Сивий туман, густий, мов парне молоко, ще стелився над річкою і плутався у гіллі старих яблунь, коли білий мікроавтобус із італійськими номерами стишив хід, обережно обминаючи глибокі вибоїни на сільській вулиці.

Галина сиділа на передньому пасажирському сидінні. Вона притиснулася чолом до прохолодного скла, вдивляючись у знайомі з дитинства обриси рідного села. На душі було неспокійно — не від страху перед довгою дорогою, яку вони щойно подолали, а від тривожного передчуття. Ось зараз, за наступним поворотом, за старою криницею з журавлем, покажеться її обійстя. Її фортеця, на яку вона поклала двадцять найкращих років свого життя.

— Ну що, Галинко, майже вдома, — тихо сказав Михайло, кинувши на неї теплий, підбадьорливий погляд. Його великі, трохи загрубілі від керма руки впевнено тримали кермо. — Не хвилюйся так. Ти ж до своїх їдеш, не до чужих. Усе буде добре.

— Та я й не хвилююся, Мішо, просто… відвикла, мабуть, — зітхнула вона, намагаючись усміхнутися, хоча губи злегка тремтіли. — Стільки років лише на тиждень-два приїжджала, як гостя, з повними торбами. А тепер — назовсім. Незвично якось.

Бус м’яко зупинився біля високих кованих воріт, пофарбованих у темно-зелений колір із золотистими завитками. Ці ворота Галина оплатила три роки тому — молодший син Роман прислав фотографію, сказав, що старі дерев’яні зовсім перекосилися і соромно перед людьми. Галина тоді без зайвих слів переказала потрібну суму.

Не встиг двигун затихнути, як хвіртка клацнула, і на вулицю вийшов Роман. Заспаний, у спортивному костюмі, поверх якого була накинута куртка. Слідом за ним, мружачись від ранкової прохолоди, вийшла невістка Оксана. Вони вже чекали — Галина зателефонувала їм ще вночі, одразу після проходження польсько-українського кордону.

Михайло заглушив мотор, вийшов першим і по-джентльменськи відчинив дверцята для Галини, подаючи їй руку. Вона ступила на рідну землю. Ноги трохи гуділи після півтори доби сидіння в машині, але повітря пахло так солодко — димком із чийогось димаря, вогкою землею і пізніми осінніми хризантемами, що голова на мить запаморочилася.

— Мамо! Ну нарешті! — Роман підійшов, обійняв її, поцілував у щоку. Від сина пахло сигаретами і свіжою випічкою. Проте Галина одразу помітила, що погляд його ковзає повз неї — туди, де високий, кремезний чоловік із сивиною на скронях уже відчиняв задні дверцята мікроавтобуса.

Оксана теж підійшла, сухо цмокнула свекруху в щоку і, навіть не спитавши, як минула дорога і чи не болить у неї спина, одразу зазирнула у багажне відділення.

— Доброго ранку, мамо. Ого, скільки всього! А то все наше? Ви скільки сумок привезли? Я вже хлопцям казала, що баба Галя з Італії без подарунків не приїде.

Галина на мить затримала подих. Ці слова, сказані таким буденним, діловим тоном, неприємно кольнули. Але вона швидко опанувала себе.

— Є там дещо, Оксано, не переживай, нікого не обділила, — спокійно відповіла вона. — Але давайте спочатку зайдемо до хати. Погріємося з дороги. Маю вам дещо важливе сказати.

Михайло, наче не помічаючи прискіпливого погляду невістки, легко підхопив дві найважчі картаті сумки, закинув на плече дорожню торбу Галини і рушив слідом за ними на подвір’я. Оксана йшла попереду, раз у раз озираючись. В її очах читалося німе запитання: «А цей чого преться в хату? Отримав гроші за дорогу, вивантажив речі — і бувай здоровий».

Вона ще не знала, що сьогодні водій нікуди не поїде.

Для того щоб зрозуміти, чому Галина стояла зараз на власному подвір’ї з таким важким серцем, треба повернутися на двадцять років назад.

