— Соломіє? Відчини, доню, це ж я, твій тато! Соломійко… прошу тебе, вислухай мене хоч хвилину! Минуло стільки літ, але ти навіть не уявляєш, як часто я згадував про тебе і шукав нагоди побачитися…

Голос за важкими броньованими дверима звучав хрипко, уривчасто, з тією самою фальшивою ноткою театрального каяття, яку Соломія навчилася розпізнавати за версту за роки своєї адвокатської практики у Львові.

Слово «доню», вимовлене цим чоловіком, різонуло слух так гостро, що в жінки на мить потемніло в очах, а чашка з гарячим карпатським чаєм ледь не вислизнула з її пальців.

Вона повільно поставила керамічне горнятко на скляну стільницю кухонного острівця, намагаючись вгамувати раптове тремтіння рук, що зрадницьки накрило її з головою.

Хто там стоїть на сходовому майданчику? Її батько? За чверть століття тиші Соломія встигла переконати саму себе, що ця людина була лише примарою, болісною вигадкою з її далекого дитинства у невеликому містечку під Житомиром, де пахло старим папером, осіннім листям і маминими нескінченними сльозами.

Вона безшумно ступила на холодний керамограніт передпокою, відчуваючи, як під босими ногами неприємно холодить підлога.

Натиснувши кнопку на панелі відеодомофона, Соломія вдивилася в яскравий екран.

На порозі її затишної квартири в престижному львівському житловому комплексі стояв чоловік.

Не сказати, щоб зовсім старий, але життя явно не шкодувало його: зморшки глибокими борознами покрили обличчя, колись густе світло-русяве волосся, яке вона ледь пам’ятала зі старих пожовклих світлин, поріділо, потьмяніло і нагадувало прим’яту солому, а потерта куртка темного кольору висіла на згорблених плечах, мов на старій вішалці.

Очі його метушливо бігали по стінах під’їзду, а пальці нервово смикали блискавку на нагрудній кишені.

Так, сумнівів не залишалося — це був Богдан. Її біологічний батько, людина, чиє ім’я в їхній родині вимовляли пошепки, ніби боялися накликати біду.

Соломія повільно взялася за ручку верхнього замка, але пальці її завмерли.

Відчиняти чи просто вимкнути звук і повернутися до своєї тихої, впорядкованої реальності?

Він не заслужив навіть погляду в свій бік, не те що розмови на порозі. Але клята м’якість характеру, успадкована від покійної мами, яка все життя намагалася знайти виправдання для кожного, хто завдавав їй болю, знову взяла гору.

Зробивши глибокий вдих, жінка повернула ключ, зняла ланцюжок і прочинила двері рівно настільки, щоб бачити гостя, але не дати йому жодного шансу переступити поріг.

— Ви, мабуть, помилилися під’їздом або поверхом, чоловіче, — холодно й рівно промовила Соломія, спираючись плечем об одвірок і схрестивши руки. — Вашої доньки тут немає і ніколи не було.

Богдан не розгубився. Зі спритністю людини, яка звикла пролазити в будь-які шпарини, він навалився плечем на дверне полотно, протиснувся у вузький прохід і, незграбно переступаючи через поріг, зачепив брудним черевиком її акуратні замшеві ботильйони, що стояли біля стіни.

— Помилився? Соломіє, ти що, з мене кепкуєш? Двадцять п’ять років минуло, а ти все така ж колюча, як у дитинстві, коли ховалася від мене за мамину спідницю! — вигукнув він, намагаючись надати голосу бадьорості, хоча дихання його було важким і переривчастим.

— Я не кепкую, Богдане, — відкарбувала вона кожне слово, дивлячись йому просто в перенісся. — Для мене батька не існує. Його не стало в той самий ранок, коли ти зібрав валізу, забрав останні відкладені на зиму гроші й вирішив, що вільне життя без обов’язків для тебе набагато цінніше за власну дитину та дружину.

Гість нахабно, без жодного дозволу, озирнувся довкола, оцінюючи інтер’єр: світлі стіни, лаконічні меблі у стилі сучасного мінімалізму, панорамні вікна у вітальні, крізь які виднілися вогні вечірнього Львова.

