Маргарита називає його Геннадiєм. Для мене вiн – Євген, Геник… Ми обидвi любимо його. А кого ж з нас любив вiн?
Навряд чи вже дiзнаюся про це. Коли потеплiє, я висаджу на могилi чоловiка барвiнок, який вiн так любив. Я вдячна тiй чужiй жiнцi, що знайшла у собi мужнiсть розповiсти нам про таємницю мого чоловiка. I дозволила поховати його на українськiй землi, у рiдному селi.
Це сталося напередоднi Рiздва. Несподiваний телефонний дзвiнок з Москви, i схвильований жiночий голос питає росiйською:
– Пробачте, може, я помиляюсь i дзвоню не за тим номером… Ви знаєте Савицького Євгена Петровича?
– Це мiй чоловiк! – кричу, не стримуючи слiз. – Де вiн, що з ним?
– А Геннадiй Петрович Корнiйчук вам знайомий?
– Нi, такого не знаю… Корнiйчук – дiвоче прiзвище моєї свекрухи, може, родич. Але Геннадiїв у нашiй родинi немає… Де Євген, що з ним?
– У центральному морзi Москви. Записуйте адресу, забирайте тiло. I мiй телефон запишiть про всяк випадок, нам є про що поговорити.
– Хто ви? – мiй голос звучить неначе чужий, а кiмната пливе перед очима.
– Здивуєтесь, але я теж його дружина. Мене звати Маргарита.
… Ми зi свекром мерщiй зiбралися, сусiди принесли якiсь грошi. Звiстка про те, що знайшовся односелець, якого шукали сiм рокiв, швидко облетiла село. Того ж вечора виїхали до столицi Росiї. У потязi я кiлька разiв набирала номер тiєї незнайомки, що сповiстила про смерть Євгена. Але вона вперто не брала слухавку.
мабуть, хотiла поговорити при зустрiчi.
Спостерiгаючи заснiженi пейзажi за вiкном, я згадувала тi часи, коли ми з Геником були щасливими. Як вiн хвилювався, забираючи мене з пологового будинку, i боязко брав до рук перев’язаного рожевою стрiчкою “конверта” з немовлям. Як сам бiлив стiни у нашому будинку, клав цеглу, розбудовуючи лiтню кухню. Майстер на всi руки, непитущий, гарний. Здається, менi заздрили всi жiнки на селi.
Простити не можу собi, що вiдпустила Євгена на заробiтки разом iз кумом. Поїхали навеснi, а до грудня вiн обiцяв повернутися. Бiльше я його не бачила.
Кум Василь приїхав додому ще п’ять рокiв тому. Казав, що їхнi шляхи з Євгеном розiйшлися. Мовляв, працювали на будовi в одного заможного москвича, але Василь не вдовольнився зарплатнею i знайшов собi iнше мiсце роботи. А потiм вiн довiдався, що на будовi, де залишився Євген, сталася трагедiя – загорiвся
вагончик, у якому ночували заробiтчани. Тодi двоє робiтникiв згорiли. Василь пробував знайти Євгена, але нiхто не мiг сказати, де вiн. Два обгорiлi тiла нiби належали гастарбайтерам з Молдови, їх забрали родичi. Але хтозна, може одним iз тих нещасних був мiй чоловiк.
Ми подали заявку в федеральний розшук, свекруха обходила всiх ворожок в областi, якi в один голос твердили – живий. Але якщо так, чому тодi не дається чути? Скiльки слiз ми виплакали з Гениковою мамою, нiхто не знає. Але все ж таки жеврiла примарна надiя, що чоловiк повернеться. Тепер i вона згасла.
Майстер i Маргарита
Пройшовши мученицьку процедуру впiзнання у морзi, обходивши кiлька пекельних кiл московської бюрократичної системи, за кiлька днiв ми зi свекром отримали дозвiл на перевезення тiла до України. Наш потяг вирушав завтра, а нинi ми домовилися про зустрiч iз Маргаритою.
Дверi просторої “сталiнки” вiдчинила жiнка мого вiку. З кiмнати вибiг хлопчик рокiв шести: “Хто до нас прийшов, мамочко?”