Тоді їй було сорок. Вона працювала бухгалтеркою в місцевому сільгосппідприємстві, яке наприкінці дев’яностих ледве жевріло. Зарплату давали з перебоями — то цукром, то олією, то просто обіцянками. А вдома росли двоє синів: старший Андрій, який саме закінчував одинадцятий клас, і молодший Роман, восьмикласник.

Чоловік Галини, Петро, працював водієм. Чоловік він був видний, веселий, любив компанії, а от відповідальності не любив зовсім. Коли настали важкі часи, він не став шукати підробітків чи думати, як прогодувати родину. Замість цього завів роман із молодою продавчинею із районного центру. Одного вечора просто зібрав свої речі у велику спортивну сумку, поклав на стіл ключі від старої «Ниви» — мовляв, хай хлопцям буде, як підростуть — і пішов.

— Ти жінка пробивна, Галю, ти не пропадеш, — кинув він на прощання, навіть не глянувши на молодшого сина, який тихо схлипував у сусідній кімнаті.

Галина тоді не плакала. Сльози прийшли пізніше, вночі, коли вона сиділа на холодній кухні і перераховувала останні гривні, сховані в банці з-під кави. На вулиці стояла глибока осінь, дах старої хати протікав у двох місцях, Андрієві треба було купувати зимову куртку, а попереду маячив випускний і вступ в університет.

Вона чітко вирішила: її діти не будуть бідувати. Вони здобудуть вищу освіту, стануть поважними людьми, вирвуться з цього безгрошів’я. А для цього потрібні гроші. Багато грошей.

У селі вже тоді почали говорити про Італію. Сусідка Марія поїхала туди рік тому і вже прислала гроші на новий шифер. Галина позичила під відсотки у знайомих суму на візу та дорогу, залишила синів на свою матір, яка жила через дві вулиці, і сіла в автобус, що віз її у невідомість.

Перші роки в Італії злилися в один суцільний, виснажливий день. Неаполь зустрів її шумом, незрозумілою говіркою і пекучим сонцем, від якого паморочилося в голові. Без знання мови влаштуватися на хорошу роботу було неможливо. Першою її підопічною стала вісімдесятип’ятирічна синьйора Аделе. Літня жінка мала безсоння, боялася темряви і щогодини кликала Галину. Спала українка по три-чотири години на добу уривками, сидячи в кріслі біля ліжка.

Коли синьйори Аделе не стало, Галина не взяла навіть тижня перепочинку. Через знайомих знайшла нове місце — у великій родині під Римом. Там треба було доглядати одразу за двома літніми людьми — батьками господаря, а заодно прибирати триповерховий будинок, прати, прасувати і готувати обіди на вісім осіб. Робота була пекельна, але платили на триста євро більше. І Галина трималася за неї зубами.

Вона економила на всьому. Купувала найдешевші продукти в супермаркетах перед закриттям, одяг шукала на вуличних розпродажах по два-три євро, ніколи не ходила в кав’ярні, не їздила на екскурсії до моря, хоча воно було за двадцять хвилин їзди електричкою. Кожне євро вона складала у конверт і раз на місяць передавала додому.

А вдома життя йшло своєю чергою — зовсім не так, як вона планувала у своїх мріях.

Андрій вступив до обласного університету на економічний факультет, за який Галина справно платила чималі гроші. Проте провчився він лише рік. На другому курсі заявив матері телефоном, що наука — це марна трата часу, бо в нього і так усе буде добре. Замість дипломів він привів у дім дівчину Ірину — гостру на язик, амбітну міщанку, яка одразу заявила, що жити зі свекрухою та молодшим братом під одним дахом не збирається.

Галина зітхнула, проковтнула образу за змарновані гроші на навчання і почала працювати ще більше. На сусідній ділянці, яку колись давно купили ще з Петром під город, вона за кілька років звела для старшого сина новий двоповерховий будинок. Цегляний, із великими панорамними вікнами, металочерепицею, просторим гаражем і кованим парканом.

— Мамо, ну ви ж розумієте, нам треба меблі замовити, бо в порожні стіни не переїдеш, — казав Андрій, коли будинок був готовий. І Галина висилала на меблі. Потім — на штори, потім — на побутову техніку, а згодом — на вживану іномарку, бо «як же без машини в селі».