На його втомленому обличчі раптом промайнула та сама самовдоволена, трохи поблажлива усмішка, від якої в Соломії ще в школі стискалося все всередині.

Як же ця гримаса дратувала її зараз!

— От розумниця яка, рідного батька викреслила зі списку живих, — протягнув він, прицмокнувши язиком і похитавши головою. — М-да, пішли нині діти… Вирощуєш вас, ночей не досипаєш, а потім двері перед носом зачиняють. А ти непогано влаштувалася, скажу я тобі. Ремонт свіжий, пахне дорого. Бачу, юридична освіта пішла тобі на користь. Я ж, між іншим, завжди у твоєї бабусі Галини розпитував, як ти там, чи вступила, чи працюєш. Не думай, я теж не пас задніх усі ці роки.

— А я про тебе жодного разу не питала, — відрізала Соломія, відчуваючи, як обурення підступає до горла. — І не цікавилася, де ти й що з тобою. Забирайся геть із моєї квартири, поки я не викликала охорону житлового комплексу.

Це був верх цинізму, справжній театр абсурду. Припхатися серед ночі до чужого, по суті, дому й заявляти, що він, бачите, цікавився її долею!

Який благородний вчинок! Соломія вже простягнула руку до ручки, щоб навстіж відчинити двері й вказати йому на вихід, але Богдан раптом зробив крок вперед і взяв її за руку.

— Стривай, Соломіє, не гарячкуй, — пробурмотів він, і в його очах на мить зникла награна веселість, поступившись місцем справжній паніці. — Я прийшов сюди не для того, щоб слухати твої моралі про минуле. У мене біда. Дуже велика біда, і сам я з неї не виплутаюся.

— Біда? — Соломія гірко посміхнулася, різким рухом висмикуючи руку з його і відступаючи на крок назад. — Та все твоє існування — це суцільна біда для кожного, хто мав нещастя опинитися поруч. Я тебе не знаю. Геть звідси!

— Знаєш! Ти моя донька, моя родина! І ти — моя остання надія на порятунок, — майже вигукнув він, і, скориставшись тим, що жінка відступила, боком прослизнув у простору вітальню.

Соломія важко зітхнула, заплющивши на секунду очі.

Зчиняти галас на весь поверх, щоб сусіди потім шепотілися біля ліфта, їй хотілося найменше. Нехай виговориться за п’ять хвилин і зникне назавжди.

— Остання надія? Звучить як дешевий сценарій для вечірнього серіалу по телевізору, — вона повільно пройшла слідом за ним у вітальню, тримаючи дистанцію. — Що цього разу трапилося, Богдане? Знову вліз у якісь сумнівні справи з легкими грошима? Чи позичив у когось під шалені відсотки і тепер ховаєшся? То я тобі одразу скажу: я не мама, я не буду продавати останні прикраси й брати кредити, щоб розгрібати твої чергові помилки.

Богдан важко опустився на її світло-сірий велюровий диван, навіть не знявши верхнього одягу й не спитавши дозволу.

Він відкинувся на подушки, витягнувши вперед ноги у запилених черевиках, і провів долонею по обличчю.

— Які ще сумнівні справи? Тут усе набагато гірше, — глухо промовив він, дивлячись у підлогу. — Борги. Такі величезні борги, що мені ні за три життя не розрахуватися, ні сховатися десь у селі. Багатьом людям я заборгував, Соломіє. Таким, які не пишуть заяв і не чекають по пів року.

На диво, ця новина не викликала в неї ані краплі співчуття — радше якесь холодне, гірке задоволення від того, що справедливість у цьому світі все-таки існує.

— О, це вже стає навіть цікаво, — Соломія склала руки і притулилася спиною до книжкової шафи, спостерігаючи за тим, як він намагається приховати свій страх за маскою. — Розкажи мені, будь ласка, як ти примудрився заборгувати непростим людям після того, як так легко зрадив вірну дружину й залишив без підтримки власну дитину. Це треба мати особливий талант, Богдане, щоб так майстерно руйнувати все довкола.

