«Я чекав на тебе все життя…»

Спекотний червневий день пахнув свіжоскошеною травою, нагрітим на сонці дерев’яним парканом і солодкою лісовою суницею. Маленький Іванко сидів навпочіпки біля тину, що розділяв їхні з Оксаною подвір’я, і терпляче чекав. У його засмаглих, трохи подряпаних гілками долонях лежав великий лопуховий листок, повний стиглих,червоних ягід. Він збирав їх із самого ранку, обходячи найпотаємніші галявини на узліссі, щоб встигнути до того,як Оксана вийде на ґанок.

Двері сусідської хати рипнули. На подвір’я вибігла Оксана — білява дівчинка з двома тоненькими кісками, перев’язаними блакитними стрічками. Вона була на два роки старша за Іванка, тому трималася поважно, немов доросла панянка, хоча їй самій ледве виповнилося десять.

Іванко одразу підхопився на ноги й підійшов до невисокої хвіртки.

— Оксано, дивись, що я тобі приніс, — тихо мовив він, обережно простягаючи листок із ягодами.

Оксана підійшла ближче, зазирнула в зелену жменю і радісно сплеснула в долоні:

— Ой, які гарні! І пахнуть так солодко! Дякую, Іванку!

Вона взяла кілька ягід, поклала до рота і заплющила очі від задоволення. Іванко дивився на неї так, ніби перед ним стояло найбільше диво на світі. Його серце калатало десь аж у горлі, але хлопчик зібрав усю свою сміливість і серйозно, зовсім по-дорослому запитав:

— Оксано, а ти знаєш, що я колись на тобі одружуся?

Дівчинка спочатку здивовано кліпнула очима, а потім дзвінко засміялася, аж її блакитні стрічки загойдалися в повітрі.

— Ой, Іванку, та що ти таке вигадуєш! Ти ж менший за мене на два роки! Я вже в четвертий клас перейшла, а ти тільки в другий підеш!

Хлопчик не образився, тільки насупив світлі брови й уперто відповів:

— То й що? Я виросту! От побачиш, я стану великим і сильним, і ми обов’язково одружимося.

Оксана лише махнула рукою, узяла ще жменьку суниць і побігла допомагати матері поливати грядки. А Іван ще довго стояв біля тину, дивлячись їй услід. Для нього ці слова не були дитячою грою. Він справді так вирішив.

Вони жили по сусідству в тихому зеленому селі, де всі знали одне одного з пелюшок. Їхні городи сходилися внизу, біля старого верболозу, за яким починалася вузька стежка до річки. Змалечку Іван та Оксана були нерозлучні.Куди йшла Оксана — там неодмінно з’являвся і її вірний сусід.

У селі швидко звикли до цієї пари. І навіть старші хлопці знали одне золоте правило: Оксану краще не зачіпати. Бо варто було комусь смикнути її за косу чи сказати прикре слово, як звідкись вилітав Іван — розпатланий, із палаючими очима, готовий кинутися на кривдника, навіть якщо той був на голову вищий. Кілька разів Іван повертався додому із синяками та розбитою губою, але ніколи не скаржився. Він лише мовчки вмивався холодною водою біля криниці, а ввечері знову ніс Оксані найкращі яблука зі свого саду.

Минали роки. Дитячі ігри поступово змінювалися шкільними клопотами, а потім — юністю. Іван справді виріс. Із худенького хлопчика він перетворився на високого, широкоплечого юнака з відкритим поглядом і спокійним,надійним характером. У селі про нього казали, що в нього золоті руки: він міг і паркан полагодити, і з батьком у полі попрацювати, і старенькій сусідці дров нарубати без жодного прохання.

Оксана ж розквітла, немов польова квітка на світанку. Висока, струнка, з довгою русою косою й лагідною усмішкою, вона привертала погляди всіх хлопців у школі. Але Оксана нікого до себе близько не підпускала. Вона звикла, що поруч завжди є Іван — її найкращий друг, порадник і захисник.

Вона ділилася з ним усіма своїми секретами, розповідала про мрії вступити після школи на вчительку, сміялася з його жартів і щиро вважала, що ближчої людини за нього у неї немає. Оксана сприймала Івана як брата, як частину свого звичного, затишного світу, який ніколи не зміниться.