Молодший Роман пішов тією ж стежкою. Коледж він сяк-так закінчив, але за спеціальністю не працював жодного дня. У двадцять два роки привів у материну хату Оксану із сусіднього села. Оксана виявилася ще моторнішою за Ірину. Вона швидко взяла господарство у свої руки і почала регулярно телефонувати свекрусі в Італію з новими ідеями.

— Мамо, тут у хаті така вологість, треба терміново міняти вікна на пластикові, бо дитина буде хворіти, — щебетала Оксана у слухавку.
— Мамо, кухня зовсім тісна, ми з Романом думали прибудувати веранду і зробити там сучасну їдальню, ви ж допоможете?
— Мамо, котел старий, газу жере багато, треба ставити новий, двоконтурний…

Галина ніколи не відмовляла. Їй здавалося, що це і є її материнський обов’язок — забезпечити дітей, поставити їх на ноги, створити їм той комфорт, якого вона сама ніколи не мала. Коли вона приїжджала у відпустку на два тижні раз на рік, сини зустрічали її як королеву: накривали столи, дякували, хвалилися обновками. Щоправда, вже на п’ятий-шостий день розмови неминуче зводилися до того, що ще треба докупити, добудувати чи відремонтувати. І Галина, повертаючись до Риму, знову запрягалася у звичне ярмо.

Усе змінилося п’ять років тому.

Галина тоді працювала в центрі Риму, доглядала колишнього професора літератури, синьйора Марко. Робота була спокійнішою, ніж попередні: професор багато читав, слухав класичну музику і ставився до своєї української помічниці з великою повагою. Саме тоді вона ближче познайомилася з Михайлом.

Михайло був перевізником. Уже понад п’ятнадцять років він курсував своїм білим бусом між Західною Україною та Італією. Возив заробітчан, передачі, сумки з гостинцями та конверти з грошима. Галина й раніше користувалася його послугами, але якось похапцем: вибігла на зупинку, віддала пакунок, заплатила, побігла назад до підопічного.

Але однієї неділі, коли в Галини випав вільний вечір, а в Михайла затрималося завантаження через непунктуальних клієнтів, вони розговорилися біля невеликої кав’ярні неподалік вокзалу Терміні. Михайло купив їй гарячий шоколад і круасан.

— Ти б хоч кофтинку нову собі купила, Галино, — незлобиво зауважив він тоді, глянувши на її вицвілий, хоч і охайний светр. — Скільки років тебе знаю, ти все в одному й тому ж ходиш, а додому такі баули передаєш, що в мене ресори тріщать.

Галина тоді зніяковіла, спробувала віджартуватися, мовляв, навіщо мені вбрання, мені головне, щоб у дітей усе було. Михайло лише похитав головою. Він сам був вдівцем — дружина померла від тяжкої хвороби сім років тому. Дорослі син і донька мали свої сім’ї. Михайло теж працював на знос, допомагаючи дітям, і жив у будинку сина, де йому виділили кімнату на першому поверсі.

З того вечора вони почали спілкуватися частіше. Михайло, приїжджаючи до Риму, обов’язково знаходив годину, щоб заскочити до Галини. Привозив їй український чорний хліб, гречку, якої їй так бракувало, або просто запрошував прогулятися вечірнім містом. Уперше за довгі роки поруч із Галиною з’явилася людина, якій було цікаво, чи не втомилася вона, як її здоров’я і про що вона мріє.

Через два роки їхня дружба переросла у глибоке, спокійне і дуже тепле почуття. Це не була юнацька любов, від якої втрачають голову, а зріла, усвідомлена рідність двох втомлених людей, які нарешті знайшли одне в одному тиху гавань.

Минулої осені синьйор Марко мирно помер уві сні. Його діти щедро віддячили Галині, виплативши їй вихідну допомогу, і запропонували знайти їй нове місце у своїх знайомих. Галина вже збиралася погоджуватися, коли ввечері до неї зайшов Михайло.

Він сів навпроти, взяв її натруджені, вкриті пігментними плямами руки у свої долоні і серйозно подивився в очі:

— Галинко, зупинися. Тобі шістдесят, мені шістдесят три. Ми своє вже відпрацювали. Подивися на себе: ти ж білого світу не бачиш. Скільки ще ти будеш тягнути на собі дорослих здорових лобів? У них уже свої діти в школу ходять, а вони все мамі в кишеню заглядають. Поїхали додому. Будемо жити разом, для себе. Хоч на старості років поживемо по-людськи.