— Називай мене татом, — буркнув він, насупивши густі брови. — Я все-таки старший і дав тобі життя.

— Обійдешся без почестей, — відрізала вона. — Ближче до справи, у мене завтра о дев’ятій ранку судове засідання, і мені потрібно виспатися.

— Слухай мене уважно й не перебивай, — Богдан трохи випростався, нахилившись уперед і впираючись ліктями в коліна. — Останні кілька років я крутився в Одесі та Києві. Займався, скажімо так, приватним посередництвом у перевезеннях і швидких інвестиціях. Гроші йшли швидко, красиво і багато.

— Інвестиції? — фиркнула Соломія, підійшовши до журнального столика і демонстративно відсунувши його подалі, коли батько спробував закинути туди ногу. — Твої єдині інвестиції, які я пам’ятаю, — це порожні обіцянки і вміння зникати в ту саму мить, коли треба було платити за комуналку чи купувати мені зимове пальто.

— Та кинь ти своє занудство! — роздратовано махнув рукою чоловік. — Ти живеш у своєму стерильному світі папірців і не знаєш, як крутяться великі гроші. Я тоді справді непогано піднявся. Купив двокімнатну квартиру біля моря, взяв позашляховик із салону, познайомився з поважними людьми. Дуже серйозними людьми, які звикли, що кожне слово має свою ціну, а кожна гривня приносить прибуток.

Він закашлявся, прикривши рот, і нервово зиркнув у бік панорамного вікна, ніби боявся, що навіть на дванадцятому поверсі за ним можуть спостерігати.

— І що далі? Ви не поділили, хто кого першим обведе навколо пальця? — спокійно запитала Соломія.

Їй ці батькові походеньки досі відгукувалися болем і незручностями.

Навіть у Львові, за сотні кілометрів від рідного дому, варто було комусь із колег почути її дівоче прізвище, як починалися косі погляди й обережні запитання, чи не родичка вона тому самому спритнику, який колись залишив без заощаджень половину району.

А зараз, коли вона тільки-но отримала ліцензію та відкрила власну практику, будь-який скандал чи з його участю могли назавжди перекреслити її репутацію.

— Коротше кажучи, я взявся організувати одну спільну справу із закупівлі техніки, — заговорив він швидше, ковтаючи закінчення слів. — Взяв у них велику суму готівкою на короткий термін. Думав, встигну паралельно прокрутити ще одну угоду, перекрити відсотки, а потім усе чисто повернути й залишитися в плюсі. Але ринок обвалився, партнер залишив мене і зник за кордон. Я і свої заощадження втратив, і їхні гроші спустив у трубу. А втратити чужі гроші, Соломіє, набагато страшніше, ніж залишитися без власних. Там сума така, що в голові не вкладається — майже чотири мільйони гривень.

Соломія на мить заціпеніла. Вона чудово розуміла, що якби ці угоди принесли йому прибуток, Богдан ніколи в житті не згадав би її адреси і не приніс би їй навіть коробки цукерок на день народження.

Але зараз, коли земля горить під ногами, він прибіг саме сюди.

— Чотири мільйони? Ти при своєму розумі? — вона вражено похитала головою. — Ти справді думаєш, що я, звичайний адвокат, тримаю вдома під подушкою чотири мільйони гривень і чекаю, коли ти прийдеш їх забрати? І з чого ти взагалі взяв, що я повірю в цю казку? Може, ти просто дізнався через знайомих, що я купила квартиру, і вирішив перевірити, чим тут можна поживитися, та витягнути з мене все, що вдасться?

Проте, вдивляючись у його сіре, осунуте обличчя та тремтячі пальці, якими він судомно стискав коліна, Соломія відчула неприємний холодок.

Він не жартував. Цей чоловік справді хвилювався.

— Вони шукають мене по всій країні, Соломіє, — прошепотів він, нахилившись ще ближче. — Вони вже вирахували мою орендовану квартиру в Києві, куди я втік минулого тижня. Вони вже там були. У мене більше не залишилося жодного місця, крім заходу країни, і я випадково дізнався, що ти живеш тут.

