Navigate
X

Так, Ганно Михайлівно, годі балачок, — твердо сказала Галина, підводячись на ноги. — Збирайтеся. — Куди це? — злякалася вчителька. — До мене додому. Зараз же. — Ні в якому разі! — літня жінка вперлася поглядом у підлогу й знову набула свого звичного строгого вигляду. — Я не піду. Я не жебрачка і не приживалка. Мені чужого жалю не треба. — Ви з глузду з’їхали? Тут через тиждень морози вдарять, ви ж просто не прокинетеся вранці від холоду! — Не прокинуся — значить, така моя доля. Але з ласки чужої жити не стану. Мені моє ім’я дороге. Галина знала цей характер. Ганна Михайлівна була з тих людей старої гартівки, яких можна було поламати, але неможливо було схилити до поступок, якщо вони вважали це приниженням своєї гідності. Тиснути на неї силою чи благаннями було марно. Тоді Галина пішла на хитрощі. — Добре, — сказала вона тихо й розважливо. — Про себе ви не думаєте, це я зрозуміла. А про Сірка подумали? Вчителька здригнулася й підняла погляд: — До чого тут пес? — А до того! Він старий, ледве дихає. Він заради вас щовечора через усе село тягає ці шматки, на холоді спить на порозі, охороняє

— Люди кажуть, що собаки нічого не тямлять у людському горі, але мій старий Сірко виявився поряднішим за половину наших…

user2

Скільки поклала в конверт, на стільки ти мене й любиш, мамо! — сказала донька просто перед гостями. — Яке весілля справили, такий і подарунок маєте, — спокійно відповіла мати, навіть не кліпнувши оком, і розвела руками. Люди за святковим столом принишкли. Музика грала десь на фоні, дзвенів посуд у сусідній залі, але за їхнім столом раптом стало так ніяково, що кожен почав розглядати власну тарілку. Хтось колупав виделкою салат, хтось дивився у вікно, аби лише не зустрітися поглядом із господинею свята. А все починалося зовсім не так. За кілька місяців до цього недільного дня Юля прийшла до батьківської оселі з новиною, яка, як вона щиро вірила,мала ощасливити всю родину. Вона не спала пів ночі, уявляла, як мама сплесне долонями, як батько посміхнеться у вуса і міцно її обійме. Вона ж у них була однією-єдиною, виплеканою, вимоленою дитиною. — Мамо, тату, у нас для вас новина. Ми з Богданом вирішили побратися, — випалила Юля просто з порога, ледь скинувши туфлі. Батько, Борис Васильович, сидів у кріслі за ноутбуком, переглядаючи робочі звіти. Він повільно опустив окуляри на кінчик носа, глянув на доньку й знизав плечима: — Ну, справа ваша. Дорослі вже

— Скільки поклала в конверт, на стільки ти мене й любиш, мамо! — сказала донька просто перед гостями. — Яке…

user2

Я ж для неї старалася! Усі подруги доньок заміж віддали, у всіх фотографії красиві в інтернеті, спогади. А в нас що буде? Прийшли, розписалися в кабінеті, з’їли по шматку пирога і пішли по роботах? Хіба так починається сімейне життя? — Сімейне життя, Світло, починається з поваги, — відповів Василь, розвернувся й пішов у кімнату. Телевізор він того вечора так і не ввімкнув. Я сиділа в темному коридорі, поки не почав вібрувати мій телефон. У родинному чаті з’явилося нове повідомлення від сестри Галини. «Схоже, дорогі родичі, нас на цьому святі бачити не хочуть, — написала Галина великими літерами. — Квитки куплені, гроші витрачені, людей з роботи зірвали, а наречена носом крутить. Дякуємо за гостинність, сестро». Слідом посипалися запитання від інших. Двоюрідна невістка запитувала, чи здавати їм назад сукню, яку вона взяла спеціально для свята. Тітка з села питала, куди дівати домашню птицю, яку вона вже засмажила нам як гостинець на стіл. Я набрала довге повідомлення. Хотіла написати, що у Дарини зараз важкий період на роботі, що вона втомилася і перенервувала, тому трохи погарячкувала. Але в коридор знову вийшов Василь, став біля дверей і мовчки подивився на мої пальці, що бігали по екрану. — Пиши правду, — сказав він сухо. — Якщо знову збрешеш, вони завтра почнуть обривати телефон Дарині