Галина тоді довго мовчала, а потім заплакала. Вона раптом усвідомила, як страшенно втомилася. Втомилася від чужих стін, від чужої мови, від постійної економії і відчуття, що вона — лише безвідмовний банкомат для своєї родини. Їй до болю захотілося прокидатися вранці у власній хаті, пити чай на своїй кухні, поратися у своєму квітнику і знати, що поруч є рідна душа.

Вона погодилася. Але попросила Михайла поки що не розповідати про їхні стосунки в селі. Хотіла приїхати і сама все пояснити синам, дивлячись їм у вічі. Вона чомусь була впевнена, що хлопці зрадіють. Адже мама двадцять років була сама, усе віддала їм — невже вони не побажають їй простого жіночого щастя?

І ось зараз вони сиділи за великим кухонним столом у її хаті.

Кухня сяяла свіжим ремонтом: світлі меблі, сучасна плита, гарні фіранки — усе куплене за італійські євро. Оксана поставила на стіл чайник, дістала чашки, але вираз її обличчя залишався напруженим і холодним. Роман сидів скраю, нервово крутячи в руках телефон і уникаючи погляду матері. Михайло тримався спокійно і з гідністю, хоча Галина бачила, як напружилися його вилиці.

— Ну, мамо, розказуйте, що там за новини, — першою не витримала Оксана, сідаючи навпроти. — Ви так загадково сказали… Невже надумали роботу міняти? Чи, може, в інше місто переїжджаєте?

Галина глибоко вдихнула, поклала руки на стіл і подивилася спочатку на сина, а потім на невістку.

— Ні, Оксано. Я роботу не міняю. Я її зовсім залишила. Я повернулася додому назавжди. Більше в Італію не поїду.

Роман підняв голову, здивовано кліпнувши очима, а в Оксани брови поповзли вгору.

— Як це назавжди? — перепитала невістка, і в її голосі миттєво з’явилися металеві нотки. — А ви добре подумали, мамо? Зараз тут знаєте які ціни? Пенсія у вас буде копійчана, ви ж останні двадцять років тут не працювали! За що жити збираєтеся?

— Я трохи відклала собі на перший час, та й італійська виплата є, на хліб вистачить, — спокійно відповіла Галина, намагаючись не звертати уваги на різкий тон. — Але я хотіла сказати не тільки про це. Діти, познайомтеся ближче. Це Михайло. Ви його знаєте як перевізника, але для мене він уже три роки — найближча людина. Ми любимо одне одного. І ми вирішили одружитися і жити разом. Тут, у моїй хаті.

На кухні запала така мертва тиша, що стало чутно, як на стіні цокає годинник і закипає вода в електрочайнику.

Оксана повільно відсунула від себе порцелянову чашку. Її обличчя спочатку зблідло, а потім вкрилося червоними плямами.

— Що ви сказали? — тихо, майже пошепки перепитала вона. — Ви… ви чужого чоловіка до хати приводите? На старості років?! Мамо, а ви про нас подумали?!

— Оксано, чому чужого? Він мені не чужий, — намагалася м’яко пояснити Галина. — Та й місця в хаті вистачить. У нас чотири кімнати, окремі входи можна зробити, якщо треба, кухня велика. Ми з Михайлом люди тихі, заважати вам не будемо.

— Ви з глузду з’їхали?! — голос невістки зірвався на крик. — У нас сім’я! У нас діти ростуть! Як це взагалі буде виглядати перед селом?! Люди ж засміють! Скажуть, баба на старість кавалера привела! А ми тут хто, по-вашому?! Квартиранти?! Ми тут стільки років живемо! Ми тут кожен куточок обжили, ремонти робили, душу вкладали!

У Галини всередині все похололо. «Ремонти робили…» Ті ремонти, на які вона гнула спину, не бачачи білого світу, вкладаючи кожне зароблене євро.

