fbpx
Україна
«Що ж ти наробила, доню?»: і лише сподівання, що він її зрозуміє гріло її серце

Ганна заздрила своїй подрузі Ларисі, що та мешкала у місті. Дівчата познайомилися на районній олімпіаді з математики, розділивши почесне друге місце. Подружилися. Стали їздити одна до одної. Лариса водила подругу на усілякі атракціони, на морозиво, а Ганнуся соромилася запрошувати її у село, де – вічна робота і вільного часу на розваги мало. Однак, Лариса заспокоювала Ганну. У селі їй подобалося – тепле молоко, свіже повітря, широка грядка полуниць: їж, скільки хочеш. Не так, як удома, коли мати скупо всипала ягід у тарілку, щоб більше на зиму заготовити.

Після закінчення школи Ганя вступила до кооперативного технікуму, але, отримавши диплом, працювати за професією не бажала. «Хочу за кордон поїхати, Ларисо, світ побачити. Ремонт зробити, щоб, як і у вас, вигоди були, опалення сучасне. Набридло дрова рубати, попіл з грубок згрібати…»

Батько Степан, пічник на усе село, просив доньку йти вчитися далі. Лариса теж її переконувала вступати, як і вона, на математичний факультет. Мовляв, у Ганнусі теж є здібності до точних наук.

…В іспанській Картахені Ганну зустріла сусідка Віра. Вона заздалегідь знайшла їй роботу, гроші позичила. Уже з перших днів хвора, вередлива сеньйора Крістіна дала зрозуміти Ганні хто вона у чужому домі. Водила очима за кожним її рухом, щось кричала незрозумілою їй мовою, чим часто доводила Ганну до сліз.

Віра допомогла їй вивчити мову і тепер Ганна, принаймні, хоча б розуміла забаганки своєї сеньйори.

Одного разу Віра запросила її до себе на день народження. Сеньйор Бруно, в якого Віра працювала, був не проти, і сам охоче погодився підтримати їм компанію.

Бруно – удівець. Його дружина померла від невиліковної хвороби. «Може, у вас роман?» – несміливо спитала Ганна. Віра стала заперечувати: «Хіба ти не знаєш – ми з Іваном любимо одне одного. Він сам з дітьми зостався. І в домі усьому лад дає – гріх би мала».

Гарячий струмінь обдав її усю, коли загледіла Бруно на терасі. Високий, вродливий, з блискучою іскоркою в очах і теплою усмішкою, він гречно поцілував Ганні руку, запросив у сад, де Віра уже накривала на стіл.

У гущавині заливалися співом пташки. Вони пили червоне вино, смакували стравами української кухні, яку полюбив Бруно. Жінки розповідали про своє село, про кумедні пригоди, які з ними траплялися. Сеньйор весело сміявся. Сказав, що уже загорівся бажанням побувати в Україні. Ганні давно не було так легко і радісно. Не хотілося повертатися до старої сеньйори. «Заходьте, коли вільна хвилинка випаде», – Бруно легенько торкнувся її руки, якось дивно глянув у вічі…

Ганна довго не могла заснути. На руці горів дотик цього молодого іспанського красеня. Перед очима стояло його обличчя, він усміхався їй, манив, кликав…

На вихідні Ганна зібралася за покупками. За плечима почула сигнал авто – за віконцем усміхався Бруно. Кивнув: «Сідай». Їх погляди зустрілися у дзеркальці. Обличчя Ганни спаленіло, тепла млість розлилася тілом. «Ти красива, дуже красива, Ганно! – несподівано мовив Бруно. – Мабуть тому, щоночі з’являєшся мені у снах. Спасибі тобі за це!».

Ганна ніяк не хотіла змиритися з думкою, що закохалася в іноземця. Ще донедавна вона зневажала жінок, котрі знаходили любов за кордоном. Ну, чим наші гірші? І працелюбніші, і співучіші. Проте тепер і дня не могла прожити, не побачивши Бруно.

«Відколи з’явилася ти – Бруно аж світиться щастям. Відчуваю, що скоро моєю сеньйорою станеш», – напруженим голосом якось мовила Віра.

