fbpx
Breaking News
Мій чоловік щовечора сидів в ноутбуці. Він пішов на роботу, а я прочитала його переписку. Коли ввечері повернувся Сергій, я всyчила йому валізу і сказала, що все знаю про Аліну. А потім, не слухаючи пояснень, просто виштoвхала його за двері. Тепер дуже про це шкoдую
Вчора я поставила свекруху перед фактом: aбо вона переписує будинок на чоловіка, aбо не побачить більше ні копійки. – Так і знала, що ти – жaдібна! Не буду я нічого ні на кого переписувати. Щоб ти обібpала потім мого сина? – свекруха сміялася мені в обличчя, а я вказала їй на двері. Чоловік втік наздоганяти свою маму і просити за мене пробачення. Додому того вечора він не повернувся
На 8 березня чоловік подарував мені перстень. Так свекруха мені сказала, щоб я їй його показала. Я зняла. Вона одягла його на пaлець і сказала: “Подаруй його мені!” Я стояла і не знала, що відповісти. Чекала, що скаже чоловік. А наступного дня зателефонувала сестра чоловіка, просила щоб він купив їй шубу
Аня додому не писала, жодного слова, жодного дзвінка. Лист прийшов тільки через п’ять років. Незнайомий почерк, рівні спокійні рядки про те, що послушниця такої-то обителі Анна відiйшла до Господа через xворобу. Лист ще повідомляв, що в пpитулку при монастирі залишився жити син Анни, п’ятирічний Ігорчик. Рядки пливли перед очима, сльoзи котилися самі собою. На наступний день Юля їхала за вказаною адресою. За онуком
Я вже збиралася розлyчитися з чоловіком. Та мама і вся моя родина щодня мені телефонують, кpuчать щоб не робила дypниць. «Згоди на розлyчення не даємо, а якщо ти все ж вирішила, то на нас не розраховуй». «Мамо, я з ним нещаслива», – плaчу у телефон, та вона лише кpuчить у відповідь
Україна
Прогіркла валентинка

Підлісний поспішав на роботу. Керівництво не любить запізнень підлеглих, а ще більше виправдань. А які тут виправдання? Із самого ранку п’ятирічний син закомизився, що не хоче йти в садочок. Юрко мусив придумати цілу неймовірну історію про те, що саме сьогодні його чекають в дитсадку казкові герої, щоб вирушити в надзвичайну подорож. Дружина на ходу накинула пальтечко, вибігла, помахавши рукою. Їй завжди ніколи займатися дитиною. У неї надзвичайно важлива робота. А у нього, так – забавки.

Щоразу сердився на Людмилу, бо втомився виконувати роль і тата, і мами для їхнього сина. Вранці сніданок приготувати, поки дружина чепуриться і наводить марафет, малого нагодувати, собі щось кинути в торбу на обід, завести дитину в садочок, забрати дитину з садочка, приготувати вечерю, синові почитати перед сном. А вона приходить постійно усім незадоволена. Бо ж, бачте, чому посуд не помив, білизни в корзині брудної купа і так далі, і тому подібне. Юрко й не пам’ятає, коли востаннє вона запитувала, як справи на роботі, чи цікавилася, як він себе почуває. Якось усе зникло між ними. Чи, може, й не було ніколи?

Чоловік часто ловив себе на думці, що чотири останні роки вони не просто віддалилися, а стали чужими-чужими. І здається, ніщо, крім малого Михася, й не тримає їх разом. На будь-які намагання Юри відверто поговорити, Люда влаштовувала істерику, про те, що вона сім’ю утримує, працює з ранку до ночі, бо з його зарплатою чиновницькою уже б давно з голоду вмерли, а він ще їй в душу лізе.

Часто дивився на дружину і усвідомлював, що ніяких почуттів, окрім вдячності за Михася, не викликає у нього ця жінка. Чи любив колись? Колись… Він уже й не пам’ятає, коли востаннє цілував її, обіймав. Останній рік вони навіть спали нарізно. Якось, після чергової сварки, Юрко примостився на розкладному кріслі, тай на тому воно так і залишилося. Усі його намагання зблизитися Люда вирубувала під корінь своїми «куди сунешся, хропеш, сопеш, знову я не висплюся, тісно з тобою, заважаєш». Він дійсно вважав, що став чимось зайвим для власної дружини. Таким обтяжливим, як «чемодан без ручки», який і нести важко, і викинути шкода.

Люда все частіше затримувалася на роботі. Постійні відрядження, понаднормова робота навіть у вихідні. Згодом вона перестала їздити зі своїми хлопчиками до Юркових батьків у село. Їй також треба відпочивати, тому, замість роботи на городі, краще з друзями на шашличок гайнути. Батьки нічого не запитували. Навіщо копирсатися у тому, що й так болить? Мама лише зітхала стиха, цілувала онучка та все примовляла, що не такої долі просила своєму синові.

Сьогодні Підлісний запізнювався хвилин на двадцять і на ходу придумував, що б на цей раз сказати начальству. Лютнева відлига перетворила місто у суцільний потоп. Юрко перестрибував із сухого острівця на острівець, маневруючи між берегами бруду та нерозталого снігу. На перехресті, майже біля самої роботи, на повній швидкості пролетів повз нього забризканий «Опель», і за хвилину Юрко став схожим на нього. «От халепа!» – вилаявся про себе і, діставши серветки, заходився витирати бруд.