Вона перевела погляд на молодшого сина, шукаючи в ньому захисту, підтримки, хоч краплі розуміння.

— Романе… сину, скажи хоч ти щось. Ти ж бачиш, я все життя для вас старалася. Невже я не маю права на спокійну старість поруч із хорошою людиною?

Роман почервонів, заерзав на стільці, але в очі матері так і не подивився.

— Мамо, ну… Оксана в чомусь права, — пробурмотів він, дивлячись у підлогу. — Так не робиться. Треба було спочатку з нами порадитися, обговорити все, а не ставити перед фактом. Привезли чоловіка з речами — і нате вам, приймайте. У нас і так місця небагато, дітям окремі кімнати треба…

Тим часом Оксана вже схопила зі столу телефон і гарячково тицяла пальцем в екран.

— Алло, Андрію?! Ти де? Терміново йди сюди, до нас! Тут мама приїхала… Таке витворяє, що на голову не налазить! Бери Ірину і йдіть!

За двадцять хвилин двері кухні рвучко відчинилися, і на порозі з’явився старший син. Він жив через паркан, у тому самому новому будинку з панорамними вікнами. Слідом за ним увійшла Ірина, підібгавши губи.

Андрій навіть не привітався з матір’ю як слід. Кинув швидкий, оцінюючий погляд на Михайла, який спокійно сидів біля вікна, і одразу накинувся на Галину:

— Мамо, ти що, зовсім голову втратила?! Мені Оксана все розповіла! Ти його добре знаєш, цього свого… перевізника? Може, він аферист якийсь?! На твою хату розраховує? Чи на твої італійські гроші?!

Михайло повільно підвівся зі стільця. Він був вищий за Андрія на пів голови і ширший у плечах. Говорив він негромко, але в голосі звучала така сталева впевненість, що старший син мимоволі відступив на крок.

— Послухай мене уважно, юначе, — спокійно сказав Михайло. — Мені чужого нічого не треба. У мене є власна хата, є своя машина, я сам заробляю на хліб і здатен забезпечити і себе, і вашу матір. А хату цю, між іншим, не ви будували, а вона своїми руками заробила. Я хочу лише одного — жити з жінкою, яку поважаю і люблю.

— А ви взагалі не втручайтеся! — огризнувся Андрій, намагаючись приховати розгубленість за нахабством. — Це наші сімейні справи! Ви тут ніхто!

Ірина, яка досі мовчки стояла біля дверей, раптом схрестила руки на грудях і єхидно запитала:

— Галино Петрівно, а я одного не зрозумію. Якщо ви назовсім повернулися, то ви тепер зовсім працювати не будете?

Галина подивилася на старшу невістку, і в серці защеміло недобре передчуття.

— Ні, Ірино. Я своє вже відпрацювала. Здоров’я вже не те.

— Чудово! — сплеснула руками невістка. — Просто прекрасно! А як же ми, мамо?! Ви ж обіцяли допомогти кредит за машину закрити! У нас ще чотири тисячі доларів висить! Андрій зараз без постійної роботи, перебивається підробітками, ми на вас розраховували! А тепер ви собі кавалера знайшли і про дітей забули?!

— І нам треба на осінь дах перекривати на літній кухні, бо тече! — одразу підхопила Оксана. — І дітям до школи скільки всього треба! Ви ж казали, ще хоча б два-три роки попрацюєте, щоб усіх на ноги поставити!

Голоси змішалися в один суцільний, гидкий гул. Сини та невістки перебивали одне одного, сипали докорами, рахували її гроші, згадували якісь старі обіцянки, вимагали, висували претензії.

А Галина сиділа за столом, і їй здавалося, що вона дивиться якесь страшне, абсурдне кіно. Вона дивилася на обличчя своїх синів — рідних, виплеканих, заради яких вона двадцять років не бачила весни і літа, мила чужі підлоги, носила на руках чужих немічних старих, відмовляла собі в кожній дрібниці. І раптом із крижаною ясністю побачила: ніхто з них за ці пів години не запитав, чи здорова вона. Ніхто не обійняв по-справжньому. Ніхто не сказав: «Мамо, ми так раді, що ти нарешті вдома, відпочивай, тепер ми про тебе подбаємо».