А Іван давно знав, що кохає її. Це почуття не спалахнуло раптово — воно росло разом із ним, міцніло з кожною весною, ставало глибоким і тихим, як річка за їхніми городами. Він пам’ятав кожну її усмішку, знав, коли їй сумно, навіть якщо вона намагалася це приховати. Іван просто чекав. Він думав, що Оксана закінчить одинадцятий клас, трохи звикне до думки, що вони вже дорослі, і тоді він скаже їй про все по-справжньому. Не жартома, як біля тину з суницями, а так, як говорять чоловіки, коли пропонують руку і серце.

Та одного літа все змінилося.

Був кінець червня. Оксана щойно відсвяткувала випускний вечір. У білій легкій сукні вона здавалася такою гарною, що Іван цілий вечір не міг відвести від неї очей. Він уже купив невеличку срібну каблучку — просту, з тонким візерунком, на яку відкладав гроші, допомагаючи влітку на фермі. Він планував подарувати її Оксані на Івана Купала, біля старої верби, де вони завжди любили сидіти ввечері.

Але за тиждень до свята до Іванових батьків приїхали родичі з обласного центру. Разом із ними приїхав і Іванів двоюрідний брат Святослав.

Святославу було двадцять три роки. Він уже закінчив університет, працював у якійсь міській фірмі, мав власну блискучу іномарку, носив дорогі сорочки, пахнув терпкими парфумами й умів так красиво говорити, що сільські дівчата одразу заслуховувалися. Святослав звик бути в центрі уваги, любив хвалитися своїм міським життям, ресторанами, новими телефонами та знайомствами.

У перший же вечір Святослав побачив Оксану, коли та вийшла до криниці по воду. І одразу вирішив, що ця дівчина має стати його.

Для Святослава це була нова цікава гра. У місті дівчата вже звикли до його показної щедрості й не завжди сприймали його серйозно, а тут — чиста, наївна, неймовірно вродлива сільська красуня, яка дивилася на нього широко розплющеними очима.

Святослав узявся до справи рішуче. Щодня він під’їжджав до Оксаниного двору на своїй блискучій машині. Привозив великі коробки цукерок, букети троянд, які в селі ніхто й не бачив, катав її вечорами сусідніми селами, возив до міста в кіно та кафе. Він говорив їй компліменти, яких Оксана ніколи раніше не чула, розповідав про яскраве життя, де немає важкої роботи на городі, ранніх підйомів і буденних турбот.

Оксана розгубилася. Їй, вісімнадцятирічній дівчині, яка далі районного центру майже нікуди не виїжджала, все це здавалося справжньою казкою. Святослав був уважним, галантним, упевненим у собі. Поруч із ним вона почувалася справжньою принцесою.

Іван бачив усе це і мовчки стискав кулаки. Він намагався поговорити з Оксаною, застерегти її, бо знав Святослава з дитинства. Брат завжди був самозакоханим, любив лише себе й швидко втрачав інтерес до всього, що переставало його тішити.

Одного вечора Іван перестрів Оксану біля хвіртки, коли Святослав якраз поїхав.

— Оксано, будь обережна з ним, — тихо сказав Іван, дивлячись їй у вічі. — Він не такий, яким здається. Для нього все це — просто розвага.

Оксана насупилася. Їй здалося, що Іван просто заздрить старшому й успішнішому братові.

— Ти нічого не розумієш, Іване! — відповіла вона ображено. — Святослав дорослий, серйозний чоловік. Він мене кохає, він мені стільки всього показує, про що я раніше й мріяти не могла. А ти все ще дивишся на світ очима дитини!

Ці слова боляче різонули Івана по серцю. Він промовчав, тільки опустив очі. Срібна каблучка в кишені раптом здалася йому важкою, мов камінь.

Минув лише місяць. Наприкінці серпня Святослав сказав, що йому час повертатися на роботу, і запропонував Оксані поїхати з ним до міста — жити разом у його квартирі. Він пообіцяв, що восени вони обов’язково подадуть заяву до РАЦСу, що він влаштує її на легку роботу, а згодом допоможе вступити на заочне навчання.

Оксана погодилася. Її батьки переживали, мама тихо плакала вечорами на кухні, просила доньку не поспішати, придивитися, але Оксана була впевнена, що тримає в руках своє щастя.

У день від’їзду стояв ясний, сонячний ранок. Біля Оксаниного двору вже стояла машина Святослава, багажник якої був заповнений валізами та сумками з домашніми гостинцями.

