fbpx
Життєві історії
Стефина невістка родом із Черкащини. Вона її лише Людкою називає. – Не відпущу я свого Славчика із дому нікуди, – ще на весіллі сказала людям, тому Людмила пішла в невістки. Славчик, як і раніше, вдягнений «з голочки», а Люда що привезла в дім чоловіка, те й доношує. Час минав. Уже в Славіка з Людою двоє діток. Співчутливо поглядають на Людмилу сусіди та знайомі. Їй нічого не говорять, а Стефі все розповідають: син її знайшов на роботі собі іншу, возить щодня її на своєму авто. І стала свекруха вмовляти невістку, щоб та їхала за кордон, в Італію гроші заробляти

Як вже згодом вияснилося, то зовсім не тому лила Стефа гіркі сльози. Час від часу щось нашіптувала своїй сестрі, яка, судячи з її дивної реакції, повністю підтримувала її — і обидві скоса поглядали на наречену — Людку, як самі її називали… «Ой Боже мій, Боже, і де ж то є та правда на білому світі, га, скажіть мені, люди? Обкрутила хитра дівка молодого та доброго хлопчину — і мусить тепер женитися, бо вона, бачте, чекає дитину, — вкотре виливала Стефа за столом свої жалі. — Та Славчик мій сам іще зовсім дитина, куди ж йому женитися? Та хоч би ще яка дівчина відповідна, а то… Ні краси, ні багатства». «Стефко, тихо сиди, з лиця води не пити. Та й не така вже твоя невістка погана, — розряджала обстановку котрась із родичок. — І гроші чи, як ти кажеш, багатство в житті — не головне, життя покаже де щастя шукати…»

…Стефина невістка родом із Черкащини. Разом зі Славіком навчались у виші. Не можна сказати, що Ярослав одружувався із Людою лише тому, що вона була вже чекала дитину. Обоє вони щиро кохали одне одного… За матеріалами

Стефа, як довідалася, що син хоче одружуватися, спершу запитала, чи багата його наречена, які статки має, чи батьки її шановані люди, чи освічені. Людмила не була багатою, але й бідовою не була. Батько дівчини працював інженером, мати — продавцем в великому магазині… Зрештою, Славікові батьки теж звичайні люди, що там приховувати: Стефа — медсестра, Василь — водій. Славік був єдиним сином у сім’ї — і йому тато з мамою ладні були небо прихилити, аби синові у житті пощастило добре. З дитинства хлопець мав усе найкраще. І Стефа вважала його найкращим. Попри те, що батьки аж надто балували сина, Славік не виріс зазнайкуватим: був тихим, спокійним, згідливим хлопцем. Але надмірна батьківська опіка зробила його абсолютно безпорадним, він звик, що за нього хтось має розпоряджатися його життям.

Після весілля молоді пішли жити до Стефи. «Не відпущу я свого Славчика із дому нікуди», — голосила матір, навіть якщо ніхто про це в неї не запитував. Та й, зрештою, дім у Стефи з Василем великий, добротний. Одне слово, пішла Люда в невістки. Василь більше мовчав, а Стефа була справжньою такою сердитою свекрухою: все, як вважала, не так робить її невістка. І, може, була б у домі «Кайдашева сім’я», якби не Людина тиха та добра вдача. Жінка ніколи не сперечалася, завжди мовчала і робила все на свекрушин лад, щоб та їй не говорила. Та Стефа однаково була невдоволена щодня.

Час минав. Уже в Славіка з Людою двоє діток. І живуть наче непогано. Онучат Стефа дуже любить, бо ж хлопчики на Славчика схожі. А от із невісткою як не ладила, так і не ладить зовсім ні в чому. Ні суперечок, ні навіть непорозуміння у домі чи на подвір’ї немає ніколи. Просто Людмила завжди мовчить, а Стефа висловлює претензії…

Славчик, як і раніше, вдягнений «з голочки», а Люда що привезла в дім чоловіка, те й доношує. Славчик ходить на «панську» роботу. Заробляє мало, але й не наробляється. А ще там дівчат молодих і красивих багато, між людьми бути завжди легше і робота веселіше йде. А голова ж нічим не зайнята, руки теж. Чоловік він молодий, авто має. То ж і сам не спам’ятався, як закрутила йому голову одна з красунь, колега по роботі…

Співчутливо поглядають на Людмилу сусіди та знайомі. Їй нічого не говорять, а Стефі все в дрібницях розповідають. «А я що зроблю? — знизує та плечима. — Замолодий Славчик мій був до женячки, не нагулявся він, в житті нічого не бачив. А що, Людка думала, що заміжжя — то мед? Ой, ні, то терпіння і навчання… І чоловіка треба вміти обійти, вміти втримати. То хай тепер чухається в голову, думає сама, я їй тут не помічниця і не порадниця…»

Та коли дізналася Стефа, чия донька стала Славчиковою новою обраницею, забила на сполох. «Людоньки, в її родині самі гуляки! — мовила до сина. — Славку, з хати тебе вижену, бігме вижену, і не подивлюся, що син ти мені рідний!» Славчик маму послухав.