– Це – син Євгена? – спитала я.
– Нi, – тихо промовила Маргарита. У нас iз Геною не було спiльних дiтей. На щастя. Чи на жаль… Проходьте до вiтальнi, зараз чаю з пирiжками принесу.
Важкою була наша розмова. Жiнка поклала передi мною паспорт на iм’я Геннадiя Петровича Корнiйчука. З фотографiї на мене дивився мiй Євген.
– Можете забрати, я так розумiю, що цей документ фальшивий. Коли Гена… чи Женя… поїхав, я знайшла у шухлядi його водiйськi права. Так i дiзналася, що вже чотири роки живу не з тим, за кого вiн себе видає. У тих правах був складений папiрець iз телефоном i адресою. I iм’я – Iрина. Я так розумiю, що це ви?
– Так, це я. Маргарито, а як ви зiйшлися з моїм… нашим Геником?
I жiнка розповiла зворушливу iсторiю про те, як одного разу у метро до неї пiдсiв симпатичний чоловiк. Був вечiр, у вагонi людно. А тут до Маргарити почали залицятись якiсь кавказцi. Їх було троє i вони говорили жiнцi брутальнi “комплiменти”. Вийшла з вагону на своїй станцiї, вони – за нею. Хотiла покликати
патруль, але чомусь його не було. Ну, тут i вступився за неї чоловiк, iз яким разом їхали. Слово по словi, почалася бiйка.
– Вони добряче вiдлупцювали Гену i пiшли, – розповiдала вона.
– Весь закривавлений, вiн сидiв на перонi i не мiг пiдвестися. Я хотiла викликати “швидку”, але вiн запротестував. Сказав, що не має медичного страхування i з певних причин не хоче до лiкарнi. Менi нiчого не залишилось, як привести його додому, обмити рани. Так вiн i залишився тут…
Жiнка невидимим поглядом дивилась крiзь мене. В очах було стiльки болю i смутку, що стало шкода її.
– Маргарито, а ви не боялися привести незнайомця у дiм? У вас же дитина…
– Гена хорошим був, я це вiдразу зрозумiла. А що таке бiднiй учительцi у столицi самотужки з дворiчною дитиною на руках виживати – окрема iсторiя. Я навiть декретної вiдпустки собi дозволити не можу, вже через рiк пiсля пологiв повернулася до школи, а сина у садочок вiддала… Поки я була на роботi, Гена поремонтував газову плитку, яка п’ять рокiв на однiй конфорцi працювала. Кран у ваннiй змiнив, елекричну проводку в коридорi направив. Вiн був майстром на всi руки, ви ж самi, мабуть, знаєте… Прикипiла я до нього душею. I Сашко звик, татом називав.
– Ви нiчого не розпитували про його минуле?
– Нiчого. Вважала, якщо захоче, сам розповiсть. Знала, що вiн з України, десь зi заходу. Казав, що розлучений, родичiв не має. Що приїхав на заробiтки, два роки працював на будовах. Потiм сталась якась аварiя з технiкою, з нього вирахували всi кошти. Залишився босий на вулицi, навiть на квиток додому грошей не мав. Пiдробляв рiзноробом на ринку, ящики з овочами азербайджанцям носив. Далi якийсь грузин покликав його прибирати у кафе.
Я бачила, що життя його добряче побило. Домовилася з директоркою школи, аби взяв Гену завгоспом. Та навiть зрадiла, бо за малу зарплатню москвичi не хочуть на тiй посадi працювати. Дiти ж ламають усе постiйно, лагодити треба. Офоримили Гену на трудову книжку її племiнника, тому стаж iшов, а Генi – грошi. Вiн ще й трудове навчання старшокласникам викладав нелегально, тi уроки на фiзрука записували. Наша Iнна Павлiвна була дуже задоволена. Вiн робив усе, що попросять – меблi ремонтував, стiни бiлив, плитку в туалетах клав. А я викладала математику. Так ми i жили. Хай не професор i не бiзнесмен, але я тiшилася, що нарештi можу опертися на надiйне чоловiче плече.