Іван прийшов попрощатися. Він не тримав зла, хоча всередині все боліло так, ніби в нього відбирали частину душі. У руках Іван тримав маленьке руде цуценя з кумедними вушками й розумними темними очима.

— Оксано, візьми, — сказав Іван, простягаючи пухнастий клубочок. — Назви його Рексом. Він буде тебе охороняти, коли мене не буде поруч. І нагадуватиме про дім.

Оксана розчулилася, взяла цуценя на руки, притиснула до себе. Маленький песик одразу ткнувся мокрим носом їй у щоку.

— Який він гарний… Дякую тобі, Іванку, — прошепотіла вона, і на її очах заблищали сльози.

Але тут із двору вийшов Святослав. Побачивши собаку, він скривився, немов з’їв щось кисле, і категорично заявив:

— Ще собаки мені у квартирі бракувало! У мене там свіжий ремонт, дорогі меблі, а він усе подряпає і шерсті натрусить. Залишай тут!

Оксана злякано глянула на Святослава, потім на цуценя. Вона хотіла заперечити, попросити, але побачила холодний, невдоволений погляд нареченого і знітилася.

— Справді, Іванку… у квартирі йому буде тісно, — тихо сказала вона, опускаючи очі, хоча по щоці вже котилася сльоза.

Іван подивився на брата, потім обережно забрав цуценя з рук Оксани.

— Не переживай, — спокійно мовив він, хоча в голосі бриніла гіркота. — Я за ним доглядатиму. Він житиме в мене. А коли ти приїдеш у гості — Рекс на тебе чекатиме.

Оксана ще раз обійняла Івана, поцілувала в щоку, сіла в машину, і автомобіль рушив, здіймаючи за собою хмару дорожнього пилу. Іван стояв на дорозі, притискаючи до грудей маленького Рекса, і дивився, як за поворотом зникає його кохання.

Минуло два роки.

Для Івана ці два роки тягнулися повільно й одноманітно. Він працював, допомагав батькам, доглядав за садом. Рекс виріс у великого, статного, розумного пса з густою рудою шерстю і відданими очима. Куди йшов Іван — туди йшов і Рекс. Вони часто ходили до річки, сиділи під старою вербою, і Іван інколи вголос розмовляв із собакою, згадуючи Оксану. Вона приїжджала в село рідко — лише на великі свята, на один-два дні, завжди зі Святославом,завжди поспішаючи. Вона здавалася чужою, напруженою, хоча й намагалася усміхатися.

А тим часом у місті Оксанина казка закінчилася набагато швидше, ніж вона могла уявити.

Перші кілька місяців Святослав ще грав роль закоханого лицаря. Йому подобалося виводити в люди вродливу дівчину, хизуватися нею перед друзями. Але про весілля він більше не згадував. Коли Оксана одного разу обережно запитала про обіцяну заяву до РАЦСу, Святослав роздратовано відмахнувся:

— Навіщо нам цей штамп? Зараз не час, у мене на роботі складний період, не забивай голову дурницями.

Незабаром приємні слова зникли зовсім. Почалися причіпки. Святославу стало не подобатися в Оксані буквально все.

Він повертався з роботи пізно, втомлений і злий, і з порога починав робити зауваження:

— Чому ти знову в цьому халаті? У місті жінки вдома ходять так, щоб на них приємно було дивитися, а ти як у селі!

Або за вечерею кривився від страв, які Оксана готувала з такою любов’ю:

— Знову борщ і вареники? Мені набридла ця селянська їжа. Невже не можна приготувати щось легше, як у нормальних людей?

Оксана намагалася підлаштуватися. Вона ходила на курси, вчилася готувати нові страви, намагалася говорити тихіше, вибирала одяг, який подобався Святославу, влаштувалася продавчинею в невеликий магазин, щоб мати власні гроші й не просити у нього на кожну дрібницю. Але що більше вона старалася, то менше він це цінував.

Святослав дедалі частіше затримувався вечорами, посилаючись на наради чи зустрічі з клієнтами. Від його сорочок інколи пахло чужими жіночими парфумами, але коли Оксана наважувалася запитати про це, він влаштовував гучний скандал, звинувачуючи її в ревнощах і невдячності.

— Я тебе з села витягнув, у квартиру привів, дав тобі нормальне життя, а ти мені ще й сцени влаштовуєш?! — кричав він. — Та ти повинна мені в ноги кланятися!

