Україна
«Шукаю хлопчика Дениса»: історія одного листа, який повернувся з фронту (фото)

11-річний хлопчик і 47-річний чоловік. В одного попереду все життя – життя іншого обірвалося після війни. Вони так і не побачилися, але знайшли одне одного через маленький лист, який не загубився на фронті.

Восени 2014 року третьокласник з Тернопільської області Денис відправив лист солдатам у зону АТО. Він написав його після похорону свого тренера з фрі-файту, який теж служив на Сході й загинув під час обстрілів. Хлопчик просив, щоб невідомий йому солдатик беріг себе і пам’ятав, що вдома його чекають. Лист потрапив до хірурга з Тернополя Михайла Стасіва. Лікар був у воєнному пеклі, на передній лінії боїв у Попасній і Дебальцевому. Не тільки оперував, а сам на фронтовому джипі вивозив поранених з територій, які майже безперервно в той час обстрілювали.

Він повернувся живим, як просив його незнайомий хлопчик у листі, якого теж привіз із собою додому.

А за півроку Михайла не стало.

На цьому історія не могла завершитися, бо в ній було напрочуд багато співчуття і любові до людей. Тиждень тому вранці в своєму Фейсбуці тернополянка Ольга Стасів написала, що шукає хлопчика Дениса, щоб подякувати йому за лист, який був великою підтримкою для її чоловіка на війні. Фото дитячих слів до невідомого солдата, акуратно написаних на аркуші з альбому, опублікували місцеві сайти. А вже по обіді в редакцію “Нашого ДНЯ” зателефонувала з Чорткова поетеса Раїса Обшарська і сказала, що впізнала лист свого внука.

“Не зізнавався, де служить”
Михайло Стасів майже двадцять років працював у Тернопільській лікарні швидкої допомоги. Пані Оля розповідає: не знає, коли чоловік вирішив піти в АТО. Зізнався за тиждень. Пішов у військкомат і зголосився добровольцем, а ще за тиждень уже отримав повістку.

– Друзі дивувалися, наскільки різним вони його бачили, – розповідає жінка. – Коли загострювалися події на фронті, йшов потік поранених. Він надзвичайно швидко оперував. Чоловік був хірургом загальної практики. Починав медбратом, був завідувачем відділення, а перед війною рік працював заступником головного лікаря Центру первинної медико-санітарної допомоги. І вже звідти пішов на фронт. Я бачила його реакцію, коли він дивився новини з передової й чув, що бракує медиків. Він розумів, що там потрібний.

У зоні АТО Михайло Стасів пробув 13 місяців. Найважчими, згадують його близькі, були перші півроку. Він з вересня 2014-го і майже до березня 2015-го без жодного дня відпустки був у Попасній і Дебальцевому, коли там вели страшні бої.

Про те, що відбувалося з чоловіком, пані Оля дізналася з фотографій і розповідей його товаришів, коли він уже повернувся додому. Лікар не зізнавався, де служить і що живе буквально на лінії вогню, під обстрілами, які могли тривати годинами.

– Він розказував, що був у мирному на той час Артемівську, і просив, щоб я повідомляла новини, – згадує жінка. – Навіть записи робила у блокноті, розказувала йому по телефону, що відбувалося на передовій. Пригадую, як розповідала, що Попасну обстріляли “Градами”. А він був там і все це знав.

“Водитель на джипе”
Хірург з Тернополя був справжньою знахідкою на передовій. На похороні побратими із 128-ї гірсько-піхотної бригади згадували: командири не віддавали наказу, розуміючи ризик, але він сідав у машину та вирушав за пораненими сам.

– Під час загострення боїв біля Дебальцевого на підмогу по рації викликали “водителя на джипе”, – розповідає пані Оля. – Товариш чоловіка згадував, що пробував пояснити: це не просто водій, а майор медичної служби, лікар зі стажем. Але чоловік готовий був допомагати, коли було потрібно, і їхав туди, куди міг доїхати.
У темну пору військові їздили з вимкненими фарами, щоб не наразитися на обстріл. Коли лікар приїхав нарешті у відпустку додому, то рефлекторно вимикав світло в автомобілі навіть ввечері.

– Після Дебальцевого він повіз мене відвідати мого батька, – згадує дружина лікаря. – Верталися, як стемніло, і він вимикає фари. Я кажу – вмикай, нічого не видно. І він тоді зізнався, як вони їздили. Взагалі, чоловік скупо розказував про події на фронті, але з якихось фраз, які чула, я могла уявити, що там відбувалося. Там не просто тоді війна була, а страшне пекло.
Побратими розказували: у критичних випадках Михайло міг вмикати фари і з шаленою швидкістю їхати з поля бою – так було більше шансів врятувати поранених.