— Мамо, якщо ти за одну годину не зупиниш цей цирк, я просто вимкну телефон і на розпис ми підемо…

user2

А ти чого так рано приперлася, невісточко, ми ж тебе тільки на вихідних чекали? Мар’яна аж заклякла на порозі з дорожньою валізою в руках, коли почула цей голос із глибини своєї власної оселі. Двері відчинилися легко, рідний замок навіть не заїдав, але всередині пахло чужим духом — смаженою цибулею,старими парфумами й якимось дивним спокоєм загарбника. У коридор неспішно випливла Галина Степанівна — матір її чоловіка Романа, у своїх незмінних стоптаних повстяних капцях і чужому, тобто Мар’яниному, шовковому халаті. — Добрий вечір, Галино Степанівно, — Мар’яна опустила валізу на килимок. Рука трохи затерпла від важкої поклажі, але всередині все раптом напружилося. — Путівку скоротили на три дні через ремонт котельні, от я й повернулася. А ви… якими долями тут? Свекруха навіть бровою не повела, лише підтягнула поли халата й оглянула невістку з ніг до голови, ніби господиня приймає в хаті непроханого жебрака. — Як це якими? Звичайними. Роман поїхав у своє відрядження, а мені ключі залишив. Сказав: «Мамо, поглядай за хатою, квіти полий, щоб не засохло все зілля». От я й поливаю. А заразом і лад навела, бо у вас вічно пилюка по кутках, наче ніхто ніколи ганчірки не бачив

— А ти чого так рано приперлася, невісточко, ми ж тебе тільки на вихідних чекали? Мар’яна аж заклякла на порозі…

user2

Марто, це вже переходить усі межі! Ти що, справді ходиш слідом за моєю мамою і вистежуєш кожен її крок? Ярослав поклав свій телефон на кухонний стіл екраном догори, і там одразу засвітилася фотографія. На знімку я стояла біля критого павільйону з галантереєю і говорила зі своєю свекрухою. Вона тримала в руках яскраву, блискучу торбинку з великою позолоченою пряжкою. — Звідки в тебе це фото? — Мама щойно переслала. Каже, ти її на ринку перестріла, почала розпитувати про покупки, а тепер погрожуєш мені наговорити казна-що. Я повільно видихнула й сіла навпроти чоловіка. — Ярославе, я нікого не вистежувала. Я пішла купити теплий халат і випадково побачила, як Ольга Степанівна торгується за сумку. За ту саму дешеву річ, на яку позавчора випросила в тебе майже всю твою частину зарплати. — Не вигадуй. Вона мені казала, що поїхала на речовий рядок по шкарпетки й домашні капці. — Я стояла за два кроки й на власні вуха чула, як вона переконувала продавця скинути ціну, бо вона в нього постійна клієнтка. Усі свої «дорогі обновки» вона бере на тому столику біля входу. Чоловік подивився на мене так, ніби йому було прикро за мою недовіру. Потім похитав головою і підсунув до себе кухлик. — Я давно помічав, що тобі не дає спокою моя турбота про маму. Але щоб опускатися до таких пліток… Не думав, що ти на це здатна

— Марто, це вже переходить усі межі! Ти що, справді ходиш слідом за моєю мамою і вистежуєш кожен її крок?…

user2

Мамо, ну навіщо тобі одній цілих дві кімнати, якщо ми вчотирьох тулимося в маленькій однокімнатці? Давай просто поміняємося! Слова сина пролунали буденно, ніби він пропонував обмінятися куртками чи переставити стільці на кухні. Галина сиділа на дивані у вітальні й дивилася у вікно, тримаючи телефон біля вуха. На екрані телевізора якраз ішов черговий серіал, але звук вона вимкнула ще на перших секундах розмови. — Богдане, ми ж наче вже все з’ясували минулого місяця, — спокійно відповіла жінка. — Я нікуди не переїжджатиму. — Але ж у нас народився Олежик! Ти розумієш, що тепер місця зовсім немає? Владику вже шість років, йому треба робити уроки, малювати, спати спокійно. А малий щоночі плаче. Ми один у одного на головах сидимо! — Я розумію, синку. Тобі важко, Ірині важко. Але моя квартира тут до чого? — До того, що ми одна родина! У тебе простора двокімнатна квартира з великою кухнею. А в нас крихітна «гостинка», де навіть дитяче ліжечко ледве втиснули між шафою і розкладним диваном. Галина повільно потерла скроні. Ця розмова починалася не вперше і навіть не вдруге

— Мамо, ну навіщо тобі одній цілих дві кімнати, якщо ми вчотирьох тулимося в маленькій однокімнатці? Давай просто поміняємося! Слова…

user2

Свахо! Яке ж у вас тут усе пишне та доглянуте! А хризантеми – просто неймовірна краса, аж дух забиває, такі розкішні кущі, цвіт до цвіту! І хто ж за ними так щиро ходить, коли вас місяцями нема дома, Маріє? – солодким, немов политий медом голосом щебетала сваха, ще тільки ступивши за хвіртку мого подвір’я в неділю спозаранку. Був ледь початок дев’ятої, осіннє сонце тільки-но піднялося над деревами, підсушуючи рясну вранішню росу на бруківці. Я якраз вийшла на ґанок у старому в’язаному кардигані, тримаючи в руках лійку, щоб полити квіти біля хати. Повітря було чисте й прохолодне, листя на вишнях золотіло, а мої великі білі та бордові хризантеми красувалися рясними шапками вздовж доріжки. Характер моєї свахи Анни я вивчила добре за всі ці роки. Знала кожну її манеру, кожен погляд і ту особливу привітність, яка з’являлася в неї виключно тоді, коли їй щось було потрібно. У звичайні дні Анна навіть віталася крізь зуби, згорда підводячи голову. А тут – летить, посміхається на всі тридцять два зуби, пальто модне розстебнула, очі блищать. Не встигла вона до ґанку підійти, як я собі подумала: «Ну, Маріє, тримайся, не на хризантеми вона прийшла дивитися». І справді, не помилилася ні на йоту. – Доброго ранку, свахо, – стримано привіталася я, відставляючи лійку в куток. – Сусідка мені допомагає, пані Галина. Вона квіти любить, то й поливає, доки я у від’їзді. А ви чого це в таку пору? Щось сталося? – Ой, та нічого лихого, слава Богу! – замахала вона руками в шкіряних рукавичках. – Просто йшла повз, бачу – хвіртка відчинена, дай, думаю, зайду провідати. Ви ж тільки два тижні як повернулися, а ми толком і не поговорили. Ви б, свахо, кави мені зробили. Ви ж, певно, доброї, справжньої італійської привезли цілу валізу

– Свахо! Яке ж у вас тут усе пишне та доглянуте! А хризантеми – просто неймовірна краса, аж дух забиває,…

user2

Степан із Польщі приїхав, кличе нас у суботу до себе! Каже, новий мангал у дворі вимурував, альтанку величезну склом засклив, треба це діло по-людськи обмити. Та й взагалі зібрати рідню. Я якраз поралася біля плити, смажила сирники. Почувши це, аж лопатку опустила, бо новина була не зовсім звичайна. – А чого це раптом така щедрість? – здивувалася я. – Він же як на два тижні додому приїжджає, то його з хати не витягнеш. Або відсипається цілими днями за зачиненими дверима, або по лікарях бігає спину та зуби лікувати. Коли це він родичів скликав? – Так ювілей у чоловіка, сорок років стукнуло, – нагадав мені Петро. – Ти що, забула? Казав, що дату треба відзначити на широку ногу. І от тепер я сиджу й думаю, що ж йому дарувати. Людина сім років за кордоном без вилазу сидить, усім забезпечена, грошей кури не клюють. Подаруєш якусь дрібницю – скривиться. Покладеш замало в конверт – потім перед усіма родичами обмиє нам кісточки, скаже, що ми поскупилися. Я важко зітхнула і сіла навпроти чоловіка. Петро мав рацію. Іти до Степана на свято – це завжди було ще те випробування для нервів. Степан – двоюрідний брат мого чоловіка. Росли вони в одному селі, хати стояли через дві вулиці, тож у дитинстві та юності були нерозлийвода. Я пам’ятала його ще зовсім іншим. Степан замолоду був простим, тихим хлопцем, але все змінилося після того, як він почав їздити на заробітки