А в останні пів року з’явився новий привід для докорів. Святослав почав щодня нагадувати, що Оксана досі не народила йому дитину. Він говорив про це холодно й жорстоко, так, ніби йшлося про несправну річ, яка не виконує свого призначення. Оксана ходила до лікарів, здавала аналізи — зі здоров’ям у неї все було гаразд, просто через постійний стрес, сльози й страх перед черговим спалахом гніву її організм виснажився. Але Святослав не хотів нічого слухати.

Одного дощового жовтневого вечора все скінчилося.

Оксана повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай — у магазині робили переоблік, і продавців відпустили додому. Вона відкрила двері квартири і завмерла в передпокої. У вітальні лунав дзвінкий жіночий сміх. На дивані сидів Святослав, обіймаючи незнайому яскраву білявку в короткій сукні. На столі стояли келихи з вином.

Оксана впустила сумку на підлогу. Святослав підвів очі. На його обличчі не було ні сорому, ні розгубленості — лише холодна байдужість і навіть якесь полегшення.

— О, прийшла, — спокійно сказав він, навіть не прибравши руки з плеча гості. — Ну, так навіть краще. Не доведеться довго пояснювати. Збирай речі, Оксано. Я зустрів іншу. Ми вже давно разом. Мені набридло чекати, поки ти станеш нормальною сучасною дружиною. Забирай свої валізи і їдь до себе в село. Тобі там місце.

Оксана не стала кричати, не стала плакати при цій чужій жінці. Усе всередині неї раптом заніміло. Вона мовчки пішла до спальні, дістала з шафи ті самі дві валізи, з якими приїхала сюди два роки тому, склала свої нечисленні речі, викликала таксі на вокзал і вийшла з квартири, навіть не озирнувшись.

Сльози прорвалися лише в автобусі, коли за вікном попливли темні осінні поля. Оксана притиснулася лобом до холодного скла і беззвучно плакала від болю, сорому й образи. Їй здавалося, що життя скінчилося, що тепер у селі всі тикатимуть у неї пальцями й шепотітимуться за спиною.

Додому вона приїхала пізно ввечері. Мати, побачивши бліду, змарнілу доньку з валізами на порозі, нічого не запитала. Тільки сплеснула руками, міцно обійняла її, притиснула до себе і зашепотіла:

— Добре, доню, добре, що приїхала. Вдома ти, рідненька, вдома…

Тієї ночі Оксана майже не спала. Вона лежала під теплою пуховою ковдрою у своїй старій кімнаті, слухала, як вітер стукає гілками яблуні у вікно, і почувалася зовсім розбитою.

А наступного ранку, щойно розвиднілося, Оксана вийшла на ганок подихати свіжим повітрям. Осінній ранок був прохолодним, але ясним. На пожовклій траві блищала роса, пахло димом із чийогось димаря та стиглими пізніми яблуками.

Оксана підійшла до хвіртки й зупинилася. Навпроти, біля свого двору, стояв Іван. А поруч із ним сидів великий,сильний, красивий рудий пес.

Побачивши Оксану, Іван усміхнувся — тією самою теплою, спокійною усмішкою, яку вона пам’ятала з дитинства. Він нахилився до собаки й тихо сказав:

— Рексе, дивись, хто приїхав!

Пес нашорошив вуха, на мить завмер, вдивляючись у дівчину, а потім радісно гавкнув і щодуху кинувся до хвіртки. Оксана ледве встигла відчинити її, як Рекс підбіг, став передніми лапами їй на плечі, радісно крутив хвостом,скавулів від щастя й гарячим язиком лизав їй руки та обличчя.

Оксана опустилася навпочіпки, обійняла собаку за густу теплу шию, притиснулася до нього обличчям і гірко, по-справжньому розплакалася. Усі сльози, які вона стримувала місяцями, весь біль і самотність виходили зараз назовні.

Іван підійшов ближче. Він не став нічого розпитувати. Не питав, що сталося в місті, чому вона повернулася сама, де Святослав. Він просто постояв поруч, поки Оксана трохи заспокоїлася, а потім простягнув їй паперовий пакет, у якому лежали великі, червонобокі яблука.

— Ходімо, я тобі яблук приніс, — тихо сказав Іван. — Твоїх улюблених. Осінніх, солодких.

Оксана підвела на нього заплакані очі, шморгнула носом і вперше за багато місяців щиро, хоч і сумно, усміхнулася.