Повз нього пробігли дві співробітниці.

– Анатолійовичу, допомога потрібна? – весело розщебеталися, як горобці під весняним сонечком.

– Дякую, ні, – кивнув у відповідь. – А чого це ви такі радісні? І уже з самого ранку із цукерками?

– Ну, так свято ж! День закоханих! Біжимо хлопців з відділку вітати! І вас, до речі, зі святом!

– Напридумують же, ніби для того, щоб виявити свою любов, потрібні якісь особливі нагоди! – хмикнув. По правді у нього й з голови вилетіло, що нині той День святого Валентина, який є покровителем закоханих. Думка мимоволі промайнула. – Треба буде Люді купити сьогодні щось цікаве, якийсь подаруночок. Сюрприз зробити…

На дверях кабінету і його чекала маленька «валентинка» з червоним серцем.

– То тобі Іванович з кадрів висловив свою любов, – підсміювалися хлопці. – Він уже двічі заходив, тебе шукав. Злий, як чортяка! Ми сказали, що ти побіг дружині подарунок вибирати.

– Дякую, але не думаю, що мене це врятує.

– Не хвилюйся, цього разу вважай тобі пощастило. Керівництво десь викликали на нараду до міського голови. Тому відхекуйся і заходь на каву!

Співробітники завжди прикривали Підлісного, співчутливо зітхали, коли той брав сина з собою на роботу, і з розумінням виручали, коли треба було відлучитися на годину-другу в справах сімейних. Юрко вирішив скористатися відсутністю керівництва, щоб купити квіти й цукерки для Люди.

В коридорі зіткнувся з жінкою, яка вчитувалася в таблички на дверях.

– Не підкажете, де я можу Підлісного Юрія Анатолійовича побачити?

– Підкажу, проходьте. – Юрко запросив жінку присісти, вказуючи рукою на стілець. – Прошу, слухаю вас. Підлісний – це я.

– Дуже добре, – жінка теребила край довгого шарфа, ніби підшукуючи потрібні слова. Вигляд у неї був стомлений, темні кола під очима свідчили чи то про безсонну ніч, чи про те, що вона плакала. – Знаєте.., мені непросто було прийти до вас, але я не бачу іншого виходу. Розумієте, у мене троє дітей і залишитися ось так… А ви… Може ви зможете вплинути. Бо я…

– Заспокойтеся, може води? Чим я можу допомогти?

– Людмила Підлісна ваша дружина?

– Так, а до чого тут Людмила?

– Розумієте, вона спить з моїм чоловіком… – жінка підняла очі на Юрка.

Якусь мить він сидів збентежений мовчки. Розгублено підвівся і відкрив кватирку.

– Ви розумієте, що кажете? – не знає, чому сказав саме це.

– Розумію… Я їх застала в нашому домі, у нашому ліжку… – жінка голосно захлипала і сховала обличчя в долонях. – Ви поговоріть зі своєю дружиною. Я ж розумію, що він їй не потрібний. Вона натішиться ним і покине. Він же не один у неї такий. А я залишуся з трьома дітьми сама…

Що мав сказати, чим втішити зраджену чужу дружину?

– Заспокойтеся, ідіть додому. Вас напевно діти чекають… Все буде добре, я вам обіцяю.

А собі? Що він міг пообіцяти собі? Якось досидів до кінця робочого дня і поплентався додому. «Ось тобі й сюрприз до Дня закоханих!» – з гіркотою згадував кожне слово, почуте сьогодні. Дружина, як завжди, повернулася пізно. Від неї пахло алкоголем і чоловічими парфумами. В руках – троянди.

– О, а ми чого не спимо ще? – розпливлося в щасливій посмішці п’яне обличчя. – Чекаємо, щоб кохану привітати?

Юрко, сам від себе не очікуючи, дав їй смачного ляпаса.

– Бачу, кохану уже привітали… – обернувся і пішов до кімнати.

Про що він міг з нею розмовляти, що з’ясовувати? Вже багато років все було очевидним, просто він робив вигляд, що не помічає, або прикидався сліпим.

За тиждень Юрко зібрав свої та Михасеві речі й переїхав до батьків. У цьому домі залишатися більше не хотів. А дружина і не намагалася повернути ні його, ні дитину. Через якийсь час Юрко подав на розлучення. Людмила безболісно погодилася залишити сина з чоловіком, а навзамін попросила віддати їй квартиру. Кожен отримав те, що було для нього найдорожчим.

Юрко намагався забути все, як дурний сон, і розпочати нове життя. І тільки неприємним спогадом щороку озивалося серце в середині лютого, коли тисячі закоханих нагадують одне одному про свої почуття.

Читайте також: В АРАБСЬКИХ ЕМІРАТАХ ЧОЛОВІК НЕ ЗНАЄ, ЯКОГО КОЛЬОРУ ГАМАНЕЦЬ ЙОГО ДРУЖИНИ

Анжела Левченко, журналіст, прозаїк, поет. “Наш день”.

Джерело.

Related Post