Він тремтячими руками дістав із кишені старий, побитий кнопковий телефон і дешевий смартфон із тріснутим екраном, намагаючись розблокувати його й показати їй якісь знімки, щоб вона пройнялася його жахом. Але Соломія навіть не ворухнулася, залишаючись стояти біля шафи.

— Брешеш, як дихаєш, — холодно сказала вона. — Усе твоє життя — це суцільна вигадка.

— Це не брехня! Подивися на екран! Хоча ні, потім подивишся, зараз кожна хвилина на вагу золота, — затараторив він, гарячково озираючись на двері. — Мені треба виїхати з міста негайно. Сьогодні ж уночі. Мені треба за кордон або сховатися десь далеко, де мене ніхто не дістане, але я зовсім без копійки. Ніде затриматися надовго я не можу. Влаштуюся на офіційну роботу — знайдуть наступного ж дня. А де мені взяти готівку на дорогу? У банку позику мені ніхто не дасть, усі рахунки заблоковані.

— І ти вирішив, що я зобов’язана тебе рятувати? — тихо запитала Соломія, відчуваючи, як усередині закипає глуха образа.

— Ти зобов’язана своїй мамі, — несподівано різко парирував Богдан, підвівши на неї почервонілі очі. — Пам’ятаєш, як сильно ти її любила? Пам’ятаєш, як ти дивилася на мене сумно за те, що я пішов з дому? Оксана ж усе життя поклала на те, щоб ти виросла порядною, доброю людиною і не стала такою черствою та бездушною, як я!

У кімнаті запала дзвінка тиша.

Соломія відчула, як повітря раптом стало густим і важким, наче перед грозою.

Вона не могла повірити, що в цього чоловіка вистачило нахабства вимовити ім’я її матері в такій брудній суперечці.

— Ти не маєш жодного права згадувати маму, — голос Соломії затремтів від ледь стримуваної люті, але вона змусила себе говорити тихо. — Її вже п’ять років як не стало, Богдане. Вона працювала на двох роботах без вихідних, гробила своє здоров’я на швейній фабриці й ночами брала замовлення додому, щоб я могла вивчитися, купити книжки і ніколи не залежати від таких, як ти. І вона пішла так рано тільки через те, що ти зламав їй життя!

— І ти стала ще гіршою! — раптом вигукнув Богдан, зриваючись на крик. — Ти стала справжнім каменем, Соломіє! Тобі абсолютно байдуже, що завтра станеться з твоїм рідним батьком! Мені нічим їм заплатити. Ти ж юрист! Ти маєш зв’язки, можеш допомогти мені виїхати, оформити папери, купити квиток на автобус чи потяг!

— Я можу найняти тобі державного адвоката, — з крижаною іронією відповіла вона, хоча від цієї пропозиції їй самій стало смішно. — Якщо ти справді влип у халепу. Ах так, у тебе ж немає грошей навіть на проїзд у трамваї. Яка прикрість.

Проте в глибині душі Соломія вже почала прораховувати наслідки, як досвідчений юрист.

Якщо його справді зустрінуть. Прізвище випливе у місцевих новинах, клієнти почнуть відмовлятися від послуг, а її бездоганна репутація, яку вона будувала по цеглинці десять років, розсиплеться, мов картковий будиночок. Дякую, татусю, підклав свиню в найкращий момент.

— Та чим мені допоможе твій державний адвокат? — з розпачем у голосі перепитав Богдан, безсило розводячи руками, і в його погляді раптом промайнула справжня безвихідь. — Це серйозні люди. Вони не будуть подавати позов до районного суду чи чекати на рішення виконавчої служби. Мені потрібно кудисьпоїхати. На деякий час, поки все не вляжеться, а краще — назавжди змінити країну. А для цього потрібні гроші. На квиток, на перші пару тижнів у чужому місті, щоб зняти якусь кімнату, купити їжу. А в ідеалі — хоча б на місяць-два, поки я знайду якусь неофіційну роботу на будівництві чи складі.