— Дякую, Іванку…

Відтоді все почало поволі ставати на свої місця. Перші тижні Оксана майже не виходила з двору — соромилася сусідських поглядів. Але Іван щодня знаходив привід зайти. То приносив свіжого меду з пасіки, то допомагав її батькові полагодити дах на сараї, то кликав прогулятися ввечері, коли на вулицях уже темніло й ніхто не міг їх побачити.

Вони знову почали ходити знайомою стежкою до річки. Поруч завжди біг Рекс, час від часу підбігаючи то до Івана,то до Оксани, ніби перевіряючи, чи все в них добре. Іван розповідав про сільські новини, про роботу, жартував, згадував їхні дитячі витівки. І жодного разу — ні словом, ні натяком — він не згадав Святослава. Поруч із Іваном Оксана перестала почуватися винною чи непотрібною. Вона знову відчула себе в безпеці.

Незабаром Оксана влаштувалася працювати в сільську школу вчителькою молодших класів — там якраз звільнилося місце, а заочне навчання вона вирішила продовжити вже наступного року. Діти її полюбили з першого дня, а робота повернула їй віру в себе.

Минула зима. Настала весна — ніжна, тепла, з першими підсніжниками на узліссі й дзвінкими струмками.

Одного травневого вечора, коли сонце вже сідало за обрій, фарбуючи небо в рожево-золоті кольори, Іван та Оксана стояли біля старої розлогої верби над річкою. Рекс лежав неподалік на траві, поклавши морду на лапи, і спокійно спостерігав за водою.

Іван довго мовчав, дивлячись на тиху течію, а потім повернувся до Оксани. Його погляд був серйозним і трохи схвильованим.

— Оксано, я мушу тобі щось сказати, — тихо почав він. — Я довго мовчав, бо бачив, як тобі важко, і не хотів тиснути. Але більше тримати це в собі не можу. Я любив тебе ще тоді, коли був малим хлопцем і носив тобі суниці в долонях. Любив, коли ми ходили до школи. Любив і тоді, коли ти поїхала, і кожен день чекав, що ти будеш щаслива. І досі люблю. Більше за життя. Я не обіцяю тобі золотих гір, але обіцяю, що ніколи в житті не дам тебе скривдити.

Оксана стояла, затамувавши подих. Її серце калатало так голосно, що, здавалося, його чути на весь берег. У душі боролися два почуття: безмежна вдячність і тепло до Івана, якого вона знала все життя, і тихий страх знову помилитися, знову довіритися й знову залишитися з розбитим серцем.

Вона довго не відповідала. Просто дивилася в його чесні, відкриті очі, у яких не було ні краплі фальші.

Іван зрозумів її мовчання без слів. Він лагідно усміхнувся й кивнув:

— Не поспішай. Я чекав на тебе все життя — почекаю ще стільки, скільки буде потрібно.

Минуло кілька тижнів. Оксана багато думала вечорами. Вона згадувала два роки, проведені в місті, і порівнювала їх із кожним днем, прожитим поруч з Іваном. Вона раптом чітко усвідомила, що весь цей час шукала щастя десь далеко, у красивих словах і дорогих подарунках, хоча справжнє щастя завжди було поруч — тихе, надійне, вірне. Вона зрозуміла, що без Івана її день здається порожнім, що вона чекає на його кроки біля хвіртки, на його голос,на його теплі руки.

Одного теплого червневого вечора вони знову поверталися від річки. Над селом уже запалювалися перші зірки, у траві стрекотіли коники, пахло квітучою липою. Оксана зупинилася біля того самого тину, де колись у дитинстві вони стояли з листком суниць, і сама взяла Івана за руку. Його долоня була великою, теплою і трохи шорсткою від роботи.

— Знаєш, Іванку, — тихо сказала вона, підводячи на нього щасливі очі, — а я, здається, нарешті зрозуміла, з ким хочу прожити життя.

Іван завмер на мить, не вірячи своїм вухам, а потім широко, по-дитячому радісно усміхнувся й міцно, обережно пригорнув її до себе, ніби боявся, що це сон. Оксана притулилася щокою до його грудей, слухаючи рівне, сильне биття його серця, і вперше за довгий час відчула абсолютний спокій.

А через кілька днів у селі з’явився непроханий гість.

Була субота. Іван допомагав Оксані та її батькам на подвір’ї підв’язувати помідори, коли біля воріт із виском гальм зупинилася знайома блискуча іномарка. З машини вийшов Святослав.