– Степан із Польщі приїхав, кличе нас у суботу до себе, – сказав мені чоловік, сьорбаючи ранкову каву на кухні…

user2

У мого брата, у дядька Василя, через тиждень кругла дата, ювілей! Сімдесят років людині! До нього гості з усієї округи з’їдуться! Я хотіла на стіл поставити гарні домашні грибочки, щоб не соромно було перед людьми, щоб усі бачили, яка в нас дружна та заможна родина! Невже для рідного дядька шкода білих грибів? Вони ж у лісі виросли! Ліс — він Божий, за нього гроші в касу не платять! Я підійшла до столу, дістала з сумочки свій робочий блокнот і звичайну ручку. — Олено Дмитрівно, ліс справді Божий. А от бензин, який ми спалили, щоб доїхати до того лісу за сотню кілометрів — коштує грошей. Банки, які зараз коштують зовсім не копійки, — куплені за наші гроші. Кришки, спеції, оцет, цукор, газ, електрика — за все це заплачено з нашої сімейної кишені. А головне — сотні годин праці. Якщо ви так хотіли потішити брата на ювілей, чому ви не купили ці гриби на базарі? — Та ти бачила, скільки за них на базарі правлять?! — не втрималася Катерина. — Там за малесеньку баночку просять стільки, що очі на лоба лізуть! Це ж грабіж серед білого дня! — Тобто платити незнайомим людям на базарі за їхню працю ви вважаєте грабежем, а забирати мою працю задурно — це родинне тепло? — запитала я, дивлячись на невістку. Катерина прикусила язика і нічого не відповіла. — Давайте зробимо так, — я розгорнула чистий аркуш у блокноті. — Ми люди цивілізовані. Сваритися, кричати чи тягати ящики з рук у руки ніхто не буде. Ви приїхали взяти продукцію. Добре. Я порахую все, що ви вже винесли, за найскромнішими цінами. Нижче, ніж на ринку

— Тетяно, ви що, дачу в оренду під оптову базу здали чи вирішили перед зимою роздати все нажите людям за…

user2

Скупа, страх! Ти бачила, що вона знову купила? Пів хлібини, пачку солі й олії пляшку на три місяці розтягує! А пенсію ж листоноша щомісяця приносить, і ні копійки людям на очі не покаже! Марія аж через паркан перехилилася, щоб Люба краще почула. — Та бачила, Маріє, щодня бачу. В неї паркан скоро впаде на дорогу, підперла кілком і байдуже. А сама у старій куфайці ходить, аж поли потерлися. Мабуть, у подушку складає. Ох і людина, копійки зайвої не витратила за все життя. Так у селі говорили про бабку Палажку майже щодня. Село було невеличке, хутір за лісом, куди автобус заїжджав двічі на добу, та й то якщо дорога суха. Усі всіх знали від колиски до цвинтаря. Знали, хто скільки курей тримає, хто в кого позичив сокиру і хто яку ковбасу бере в сільмазі. А от про Палажку не знав ніхто й нічого, хоча прожила вона поруч із ними понад сорок літ. Їй уже перевалило за сімдесят. Була вона суха, жилава, з потемнілими від щоденної праці руками. Чоловік її, Іван, колись давно поїхав на заробітки та й щось сталося з ним там. Дітей у них не було. Лишилася сама у своїй старій хаті на дві кімнати

— Скупа, страх! Ти бачила, що вона знову купила? Пів хлібини, пачку солі й олії пляшку на три місяці розтягує!…

user2