Серцем вiн був удома
А потiм Євген затужив. За словами Маргарити, десь вiд осенi зробився похмурим, сумним. Бачила, що щось турбує коханого, але не наважувалася розпитувати. Врештi, перед самим Новим роком, сказав: “Знаєш, я за домом скучив. Треба поїхати на кiлька днiв, подивлюсь, що там i як. Давно не святкував Рiздво по справжньому, у вас тут усе не те. Ти не бiйся, я повернусь…”
Чуйна жiнка зрозумiла його тугу за рiдною домiвкою. I хоч як хвилювалася, чи не покине її спiвмешканець, але вiдпустила.
– Я йому курочку в дорогу запекла, – гiрко всмiхнулась Маргарита. – А вiн сказав, що привезе зi села доброго сала i накупить у Львовi польської косметики для мене. Мовляв, у вас вона там утричi дешевша, як у Москвi…
Вiн пiшов, а я заходилась прибирати, бо ж свято на носi. Не треба було, погана ж прикмета. Перебирала папiрцi у шухлядi i натрапила на тi старi українськi права водiя. Тут i зрозумiла, що нiчого не знаю про Гену. Чому вiн прiзвище змiнив, хто йому зробив фальшивого паспорта? Менi страшно стало. До того ж, цей
клаптик паперу з вашим телефоном… Я чомусь вiдразу зрозумiла, що вiн одружений i поїхав до вас. Думала, якщо повернеться, то притисну до стiни i все-все вивiдаю.
А за кiлька годин Маргаритi зателефонували з лiкарнi швидкої допомоги i запитали, чи проживав iз нею Геннадiй Корнiйчук, бо в його паспортi є реєстрацiя за її адресою.
“Чому проживав, вiн i зараз тут живе!” – не зрозумiла Маргарита. “Нi, – вiдповiли на тому кiнцi. – Геннадiй Петрович помер двi години тому на вокзалi. При ньому знайшли паспорт i квиток до Львова. У поїзд вiн так i не встиг сiсти. За попереднiм оглядом – iнфаркт мiокарда. Але остаточну причину смертi покаже розтин”.
Але жiнка вирiшила не забирати тiло. “Все ж таки вiн – ваш, – пильно подивилась менi у вiчi. – Поховайте його вдома. Думаю, що вiн дуже мучився вiд того, що так учинив iз вами. Боявся, як постане перед очi вам, батькам. Це його i вбило. Iнфаркт у 38 рокiв – хiба часто таке буває?”
… Коли ми зi свекром вже виходили, Маргарита сказала вслiд:
– Не проклинайте мене, гаразд? Я не хотiла красти у вас чоловiка.
– Господь з вами! Як ви могли про таке подумати… Ви приїдете до нас? Може, на могилi побуваєте.
– Вибачте. Нi.
Чому ж ти маму не пожалiв?
Євгене, мiй Євгене… А для неї ти – Геннадiй. Приходжу на твою могилу з донькою i не знаходжу спокою. Ну, гаразд, я – погана, знайшов кращу. Але ж маму мiг пожалiти. Чому за сiм рокiв ти не подзвонив до неї, не сказав, що живий. Знав би ти, як мучиться старенька, сну не має, з лiкарень не виходить. Але що вже тепер
говорити…
Ми зi свекром домовилися не розповiдати мамi про ту московську дружину. I в селi цю iсторiю нiхто не знає. Кажемо, впав на будовi, розбився. Та мати не вiрить. “Геника, мабуть, у якомусь пiдвалi тримали, у полонi, – бiдкається вона. – Iнакше б вiн менi написав або подзвонив. Сволочi,о вони з ним зробили?! Закатували мого синочка!”
Кiлька разiв я телефонувала Маргаритi. Вона не вiдповiла. Що ж, як жiнка я її розумiю…
Iрина Савченко, Львiвська обл.
Читайте також: БІЛЬ І СЛЬОЗИ! ДИТИНА ВИСЛИЗНУЛА З РУК ЛІКАРЯ, І…
За матеріалами видання “Жіночий порадник”