Соломія дивилася на нього й відчувала, як усередині борються два абсолютно протилежні почуття.

Розум підказував, що допомагати цій людині — це найгірша помилка, яку тільки можна зробити. Він не заслуговував ані гривні, ані хвилини її часу.

Але десь глибоко ворухнувся холодний, липкий страх: а що, як він не бреше? Як їй потім жити з думкою, що ось тут, на цьому самому килимі, він благав про порятунок, а вона просто вказала йому на двері?

— Я не хочу тебе бачити, Богдане, — тихо, але твердо вимовила жінка, дивлячись у темне вікно, де відбивалися вогні нічного міста. — Ніколи більше в житті. Ні на свята, ні в будні, ні за яких обставин.

— Ти навіть не уявляєш, чим усе це може обернутися особисто для тебе… — глухо пробурмотів він, опустивши погляд на свої пошарпані черевики.

Соломія різко повернула голову до нього, відчувши, як спалахнув холодний гнів.

— Це що зараз було? Ти мені такі речі говориш у моїй власній квартирі?

— Та ні, Господь з тобою! — поспішно замахав руками Богдан, злякано втягуючи голову в плечі. — Я просто констатую сухий факт, як юрист юристу. Вони просто знайдуть усі мої контакти, вирахують колишню дружину, а через неї — і тебе. А в тебе, як я бачу по цій квартирі, є що втрачати. І репутацію, і спокій, і майно.

— Ти знову маніпулюєш мною, як колись маніпулював мамою, — ледь чутно прошепотіла вона, відчуваючи, як до горла підступає гіркий клубок.

— Я не маніпулюю, я благаю! Ось, дивися на власні очі, якщо не віриш словам…

Богдан підвівся з дивана, підійшов на два кроки ближче і простягнув їй розблокований смартфон із побитим захисним склом. Соломія мимоволі глянула на екран. Там були фотографії: розбиті вщент вікна його, вочевидь, уже колишньої квартири, побитий капот позашляховика біля під’їзду, а далі — кілька знімків під’їзду того самого будинку в Житомирі, де колись жила її бабуся Галина.

Це не було дешевою виставою.

— Я не прошу в тебе прощення, Соломіє, бо знаю, що не заслужив його, — тихо повторив він, забираючи телефон назад до кишені. — Я прошу лише трохи грошей на дорогу. І даю тобі слово чоловіка, що більше ніколи в житті не з’явлюся на твоєму горизонті. Я поїду так далеко, що навіть якби ти захотіла мене знайти, то не змогла б.

У цю мить Соломія раптом відчула дивну, крижану ясність думок.

Це не була жалість. Ні, шкодувати цього чоловіка було б верхом наївності. Вона просто чітко усвідомила як адвокат: якщо він зараз не поїде з міста, у неї самої будуть неприємності.

— На яку картку переказати гроші? — рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом запитала вона, дістаючи з кишені домашнього кардигана свій смартфон.

Богдан завмер на півслові, недовірливо кліпаючи очима. Він явно очікував довгих сперечань, сліз, але аж ніяк не такої швидкої згоди.

— Прямо зараз перекажеш? Ти це серйозно? — перепитав він, боячись повірити власним вухам.

— Ні, зараз піду заварю тобі каву з круасанами і почну розпитувати про твоє тяжке життя, — холодно відрізала Соломія, відкриваючи банківський застосунок. — Диктуй номер рахунку. І запам’ятай раз і назавжди: якщо я ще хоч раз побачу твоє обличчя біля мого будинку, у суді чи на вулиці, або якщо мені зателефонує хтось із твоїх знайомих — я особисто напишу заяву.

Богдан заквапився, нервово дістаючи зім’ятий клаптик паперу з кишені куртки, і швидко продиктував цифри.

Картка явно була оформлена на когось зі знайомих.

Соломія мовчки ввела номер, вписала суму, якої цілком вистачило б на квиток за кордон і два місяці скромного життя в дешевому хостелі, і натиснула кнопку підтвердження.