Були ще не раз пригоди з ним: то перебрав і в неприємність якусь потрапив, то ледь не зв’язався із недобрими людьми… Дуже дорого обійшлося сім’ї витягувати його з тих халеп. Усе, що відкладала Стефа десятиліттями, мусила віддати. А дорікає і далі невістці: «На шиї сидиш у мене ти і вся сім’я твоя. Діти підросли, їхала б кудись за кордон і заробляла, бо тут не доробишся… Чи ти як думала: усе життя чужим горбом, так? Хотіла заміж — ото й маєш. Славік за кордон не поїде, в нього здоров’я немає, а ти збирайся…»

І поїхала тоді Людмила в Італію на заробітки. «А де ж то Людочка ваша поділася?» — перепитують сусіди, бо знають що вона добра жінка. «За кордон поїхала, — із жалем відповідає Стефа. — А їй то що: дітей кинула не мене і на Славця, задерла хвоста і — на чужину майнула, грошей та багатого життя їй захотілося, бачте…»

Уже давно не сприймали сусіди Стефиних безпідставних, навіть безглуздих нарікань на невістку. Не рік поряд прожили і не два, тож усі бачили, що добра Люда, терпляча. Не раз перешіптувалися жінки, що й чоловіка вона кращого вартує. Не раз і Стефі нахвалювали невістку, але та завжди знала своє: Людка таки недобра. Славчик міг би мати ліпшу…

Важко було Люді на заробітках. Дуже сумувала за чоловіком, за дітьми. Але працювала не шкодуючи рук та сил, бо знала, чого приїхала, і хотіла швидше повернутися додому. Через два роки й повернулася. «А де ж ті гроші, які я передавала? — здивовано запитала, ледь оговтавшись після довгої дороги. — Ні ремонту в хаті, ні навіть тарілки чи горнятка нового немає». «А жили твої діти зі Славчиком, по-твоєму, за що?» — з невдоволенням запитанням на запитання відповіла як відрізала Стефа…

Це вже згодом Люда від людей дізналася, що гроші, які вона висилала, Славік прогуляв, а свекруха ще й потурала тому: «Молодий він іще, а жінки немає, тому життя таке у нього…»

Не пробувши в Україні й двох місяців, знову подалася Люда на чужину. Знову важко працювала, відмовляла собі у всьому. Але зароблені гроші складала, а рідним передавала лише на необхідне: квартплату, одяг, харчі…

Як же ганила Стефка тоді невістку: «Ну ніц не висилає нам, вірите, ні копійки, — казала оком не моргнувши. — А Славцьо ж мій, бідака, здоров’я не має. І де ж він заробить ту копійку, як діти в нього на плечах? А хлопці ростуть. Ой, казала я одразу, що нездаль тая Людка, і то добра нездаль. Десь іншого залицяльника вже собі там знайшла, а про чоловіка і дітей забула геть назавжди…»

За якийсь час повернулася Люда з Італії. Купила трикімнатну квартиру, обмеблювала. «Людоньки, то ти від мене синочка й онучат забираєш? — ридала в порозі Стефка. — Сама йди жити в тую нову хату, а вони зі мною залишаться!» «Коли хочете, житимемо знову разом, а квартира нехай стоїть — діти ж підростають», — спокійно відповіла Люда. «Не хочу тебе знати та бачити, не хочу!» — лементувала Стефка.

Але з часом усе вляглося. Знову живуть разом. Стефа з роками ще прикрішою стала. І якось Славік сам запропонував дружині разом поїхати за кордон. «Не пущу, не пущу! — впавши на коліна, тримала Стефа сина за ноги. — Вона хай їде, а тебе не пущу…» Але Славік з Людою таки поїхали. Та не пробув чоловік там і двох місяців, бо за кордоном, аби щось заробити, працювати треба добре, не досипати, не доїдати, а він не звик так. А ще згадав, що мати завжди каже, ніби слабий він. От і повернувся додому. А Люда залишилася.

Підросли вже й діти — заробила мама і їм на навчання. Наскладала на ще одну квартиру. Має вже документи на легальне проживання і працевлаштування за кордоном. Часто приїздить додому. Поважають і люблять Людмилу і родичі (Стефині, до речі, також), і сусіди. В один голос стверджують, що давно могла б вона знайти собі іншого чоловіка, навіть у тій же Італії, а не триматися того Славка — невдаху, який не цінує дружини і зовсім не вартий її. І не здивувався б тому ніхто, лише б пораділи за жінку.

Руслана ЦИЦЮРА.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook