Я заміжня вже майже двадцять років. Мій чоловік працює будівельником, я – продавцем. Колись ми жили в гуртожитку, багато працювали і збирали гроші на своє житло. За цей час у нас народилося двоє дітей. Майже через десять років ми купили квартиру. Це було щастя для нас. Я думала, що тепер наше життя зміниться. Але ніяких змін не відбулося.
Згодом, я помітила, що мій чоловік як би розслабився. Він вже не намагався працювати більше або знайти додаткову роботу. Не прагнув кращого, а задовольнявся тим, що має. Зайвих грошей у нас ніколи не було. Того, що ми вдвох заробляли ледь вистачало на життя. Ніяких глобальних покупок, а ремонт в квартирі робили раз в три-чотири роки. Проте, чоловік завжди вважав, що у нас все є і ми живемо не гірше за інших.
Коли я починала розмову про гроші, він сердився і говорив, що мені завжди мало, скільки не приніс. Чоловік не розумів мого бажання жити трохи краще. Я ніколи не просила шубу або машину, а просто хотіла мати хоч якісь зайві гроші і не рахувати кожну копійку.
Справа в тому, що я нічим не обділяла чоловіка і дітей. Намагалася купити їм найкраще, приготувати щось смачне, зробити гарні подарунки на свята. Кожна гривня у мене був на рахунку. Чоловік не звертав на це уваги і не знав, що і звідки береться.
Діти росли, а відповідно і витрати на них. Постійні витрати на одяг, екскурсії, гуртки і так далі. Потім діти пішли вчитися в коледж, і витрати зросли ще більше. За весь цей час, чоловік не вникав в ситуацію з грошима. Він вважав, що віддає мені заробітну плату, і цього достатньо. Якщо я говорила, що грошей не вистачає, стверджував, що я погано розпорядилася ними. А заробляє він досить.
Фінансова ситуація не поліпшувалася. Дійшло до того, що я була змушена продати деякі свої прикраси. У мене було кілька золотих прикрас, які дісталися мені від мами, або які я купила в молодості. Я пішла в ломбард і здала їх. На той момент, мені дуже були потрібні гроші на зимовий одяг синам. Вдома грошей, як завжди не було.
Зайняти не було у кого. На виручені гроші я купила все необхідне і ще трохи залишилося. Коли я сказала про це чоловікові, він сказав, що мені вони все одно не потрібні, адже я ніколи їх не ношу. А так, хоч якась користь. У той момент мені було дуже прикро. Навіщо ж тоді мені чоловік?
Ще через якийсь час, я змушена була продати свій золотий ланцюжок. Це останнє, що у мене залишилося з прикрас. Коли я його продавала, у мене були сльози на очах. Мені стало дуже прикро, що чоловік не помічає наших проблем і не намагається їх вирішити. Він цілком задоволений своїм життям і вважає, що, якщо грошей не вистачає, значить, ми багато витрачаємо.
Фото ілюстративне – uznayvse.
