби назбирати на новий дах, бо хата протікала. Я навіть сама у 15 років шукала майстрів, щоб нам його поремонтували. І хоча бабуся лише біля печі порядкувала, а я за всім іншим дивилася, проте коли її не стало, я зрозуміла, що втратила найріднішу людину на цілому білому світі.

Вже після восьмого класу Світлана пішла вчитися в профтехучилище, але не працювала за спеціальністю – невдовзі комбінат закрився. Тоді в місті дівчина зустріла своє перше кохання. Думала, повернеться хлопець з армії – одружаться. Та Максима забрали служити в Афганістан, де його не стало. Світлана довго не могла заспокоїтися після цього. Коли трішки стало все забуватися, вона познайомилася з Андрієм, за якого й вийшла заміж. Уже з ним переїхала у село. Незважаючи не те, що життя з Андрієм не складалося – той любив компанії друзів, народила чотирьох дітей. Дожився чоловік до того, що почав з хати усе виносити й з дітьми спільної мови не знаходив. І хоча у господарці було дві корови, кінь, багато птиці, але Світлана виставила Андрія геть з хати.

– Щоб якось вижити з дітьми, заробляла конем у людей. А ще приймала молоко. А потім вирішила в селі магазин невеличкий відкрити, а тепер такі самі маю ще й у сусідніх, – розповідає Світлана. – Дві доньки вже заміжні, дякувати Господу, у них все добре. Син вчиться в університеті. А найменша Софійка школярка. І ось ця дрібнота ще (показує надвір, де бігає дітвора – авт.). Софійка їздить у музичну школу. Просить купити їй гарненьке піаніно (уже відклала гроші і замовила його) це її мрія. А ще плачу вчительці, щоб додатково займалася з нею англійською мовою – бачу, що має нахил до іноземних мов, вона старанна у мене. Тепер такі часи, що це у житті може згодитися.

– А чому вирішила ще й чужих дітей взяти у сім’ю? Це ж який клопіт, – зі здивуванням запитую Світлану?

– Дітей дуже люблю, тому й народжувала. Старші вже виросли, залишилися із Софійкою самі. І ось три роки тому гостювала у родичів в сусідній області. Там дізналася, що мій двоюрідний брат дожився до того, що його позбавили батьківських прав. А жінки не стало. Мені тих діток, а їх троє, так стало шкода: ну, кому вони у дитбудинку потрібні, хто їх пригорне до себе, хто зрозуміє і підтримає? Вмовила родичів розшукати дітвору. Та виявилося, що їх уже в Україні нема – усиновила якась сім’я з-за кордону. Ось тоді й вирішила взяти дітей з дитбудинку, але щоб це були рідні брати і сестри. Знайшлися такі дітки в одному центрі: найстаршій Оксані вісім років, Степанкові – шість, Денискові – чотири, Катрусі – три, а дворічний Петрик був ще у будинку дитини. То нещасні такі діти. Коли вони мені розказують, як жили з матір’ю, не можу стримати смутку. Не хочу про це і згадувати.

Про цих дітей мені вже пізніше Марина розповіла:

– Мати дітей ніколи про них не дбала. А її співмешканець – то теж чоловік недобрий. Вони залишали дітей самих у квартирі: що хочете, те й робіть. Малеча не була привчена нічого робити самостійно. Про те, що їх треба нагодувати, ніхто не думав. Одягу у малюків також не було. Сусіди тоді й все розповіли про тих діток соціальним службам. Їх одразу забрали у притулок. Старшеньких ще у щось вдягли, а малого Петрика загорнули в якесь лахміття – в дитини навіть не було штанців жодних. Діти погано говорили. У всіх соплі.

Гроші, які Світлана мала отримувати, затримували. Допомогли їй тоді місцеві бізнесмени. Та жінка ніколи не падала духом, а просто працювала. До цих дітей ставиться як до рідних.

– Картоплі садимо 60 соток, багато овочів вирощуємо, – розказує про свої будні багатодітна матуся. – Зрозуміло, що важко було жити так. Це тепер, коли у нас є Сергій, я геройка і можу ось так з вами розслабитися, відпочити.

Він родом із сусіднього району. У нашому селі проживає його бабуся. Приїхав доглянути її, бо старенька не хотіла нікуди їхати зі своєї рідної хати. Щоб мати якусь копійку, Сергій наймався до людей. Світлана теж не раз кликала його: сіно допомогти заготувати, картоплю з городу перевезти, меблі у дім привезти чи ще щось зробити по господарству, де була потрібна справжня чоловіча підтримка. Роботящий, відповідальний та надійний – він фактично з жінки грошей не брав, шкодуючи малечу, яку вона виховувала. Сергій зрозумів, що Світлана має любляче щире серце, добру душу, а головне – небайдужа до чужої біди та проблем людських. І він освідчився їй у коханні, попросивши стати йому дружиною, не дивлячись, що у жінки так багато діток.

– Чесно кажучи, я геть розгубилася і хвилювалася. Ну, по-перше, він молодший за мене на сім років. По-друге, в хаті купа дітей: старших і менших. Так що я відмовила, але Сергій виявився ще й наполегливою дуже людиною, – сміється Світлана. – І я таки вийшла за нього заміж. Він такий добрий та люблячий чоловік і тато, що й подумати не могла ніколи, що таке щастя спіткає. Діти за ним аж бігають. Коли потрапила в стаціонар, все було на чоловікові. Тепер мені не дає нічого важкого робити. Зараз відкладаємо гроші, щоб купити автомобіль, бо дітей треба у школу та садочок возити. І хоча цих дітей маю доглянути до 18 років, але вони мені і потім рідними будуть, тож треба думати, як кожного у світ випустити, як допомогти. Та із Сергієм мені взагалі уже нічого не страшно, він дуже хороша людина…

Олеся ХАРЧУК.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook