Не знаю як так сталося, але в нашій сім’ї все змінилося – від наших чудових, розмірених стосунків практично нічого не залишилося. Мені завжди здавалося, що я свого чоловіка знала краще, ніж себе. І раптом нашому розміреному життю прийшов кінець. Один раз чоловік з’явився нетверезий, через кілька днів знову, а потім це стало повторюватися майже кожен день. Спочатку я не надавала цьому особливого значення, але потім мені стало не до сміху.
Я змучилася від його обіцянок «більше ні-ні», які так і залишалися лише порожніми обіцянками. Але це тривало і ставало все нестерпнішим. Найприкріше було те, що причин для вживання оковитої не було! Вдома все гаразд, дочка успішно закінчує школу, синочок робить успіхи в спорті, я як і раніше хороша дружина і господиня. Чого тобі ще треба? І на роботі у чоловіка не було ніяких особливих причин, щоб так себе поводити. Хіба що друг у нього там з’явився. За матеріалами.
Кілька разів чоловік і додому його приводив. Але після їх застіль я цю лавочку швидко прикрила. Сказала чоловікові, що його новому товаришеві нема що робити в нашому домі. І ось до чого це призвело. Після довгих умовлянь я твердо заявила чоловікові, що більше його обіцянкам не вірю.
Зібрала йому сумку з чистою білизною, забрала ключ і виставила за поріг. Тихенько через штори дивилася, як він сидів на дитячому майданчику у дворі. Потім пішов. Де він ночував, не знаю.
Наступний день був вихідний. Вдома було тихо. Діти мовчки займалися своїми справами. Я переробила навіть ті домашні справи, які і не збиралася. Навела порядок у всіх шафах, в коморі, перемила банки. Так похмуро пройшов день. Увечері я увійшла в дитячу кімнату і побачила, що дочка лежить в ліжку з книжкою, а сина немає.
– А Дмитрик де? – здивувалася я.
– Не знаю, – відповіла дочка, – нічого не сказав, светр для чогось надів і пішов. Я в паніці вибігла з дому. У дворі не було ні душі. Я пройшла повз будинок, повернулася до під’їзду. І раптом в альтанці на дитячому майданчику розгледіла маленьку фігурку. Підійшла. Це був син.
– Дмитрику, – тихо сказала я, – чому ти тут? Син помовчав, але все ж вирішив відповісти:
– Я тата чекаю. У нього немає ключа. А в мене є.
Від цих слів у мене перехопило дух. Поклавши руку синові на плече, я сказала:
– Пішли. Почекаємо тата вдома.
– Ти відкриєш йому?
– Відкрию.
І коли чоловік о першій годині ночі подзвонив, я, звичайно, відкрила йому двері. Не скажу, що у нас відразу все налагодилося. Довелося ще трохи почекати. Але ті кілька хвилин в темряві холодного квітневого двору відкрили мені, що в своїй боротьбі з «зеленим змієм», що перетворилася у відкрите протистояння з власним чоловіком, я поставила сина перед важким вибором.
Я зрозуміла, що моє обурене і ображене жіноче «я» – ніщо перед моїм розгубленим сином. Наші стосунки – це наші стосунки, а тато – є тато, улюблений і такий необхідний.
Зараз у нас потрохи все налагоджується. Мій маленький син виявився розумнішим за нас, дорослих людей…
Фото ілюстративне – ivona.bigmir.
