fbpx
Breaking News
Колишній чоловік, який залишив дружину заради молодої кoхaнкu 15 років тому, вирішив повернутися. Коли розлучалися, він забрав будинок, який залишився кoхaнці
Дорогий Богданчику, єдиний мій сину, звертаюся до тебе через газету, бо ні телефоном, ні з допомогою добрих людей не змогла достукатися до твого сepця. Чомусь воно зчерствіло до мене. Чим я завuнила перед тобою, що ти не хочеш мене провідати. Чекаю тебе вдень і вночі, виглядаю з доріг і думаю про тебе кожну хвилиноньку. Порадуй свою стареньку маму, синочку, приїдь
А це якось у неділю в церкві тітка, обiйнявши її, якось стpивожено запитала Миросю: «Ну, як ти там, дитино? То правду люди кажуть?» Тоді й уперше почула вона про чоловікові походеньки. І вірила, і не вірила в ті балачки. А вже за два тижні Стефко вuгнaв Миросю із хати й привів у дім нову жінку
– Мої дорослі діти мені не допомагають, а навпаки, випpошують у мене мою мізерну пенсію, – скаpжилася сусідці бабуся Віра. – Мені не шкoда грошей на дітей, особливо на онуків, просто я вже сама лeдве кiнці з кiнцями звoджу
Марина повернулася в село, як тільки дізналася, що у коханого скоро весілля. В той вечір Володя прийшов з роботи не відразу, а через години дві. Уже стемніло остаточно. На обличчі була посмішка, очі гоpiли щастям. – Мамо, Наталю, я нарешті прийняв рішення, – oшелешив хлопець
Україна
Правнучку назвали на мою честь і вона успадкувала мою долю

Змалку пам’ятаю, як сусідка, заходячи до нашої хати, гладила мене по голові й казала мамі: “Даремно ви її Ольгою назвали. Така гарна красунечка, їй би легкої долі. А Ольгам випадають у житті найважчі випробування”.

Сусідку теж звали Ольгою. До нас, у маленьке білоруське село, вона прийшла з України у 1933-му. Втекла від голоду до далеких родичів. Мати, батько, маленькі брати її загинули. А їй пощастило якось вибратися, заховатися у товарному вагоні поїзда, що прямував до Мінська. А потім напитала дороги до нашої Ізбині. Тут люди не розкошували, хлібчик теж не кожен день бачили. Але ліс трохи рятував – гриби, ягоди… Сусідка Ольга завжди дуже багато сушила на зиму, але ховала у лісі. Боялася великого голоду. Але до нас прийшла велика війна. Прийшла швидко й несподівано.

“Сестричко, допоможи йому!”

Мені щойно виповнилося 14 років. Літо, робота у полі, я допомагала мамі з коровами у колгоспі. І тут раптом по радіо оголошують: “Німеччина напала на Радянський Союз”. Нас заспокоювали: армія – найсильніша у світі, відіб’ємося! Та через тиждень після початку війни ми почули, що фашисти узяли Мінськ. І ворожі танки йдуть до нас…

Було дуже страшно! Усіх чоловіків призовного віку забрали в армію, моїх братів, батька – також. Ми з мамою залишилися у хаті самі.

У серпні бої точилися уже зовсім близько. Небо вночі було у зареві пожеж. Вибухи – то далеко, то зовсім поруч. А одного дня у наше село вступили рештки однієї із піхотних дивізій. Кілька десятків наших вирвалися з оточення й намагалися лісами вибратись чи то до Чернігова, чи до Гомеля, де радянські війська ще тримали оборону.

Наша хата – край лісу, звідки вони вийшли, коли вже сутеніло. Чую стук у двері. Брудні, змучені хлопці стоять, тримають на плечах ще одного. Він поранений, весь у закривавлених бинтах. Без свідомості. Дивляться на мене жалібно: “Сестричко, допоможи йому! Не можемо тягнути далі – його контузило, помирає…” Напились води, помилися біля криниці. Взяли з печі борщу, поїли. І далі пішли, навіть не ночували. А товариша свого у нас залишили, безтямного. Ми з мамою, як могли, змінили пов’язки, промили рани – його спину та ноги зрешетило осколками. Поклали під груди подушки. І до ранку не спали, прислухаючись до його схлипів та незв’язного бурмотіння.

Мама плакала: а може, десь так само мучаться її чоловік, її сини. Молилася Діві Марії: спаси, сохрани! За два дні погляд невідомого солдата  прояснів. Він дивився на нас, боячись ворухнутись. Очі були повні сліз.
“Де я? Де наші? Фашисти ще сюди не дійшли?”

“Я втік до партизанів”

Іван тільки закінчив школу. Мріяв вивчитися на машиніста. Та раптом – війна. Його призвали у перший тиждень. Із села, з українського Поділля відправили без вишколу на Західний фронт. Піхота відступала із величезними втратами. Вже у липні поруч з Іваном не залишилося жодного односельця – залишилися лежати у білоруських болотах. Він не встигав запам’ятати імена солдат, які приходили з підкріпленням. День, два – і їх уже нема. Коли потрапили в оточення біля Мозиря, всі попрощалися з життям. Та кільком
десяткам вдалося прорватись. І от він тут.

Ми поїли його бульйоном і настоями трав. Рани були неглибокі і добре гоїлися. Але він ще був надто слабкий, аби втікати, коли фашисти підступили до нашого села… На світанні до хати увірвалася сусідка, тітка Ольга. “Швидко!” – кричала вона. Почала скидати у мішок Іванові речі, надерті на бинти простирадла. “Ведемо його в ліс!” – ухопила пораненого на плечі разом із мамою та потягнула. Як виявилося, у свій таємний сховок – землянку, де берегла припаси на чорний день. “Нікому не кажи!” – сичала мені. Я мовчала. Та коли ходила по ягоди й гриби, потай навідувалася до пораненого – носила йому трохи води, хліба, картоплі печеної. Обережно йшла, щоб ніхто не простежив – якби дізналися німці, застрелили б
на місці.

Односельці думали, що Іван утік до партизанів. То ніхто й не шукав. А одного дня у жовтні я прийшла до землянки – нема його. А потім він дав звісточку – живий, пристав до місцевих партизан.

Німці у нашому селі особливо не звіріли, та й небагато їх тут було. Глухе, бідне. Самі жінки, діти та старі діди, півтори сотні хат – що з нас візьмеш? Корів, курей із колгоспу забрали, посадили свого старосту, кількох
поліцаїв, вчителя до школи. І все. Розповідали, що тепер завжди тут буде Німеччина, а ми будемо на них працювати. Що усіх вони вже розбомбили, скоро війна закінчиться. Мусимо змиритись– і працювати на них.

Клятви вірності

Так минуло два роки. Війна тривала. Та якось на колії, що йшла повз наше село, партизани пустили під укіс поїзд, повний продовольства для німецької армії. Тоді окупанти вмить влаштували розправу. Оточили села поблизу залізниці, наставили кулемети на людей – нікому ані кроку! І підпалили хати… Хтось згорів разом із оселею. Хто поривався гасити хату чи втекти – був застрелений на місці…

Я того дня у лісі збирала чорниці. Уже йшла до села із повним кошиком, коли з узлісся побачила, як палає наша хата. І всі інші – теж. Побігла в хащу, що було сил, не розбираючи стежки. Аж раптом мене схопив якийсь чоловік. Іван! Затиснув мені долонею рота: “Тссс!” У кущах я побачила ще кількох знайомих, мою подругу з села.

Кілька місяців ми жили у землянках серед лісу разом із партизанами. Німці сюди не потикалися – боялись. То був страшний час – і разом із тим дуже для мене щасливий. Я закохалася. Іван шепотів мені, що недаремно доля закинула його у ці глухі ліси. Називав мене мавкою, я щасливо сміялася. Ми мріяли про дні, коли настане мир. Планували, що матимемо двох дітей. Хлопчика назвемо Федір, як мого старшого брата. Дівчинку – Оленкою, як його молодшу сестричку.

Нас ніхто не вінчав, не розписував. На сосновій глиці під зірками давали  ми одне одному клятви вірності…

“Його вже немає з нами”

А потім був листопад. Лінія фронту пролягла через Полісся – і через наш ліс, і через село, де у родичів оселилася моя мама. Кілька тижнів сільце переходило то до наших, то до німців. І врешті вони відступили. А Іван разом із побратимами доєднався до однієї з частин радянської армії. І пішов воювати… Обіцяв, що повернеться. Обов’язково мене відшукає і ми відгуляємо весілля.

Та холодної зими до села, де ми жили з мамою, прийшов лист від одного із тих партизанів, що воювали з Іваном. “Перекажи Олі, що її жениха уже немає з нами. Загинув на полі бою”, – писав він своїй жінці. Вона плакала, коли показувала мені лист. А мої очі були сухі. Не вірила словам на папері. Серцем відчувала: він живий! Не могла я його втратити. На той час ми уже дізналися про загибель батька. Прийшла і похоронка на брата Федора…

Я вірила, я чекала. І в травні 1945-го, і ціле літо після перемоги – чекала. Що приїде, знайде, закрутить в обіймах. Згадувала його очі, руки, губи, його шепіт. Але Івана не було. Зате відшукав нас лист мого брата,
Афанасія. Писав, що він служить у Львові, що має багато медалей, ордени, питав, чи не хочемо ми з мамою перебратися до нього. Мама відмовилась. А я ризикнула. У холодному товарному вагоні, через ліси і спалені
села, їхала я в далеке, незнайоме місто.

“Це ж я!”

Добиралася більше тижня. А біля Львова виявилося, що без документів туди не потрапиш. А куди ж я подінуся? Умовила кочегара заховати мене за вугіллям. І так проїхала межу міста. Зіскочила ще до вокзалу – бо там теж перевіряли папери. Вийшла від колії на якусь довгу вулицю. Стою з маленькою валізкою, вся брудна, плачу… Підходить височенний чоловік у шинелі: “Когось шукаєте?” “Брата”, – протягую йому листа. “О, то ж мій сусід! – зрадів він. – Ходімо, тут недалеко, хвилин 20”.

Приходимо до якогось гарного будинку. Чоловік відчиняє двері однієї з квартир. “Афанасію, дивись, кого я привів!” А там двоє – подружжя, вечеряють. Дивляться на мене запитально. Я в сльози: “Братику, це ж я!” Хоч і сама не дуже його впізнаю…

Брат виправив мені документи, влаштував на роботу – на завод сільгоспмашин. Тоді й дівчата біля станків стояли. Одного дня мені на руку впала важка деталь, один палець майже розчавило. Відвели мене у лікарню,
перев’язали. Виходжу надвір – і кого бачу? Свого Івана! Голова забинтована, милиці. Нога. Лише одна. Але ж живий!

Біжу до нього, кричу: “Це я! Я!” Він спочатку засяяв весь, а тоді відвернувся. “Я вас не знаю”. Довго так відпирався. Потім довго пояснював,  чому не писав мені: вирішив, що інвалід мені не потрібен. Але закохане
серце все стерпить. І все подолає…

За кілька місяців ми розписалися. А потім у нас народилося двоє діток, Федір та Оленка. Потім і вони свої сім’ї створили. Виросли у нас з Іваном чудові онуки. А за тим – і правнуки.

“Бабцю, я знаю – ми ще будемо разом”

Одну з дівчаток вирішили назвати Ольгою – як мене. Я відмовляла, повторюючи слова сусідки про важку долю. “Та ти ж насправді щасливе життя мала! – щебетала онучка. – Єдине твоє кохання і досі поруч із тобою! І ми всі у тебе – хіба ж не чудові? Тільки й поганого, що війна… Та з ким у наш час Україні воювати?”

То був початок 1990-х. І думка про війну з Росією здавалася абсурдом.  Не могла я в таке повірити й іще два роки тому, коли гуляла в Олі  на весіллі. Сиділи з дідом Іваном на почесному місці. Сміялися з його одвічного тосту: “За мирне небо”.

І от знову зненацька – війна. Чоловіку Олі, Дмитру, прийшла повістка. Два тижні навчань – і під Луганськ, на лінію фронту…

У наш час звісток з війни не треба чекати місяцями. Тільки зранку прийшла СМС Олі: “Із новим сонцем, кохана”, а вже під вечір із його телефона дзвонить інший. “Ми його втратили…”

Втішаємо Олю. А вона мені на вухо шепоче: “Бабцю, не плач. Я знаю, ми ще будемо разом. Я вірю, що він живий”.

Відмовлялася вбирати чорне. Відмовлялася приймати співчуття.

І потім був у нас найщасливіший день. Дмитро знайшовся! Його, зраненого, підібрали жителі сільця, біля якого йшов бій. Заховали у сараї. А коли трохи оклигав, таємно вивезли до Дніпропетровська. І вже там волонтерка набрала номер Олі. “Привіт, кохана, – почула правнучка його голос. Хлопець намагався жартувати: – Запитай у діда Вані, чи не позичить мені свої милиці? Схоже, і в тебе буде одноногий чоловік…”

Оля плакала – від щастя, що він живий. А все решта… Закохане серце все подолає! Правде, Іване?

Ольга Федорівна

Читайте також: ЯКБИ Я ТОДІ ЗУПИНИЛАСЬ! БРАТИКУ, РIДНЕНЬКИЙ, ПРОБАЧ. ЦЕ Я ТЕБЕ ВБИЛА…

Джерело.

Related Post