Він виглядав не так впевнено, як раніше: під очима залягли тіні, сорочка була зім’ята, а в погляді читалося роздратування. Його новий роман у місті швидко скінчився — нова обраниця виявилася такою ж вимогливою й егоїстичною, як і він сам, витратила чимало його грошей і пішла до багатшого. Тоді Святослав згадав про тиху,слухняну Оксану, яка завжди чекала його з теплою вечерею, прала сорочки й нічого не вимагала натомість. Він був певен, що варто йому лише поманити пальцем, як вона з радістю побіжить назад.

Святослав без стуку відчинив хвіртку, зайшов на подвір’я, навіть не привітавшись із Оксаниними батьками, і впевнено звернувся до дівчини:

— Оксано, збирайся. Я передумав. Пробачаю тобі все, що було. Повертайся додому.

Оксана випросталася, спокійно витерла руки об фартух і подивилася на нього без жодного страху чи образи.

— Ні, Святославе. Я нікуди не поїду. Я вже вдома.

Святослав зневажливо хмикнув, оглянувши її просте плаття та стареньку хату.

— Ти що, серйозно? Ти хочеш усе життя в землі порпатися? Із ким ти тут залишишся?

У цю мить з-за рогу хати вийшов Іван. Він став поруч з Оксаною і спокійно поклав руку їй на плече. Поруч із ним одразу став Рекс, глухо загарчавши на чужинця.

— Зі мною, — твердо відповів Іван. — Ми вирішили бути разом.

Святослав аж почервонів від злості й зневаги. Він перевів погляд із брата на Оксану, не вірячи, що його, успішного міського чоловіка, проміняли на простого селянина.

— Ти?! Що ти їй можеш дати, Іване? Подивися на себе! У мене квартира в центрі, машина, гроші, перспективи! А ти звичайний сільський хлопець! Що в тебе є, крім цього старого саду?

Оксана зробила крок уперед і спокійно подивилася Святославу просто в очі.

— Знаєш, Святославе, я вже мала і квартиру в центрі, і машину, і гарний одяг. Але щасливою я там не була жодного дня. Бо за всі гроші світу не купиш того, що Іван дарував мені ще з дитинства.

— І що ж це таке? — насмішкувато скривився Святослав.

— Любов, — тихо, але твердо відповіла Оксана. — Щиру турботу. Повагу. І впевненість у тому, що мене ніколи не залишать і не проженуть, коли стане важко. Їдь додому, Святославе. Нам більше немає про що говорити.

Святослав хотів щось крикнути, але поглянув на спокійну силу в очах Івана, на великого пса, який не зводив із нього погляду, і на Оксану, яка стояла поруч із Іваном так упевнено й світло, як ніколи не стояла поруч із ним. Він мовчки розвернувся, сів у машину, грюкнув дверима й на великій швидкості поїхав геть, назавжди зникнувши з їхнього життя.

На подвір’ї запанувала тиша, яку порушувало лише тихе шелестіння листя в саду. Іван усміхнувся і ніжно обійняв Оксану за плечі.

— То що, підемо до річки? Сонце якраз сідає.

Оксана підвела на нього щасливі очі й усміхнулася у відповідь:

— Підемо. Тільки Рекса візьмемо.

І вони пішли знайомою стежкою втрьох — попід старим верболозом, назустріч теплому літньому вечору.

А наступного літа у селі гуляли велике, веселе весілля. Увесь двір потопав у білих квітах і зелені. Оксана була в легкій білій сукні, з живими ромашками в русій косі, і світилася від щастя. Коли Іван надягав їй на палець обручку,він дістав із кишені й ту саму срібну каблучку з тонким візерунком, яку зберіг ще з того далекого літа, і розповів Оксані, як хотів подарувати її на Івана Купала. Оксана розплакалася від розчулення і при всіх міцно обійняла свого чоловіка.

І найбільше щастя для Івана було навіть не в тому, що він нарешті здійснив свою дитячу мрію й Оксана стала його дружиною, а в тому, що тепер він міг щоранку прокидатися поруч із нею, приносити їй перші лісові суниці та щодня бачити її щасливу, світлу усмішку.

Бо справжнє кохання — це не гучні слова й не красиві обіцянки. Це людина, яка мовчки тримає тебе за руку,приймає такою, яка ти є, і залишається поруч навіть тоді, коли всі інші йдуть.