Для них вона була не матір’ю. Вона була ресурсом. Функцією. Зручним грошовим переказом, який раптом дав збій і вирішив мати власне життя.

— Досить! — тихо, але так, що всі замовкли, сказала Галина.

Вона підвелася. Ноги були ватяними, але спину вона тримала рівно.

— Дякую вам, діти, за теплий прийом. Усе, що ви хотіли сказати, я почула. А тепер вийдіть, будь ласка. Мені треба відпочити з дороги.

Андрій хотів ще щось сказати, але, зустрівшись із важким, повним невідомого раніше холоду поглядом Михайла, лише махнув рукою:

— Думай, мамо, своєю головою. Потім лікті кусатимеш, як цей твій обере тебе до нитки і кине! Пішли, Іро!

За хвилину двері за старшим сином грюкнули. Оксана й Роман теж вийшли в іншу половину хати, сердито перешіптуючись.

Коли в кухні стало тихо, Галина опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Сльози, які вона стримувала всю дорогу, нарешті прорвалися назовні — гіркі, пекучі, беззвучні. Плечі її дрібно тремтіли.

Михайло мовчки підійшов, присів поруч навпочіпки і обережно обійняв її за плечі, притискаючи до себе.

— Поплач, Галинко, поплач, легше стане, — тихо говорив він, гладячи її по сивому волоссю. — Я ж попереджав тебе, рідна. Я за роки своєї роботи стільки таких історій надивився, що книгу можна писати. Поки жінка там, за кордоном, поки щомісяця євро переказує і торби передає — вона найкраща мама у світі. Її чекають, їй телефонують, їй дифірамби співають. А варто повернутися назавжди, без грошей, та ще й захотіти хоч крихту щастя для себе — і раптом виявляється, що ти зайва. Що для тебе в твоїй же хаті місця немає.

— Як же так, Мішо? — схлипувала Галина. — Я ж усе їм віддала… Собі нічого не залишала. Хотіла, щоб їм легше було… За що ж вони так зі мною?

— А за те й так, що надто легко їм усе діставалося, — зітхнув Михайло. — Ти їх не навчила цінувати твою працю. Вони звикли, що мама — це такий чарівний гаманець, який ніколи не порожніє. Але годі, витирай сльози. Більше ти нікому не дозволиш вирішувати за тебе, як тобі жити. Чуєш мене?

Галина кивнула, витираючи мокрі щоки серветкою.

Того дня вони майже не виходили з кімнати. Роман заглянув лише ввечері — приніс тарілку гарячого супу і поставив на стіл біля дверей, наче собаці, навіть не переступивши поріг.

— Мамо, ми з Оксаною поговорили… — почав він, дивлячись убік. — Ну, якщо ви вже так вирішили, то живіть поки що в дальній кімнаті. Але за комуналку будете платити самі, бо в нас зараз грошей обмаль. І… нехай ваш Михайло машину за двором ставить, бо вона нам виїзд перегороджує.

— Добре, сину, — тільки й відповіла Галина. — Іди.

Коли двері за ним зачинилися, вона підійшла до вікна і відсунула фіранку.

Надворі вже сутеніло. Засвітилися ліхтарі вздовж вулиці. Вона дивилася на своє велике, доглянуте подвір’я. Праворуч стояла її стара, але капітально відремонтована, утеплена хата з новою прибудовою — там зараз гримів телевізор і сміялася Оксана. Ліворуч, за невисоким декоративним парканом, сяяв вогнями великих вікон двоповерховий будинок Андрія. Обидва ці будинки стояли тут лише завдяки її безсонним ночам у Неаполі, її самотності в Римі.

І раптом Галина з болем зрозуміла: серед усього цього багатства, серед цих стін, зведених її коштом, їй немає де почуватися вдома. Вона тут — непрохана гостя, яку терплять лише з ввічливості і з надією, що, може, вона ще передумає і поїде заробляти.

Михайло підійшов ззаду, накинув їй на плечі теплу вовняну хустку.

— Переїжджай до мене, Галинко, — тихо запропонував він. — Завтра вранці зберемо твої речі і поїдемо. У мене кімната велика, місця вистачить.

