Зазвичай, саме під час Великого посту, більшість християн вважають своїм обов’язком сповідатися. Чи це правильний підхід? І коли така традиція у нас вкоренилася? Якщо християнин у цей час не висповідається, то, що тоді?
Для того, щоб знайти відповіді на ці питання, слід зробити невеликий екскурс у ранні часи Церкви. Раніше християни причащалися кожного богослужіння, але сповідалися рідше. Це було зумовлено кількома чинниками. Найперше тим, що часи древньої Церкви були часами десяти величезних гонінь на християн. Ніхто з віруючих не був впевнений у тому, що доживе до наступного богослужіння чи зможе потрапити на наступну відправу.
Із іншого боку, належність до Церкви ставила перед людьми зовсім інші вимоги стосовно способу життя та духовного налаштування. Люди того часу, ведені Святим Духом, не мали потреби часто сповідатися, однак – ретельно готувалися до прийняття Євхаристії, не лише постом, молитвою, але й конкретними добрими справами на користь потребуючих. Єдність із Богом, любов до Творця під час Божественної літургії ставала гармонічним продовженням єдності та любові з іншими членами Церкви.
На жаль, змінюючи покоління за поколінням, християни втрачали ту ревність і благодать, яка була серед них від дня П’ятидесятниці. Люди стали більше грішити та чим раз, тим більше інтегрувалися у світське життя. Разом із цим, почали змінюватися зовнішні форми богошування та способи реалізації людьми своїх духовних потреб. Також слід зауважити, на той час зовнішні форми в Церкві лише викристалізовувалися, і чимало богослужінь, чи церковних практик, мали зовсім інших вигляд, аніж ми маємо їх зараз.
А зараз ми маємо наступну практику. Духовне життя кожного християнина повинно бути регульоване не стільки зовнішніми умовами та обставинами (календарем, подіями з життя), скільки внутрішніми спонуками. Якщо людина відчуває потребу більшої єдності з Богом, вона готується до цієї зустрічі та йде до храму. Якщо християнин відчуває потребу примирення з Богом і Церквою після вчиненого гріха, то, не чекаючи жодних свят і нагод, спішить до священика.
Для людей, які не живуть повноцінним церковним життям, бо саме згаданий приклад описує ідеальне, повноцінне життя християнина, існують чітко прописані в традиції Церкви зовнішні правила благочестя. Зокрема сповідь та причастя у кожен із багатоденних постів, у День народження та іменин.
Читайте також: НАВІЩО ПОТРІБНО ВІНЧАТИСЯ? – ВІДПОВІДЬ СВЯЩЕНИКА
Святі Таїнства Сповіді та Причастя – цілком самодостатні та різні Таїнства, які мають силу незалежно один від одного, а Сповідь не є «білетом» до св.Чаші. Практика деяких Помісних Церков цілком допускає їх розділення. Так, греки нині, як і в давнину, причащаються часто, а сповідаються – рідше. Тим не менше, логіка та зміст цих священнодійств тісно пов’язує їх між собою, відкриваючи силу одного Таїнства в іншому. Власне, саме з цієї причини в Українській Церкві вкоренився звичай звершувати їх одночасно – в один день. У Таїнстві Сповіді ми каємося перед Богом у своїх гріхах, а вже в Євхаристії очищені від гріховного бруду, ми приймаємо найчесніші Тіло та Кров Господа нашого Ісуса Христа, що дає нам сили більше не повторювати згаданих гріхів. І так – досягаємо ще кращого результату та більшої користі. Розділяти їх не варто, але за порадою духівника кожна людина може знайти для себе найкращий, найбільш оптимальний результат.
Традиція сповідатися та причащатися напередодні Великодня цілком логічна та правильна. Якщо серед усіх подій в історії людства найбільшою подією є Воскресіння Господнє, а найбільшим християнським святом – Великдень, Пасха, то безумовно, до цього дня слід належно готуватися – молитвою, постом, добрими справами. Однак, хочеться зауважити, що ця підготовка та зустріч із Богом повинна бути не разовою, – один раз у році – а систематичною, постійною. Відомий пастир і педагог священик Олександр Єльчанінов колись про це прямо писав, що урок даний людині один раз у рік нічого не дасть.
Євген Заплетнюк
Священик. Публіцист. Місіонер.