“Лист продовжив життя”
Коли чоловік отримав лист від незнайомого йому хлопчика, пані Оля не знає. Щоб не хвилювати зай­вий раз дружину, він так і не зізнався їй, де саме служив. “2 жовтня – вперше за два тижні поговорив з тобою. Зрозумів, що тобі важко одній”, – писав він для неї у своєму фронтовому щоденнику, який після мобілізації привіз додому.

– Всі ці листи на війну для наших захисників були справді великою підтримкою, – каже жінка. – Я зрозуміла це, коли чоловік передав додому лист Дениса, щоб зберегти. Треба було бачити, як уже вдома він носився з цим малюнком, прикладав до стін. Цей лист, можливо, продовжив життя моєму чоловікові. Знаю від нього, що подібні листи та малюнки надихали солдатів, додавали сили.
Михайло Стасів помер раптово. Його давно мучила недуга серця, але про це знали лише найближчі. Життя лікаря, що рятував людей цивільних та військових, перестало битися 1 квітня 2016 року.

Жінка після смерті чоловіка дала собі обіцянку знайти хлопчика, який написав листа. Після роковин Михайла вона написала історію про його добрі справи для міжнародного конкурсу “Книга добра” й недавно отримала подарунок – путівку в Угорщину. Вона взялася шукати Дениса, щоб віддати подарунок йому.

“Таким і уявляв”
Цієї суботи хлопчик із мамою та бабусею приїхали до Тернополя й нарешті зустрілися з пані Олею. Зворушлива зустріч відбулася в парку. Пані Оля, як розпізнавальний знак, тримала в руках лист, який через три роки знайшов свого відправника.

“Мені 9 років, мене звати Денис. Раніше я був веселим усміхненим хлопчиком. Я думав, що війна десь далеко, але декілька днів тому зрозумів, що вона зовсім поруч. Під Іловайськом загинув мій тренер Роман Ільяшенко. Я був на похороні, там були тисячі людей”, – писав у листі Денис.

Спортсмен і володар Кубка України з фрі-файту Роман Ільяшенко служив добровольцем. Він потрапив під шалений обстріл російських сепаратистів і відтоді на зв’язок не виходив. До останнього рідні та близькі сподівались, що Роман живий. Йому було 23 роки.

– Всі хотіли на нього рівнятися, – розповідає Денис. – Після похорону я вирішив написати листа, щоб якось підтримати бійців. Думав про сильного, відважного і доброго чоловіка.
Михайла Стасіва Денис побачив уже на фотографіях. Таким, каже, його і уявляв.

– Коли ми побачили лист, то не могли стримати сліз, – каже мама Дениса Анастасія. – Спершу я впізнала малюнок, який ми створювали разом, а потім прочитала Денисові слова. І згадала той день, коли він писав.

“Пішов на війну, щоб творити добро”
“Заради дітей майбутнього” – такий напис є на маленькому обгорілому прапорці, який Михайло Стасів привіз із собою додому. Разом з ним він пройшов м’ясорубку боїв. З обгорілими краями, сьогодні – серед маленьких реліквій, які лікар привіз із війни. Разом із листом, фотографіями побратимів і врятованих бійців, щоденником, у якому записи ставали все скупішими, а іноді обмежувалися кількома фразами: “Розбудив обстріл, зовсім близько біля нас почало бахкати”.

Михайло Стасів не любив розповідати про війну. Він був на фронті, щоб творити добро, і йому це вдавалося. Так само, як вдалося хлопчику, який у своєму зовсім юному серці знайшов співчуття, яке підтримало дорослого чоловіка та його сім’ю. Справжня книжка добра пишеться тут і тепер, каже пані Оля. Заради цього її чоловік пішов на війну.

“Минає уже рік, як ти відійшов у вічність, уже рік без тебе, – написала у спогадах жінка. – Але ти – зі мною. І будеш поряд до останнього мого подиху. Ти живеш у нашому сині. Частинка твого серця б’ється у грудях кожного врятованого тобою бійця. Близькі люди відходять. Любов залишається. Я знаю, що ти помер. Що ж, я не знаю чи що? І все одно я можу тебе любити. Від того, що людина померла, її ж не можна перестати любити, особливо якщо вона була кращою за всіх живих..”

Антоніна Брик

Газета Наш День

Related Post

facebook