Галина похитала головою і обернулася до нього. У її очах, ще вологих від сліз, раптом спалахнув той самий твердий, рішучий вогник, який колись, двадцять років тому, допоміг їй вижити на чужині.

— Ні, Михайле. До тебе я не поїду. Ти ж сам казав, що живеш із сином і невісткою. Іти в прийми на старості років, залежати від чужої невістки, ловити на собі косі погляди? Після двадцяти років важкої роботи на чужині? Ні, цього я точно не хочу. Якщо ми будемо жити разом, то тільки на своїй території, де ми самі собі господарі.

Михайло замислився, потер перенісся.

— Моя хата, по документах, ще на мені записана, — сказав він повільно. — Але виганяти сина з дітьми я, звісно, не буду. Хай живуть. А от що нам робити…

Галина знову глянула у вікно. У голові почав визрівати план — несподіваний, трохи відчайдушний, але єдино правильний.

— А знаєш, Михайле… — тихо промовила вона. — Я, мабуть, таки повернуся в Італію. Але не назавжди. І не для них.

Михайло здивовано звів брови:

— Ти що, жартуєш? Після всього, що вони тобі сьогодні наговорили?!

— Послухай мене, — Галина взяла його за руки. — У мене там залишилися хороші зв’язки. Діти професора Марко пропонували мені місце у їхньої тітки — заможна родина, платять дві тисячі євро на місяць, умови чудові. І ти ще рік-два поїздиш рейсами. Нам не треба багато. Нам не потрібні палаци чи панорамні вікна. Нам вистачить невеликої затишної однокімнатної квартири в районному центрі або невеликого будиночка на околиці. Тільки нашого! Де ніхто не вказуватиме, куди ставити машину і кого приводити в гості.

Вона замовкла, дивлячись йому прямо в очі.

— Я впевнена: завтра вранці, коли Оксана з Андрієм побачать, що я збираю валізи назад до Італії, вони зрадіють. Подумають, що дотиснули маму, що знову потечуть євро. Нехай так думають. Я не буду з ними сваритися. Але з цього дня вони від мене не отримають жодного цента. Ні на машини, ні на дахи, ні на ремонти. Усе, що я зароблю за ці два роки — піде тільки на нас із тобою.

Михайло дивився на неї з таким захопленням і ніжністю, що в Галини потепліло на душі. Він усміхнувся, притягнув її до себе і поцілував у скроню.

— Оце моя Галинка, — тихо сказав він. — Таку жінку ніхто не зламає. Ну що ж, якщо так — поїхали. Я тебе саму туди не відпущу. Буду возити тебе, буду поруч, і кожну вільну хвилину проводитимемо разом. А через два роки купимо собі гніздечко — таке, щоб самі собі заздрили.

Наступного ранку, коли сонце тільки-но торкнулося верхівок яблунь, Галина вийшла на подвір’я зі своєю дорожньою сумкою.

Оксана, яка саме вийшла на ґанок у халаті, побачивши валізу, аж засяяла. В її очах промайнуло відверте торжество.

— Ой, мамо, ви вже їдете? — солодким голосом запитала невістка. — Ну і правильно! Таке рішення мудре! Ви ж знаєте, нам зараз без вашої допомоги ніяк. Ви як влаштуєтеся там, подзвоніть, бо Андрій казав, що по кредиту платіж уже за два тижні…

Галина зупинилася біля хвіртки. Вона подивилася на Оксану спокійним, чистим поглядом, у якому не було ні злості, ні образи — лише глибока, остаточна байдужість до її забаганок.

— Не хвилюйся, Оксано. Усе буде так, як ви заслужили, — м’яко усміхнулася Галина. — Передай синам, що мама нарешті порозумнішала. І почне жити так, як їй давно треба було жити.

Вона сіла в бус поруч із Михайлом. Двигун тихо замуркотів, і машина рушила вперед, залишаючи позаду два великі красиві будинки, які раптом здалися їй зовсім порожніми і чужими.

Попереду була довга дорога. Але цього разу Галина не почувалася самотньою. Вона поклала руку на плече Михайла, подивилася на схід сонця над обрієм і вперше за двадцять років вільно, на повні груди, зітхнула. Її справжнє життя тільки починалося.