— Ти не пошкодуєш, доню! — затараторив він, щойно на його телефон прийшло сповіщення про поповнення рахунку. — Я обов’язково стану на ноги, зароблю і все тобі поверну до копійки! Я…

— Не повернеш, — спокійно перебила вона його, блокуючи свій телефон. — Я чудово знаю, що ти ніколи нічого не повертаєш. Та мені й не треба. Це не такі вже й великі гроші, щоб через них псувати собі нерви. Просто зникни.

Богдан жадібно вдивлявся в екран свого телефону, ніби перевіряючи, чи не зникнуть цифри так само раптово, як з’явилися, а потім підвів на неї очі, в яких світилася суміш полегшення та хитрості.

— Дякую тобі, Соломіє. Справді дякую.

— Тобі потрібно виїхати з міста негайно, ще до світанку, — сказала вона, вказуючи поглядом на двері передпокою. — Як саме ти збираєшся добиратися?

— У мене вже є домовленість із перевізником, — кивнув він, застібаючи куртку до самого підборіддя. — Не буду казати, в який саме бік поїду, так буде краще для нас обох. Виїзд о третій ночі з приміської автостанції. Зараз візьму таксі, доїду туди, а там у мене є кілька старих знайомих, які допоможуть на місці з першим часом.

Ну звісно, подумала Соломія, такий як він ніде не пропаде. Навіть у пустелі знайде, кому продати пісок і в кого позичити воду.

— Моя тобі остання порада: забудь мою адресу, — додала вона, відчиняючи вхідні двері навстіж. — Якщо спробуєш витягнути з мене ще хоч одну гривню, пошкодуєш.

Богдан вийшов у передпокій, але біля самого порогу раптом зупинився і повернувся до неї.

На його обличчі з’явився дивний, розгублений вираз — вочевидь, у його голові промайнула думка, що перед довгою розлукою варто зробити якийсь батьківський жест.

Він нерішуче підняв руки, ніби збираючись обійняти її на прощання.

Соломія миттєво відсахнулася назад, виставивши перед собою долоню, немов ставлячи невидиму скляну стіну.

— Не треба, — сказала вона тихо, але в цьому голосі було стільки крижаного холоду, що чоловік одразу опустив руки.

— Я зрозумів, — глухо відповів він, опустив голову і швидко вийшов на сходовий майданчик, навіть не озирнувшись.

Важкі броньовані двері клацнули замком, відсікаючи нічну темряву під’їзду.

Соломія двічі повернула ключ, засунула верхній засув і повільно повернулася до вітальні.

Вона опустилася на той самий край велюрового дивана, де ще хвилину тому сидів Богдан.

У кімнаті все ще відчувався чужий, неприємний запах дешевого одеколону, вуличного пилу та сирого осіннього вітру.

Жінка заплющила очі й на мить уявила його на нічній автостанції: як він сидить в тіні кіосків, нервово перераховує купюри у кишені та щосекунди озирається.

І раптом вона зрозуміла, що всередині немає ані болю, ані жалю, ані образи.

Там була лише абсолютна, дзвінка порожнеча і полегшення. Вона закрила останній борг перед своїм минулим, викупивши власну свободу ціною кількох десятків тисяч гривень.

Соломія знала, що ніколи більше не дізнається, як склалася доля Богдана, куди він поїхав і чи вдалося йому втекти від власних помилок.

І вона щиро не хотіла цього знати. Будь-яка звістка означала б відновлення невидимої нитки, яка тягнула її назад у дитинство, сповнене розчарувань. А цього їй було зовсім не потрібно.

Вона підвелася з дивана, підійшла до вікна і широко розчахнула стулку, впускаючи у квартиру свіже, прохолодне повітря осіннього Львова.

Потім взяла з полиці спрей для меблів, чистою серветкою ретельно протерла край дубового столика, якого торкалися його руки, і винесла у передпокій замшеві ботильйони, щоб почистити їх від сліду його черевика.

За кілька хвилин у квартирі знову пахло лише карпатським чаєм, чистотою і спокоєм.