Бруно і справді запропонував Ганні вийти заміж. Та спершу вони поїдуть в Україну до її батьків за благословенням. Ганна літала на крилах від щастя. Якби не дзвінок з дому – мати сповістила, що батько лежить у лікарні і хоче бачити Ганну. «Повернуся, як тільки батькові полегшає. А тоді поїдемо удвох», – заспокоювала коханого.

Дорогою додому Ганна вимальовувала плани. Доки батько в лікарні – ремонт зробить, щоб він сам до роботи не брався. Найперше – грубки розібрати слід. Більше дровами топити не будуть.

Ганна щедро заплатила сусідові, аби швидко роботу завершив. Той стрепенувся, побачивши нові, гарно викладені грубки: може не варто? Така краса! Та Ганна і слухати не хотіла – розбирай!

…Ганна милувалася ремонтом і не могла збагнути, чому мама плаче. Мати складала кахлі у стодолу. Ніби аж постаріла. «Що батько скаже, Ганно? – питала. – Він усе життя улюбленою справою займався, майже в кожній хаті у селі його руки грубки викладали. І в сусідні села кликали».

Коли виписували батька з лікарні, мати натякнула, що вдома його чекає сюрприз. Батько відразу помітив зміни на обійсті. Уважно розглядав веранду, кухню, зайшов у вітальню: де грубка? В іншій кімнаті – також нема! Схопився за серце. Розпачливий зойк вирвався з його грудей: «Що ж ти наробила, доню?!». Ватяними ногами пішов у стодолу, став цілувати кожну кахлину. Сльози нестримним потічком бігли з його очей: «Ти не грубку, а серце мені розбила. Розумієш, доню?». Сидів у стодолі до вечора. Відмовився від їжі, від ліків. А зранку уже не прокинувся…

Усе село хоронило великого майстра. Добрим словом згадували Степана. Совісним був, працелюбним, порядним. Жаль, що так зарання відійшов у засвіти…

Із глибокою зажурою у серці поверталася Ганна у Картахену. Сподівалася – поруч із Бруно їй легше буде пережити страшне горе. Але він не виходив на зв’язок. Мовчав і телефон Віри.

Сеньйора Крістіна щиро поспівчувала Ганні, заспокоїла – час поступово залікує рани. Хай береться до роботи – так потроху забуде про своє горе .

Минув тиждень, другий. Віра не приходила, не телефонувала. Бруно – теж. Ганна сама вирішила навідати сусідку.

Віру застала у саду. Вона сиділа в обіймах Бруно – розпашіла, щаслива. Гладила рукою його неслухняне волосся.

Ганна не пам’ятає, які слова крикнула їм, як бігла назад, згубивши босоніжок, ніби Попелюшка, як впала на груди своєї сеньйори і зайшлася у риданні… Старенька, яку Ганна завжди побоювалася, витирала їй сльози, тулила до себе, як малу дитину: «Не плач, рідна моя. Твоє щастя ще прийде. Ти тільки вір».

Читайте також: СПОВІДЬ ОНКОХВОРОЇ: «Я ПРОСТО ЖИЛА… БУЛА ЖІНКОЮ…»

…Десять років в Іспанії збігли блискавично. Ганна знов у рідному селі. Приїхала до хворої матері, якій заборгувала свою увагу і любов. Чи поїде ще за кордон – час покаже.

Газ подорожчав. Мусить котел на дрова встановити. Дров у них багато. Ще батько колись із лісу наносив. Старий сад зрубав. Молодий уже плодоносить. Ганні часто сниться батько, як місить глину, підбирає відтінки кахлинок, мозолистими руками творить тепле диво. Як бракує в їх оселі мальовничих татових грубок, печі, що стояла в літній кухні, куди Ганя маленькою залазила взимку, щоб зігрітися. «Тепло?» – питав тато. А ще любив говорити, що гармонія у душі має починатися із гармонії рідного дому.

Тепер Ганна знає: на жаль, тепло у їхній рідній хаті уже не буде ніколи…

Марія Маліцька, м. Теребовля. “Наш День”.

Джерело.

Related Post