fbpx
Життєві історії
Оскільки ми жили у свекрухи, свята відзначалися за її сценарієм, гості запрошувалися ті, яких вибирала вона – сестра свекрухи з чоловіком та сусідка Марія, найкраща подруга свекрухи. На стіл подавались одні і ті ж салати, олів’є і шуба, і постійно велися одні й ті ж розмови. Я думала, ми з’їдемо в свою квартиру – і все зміниться. Через місяць у мене день народження, і знову навіть покликати нікого. Крім свекрухи і її подруг

З ким поведешся – від того і наберешся. Цю фразу я чула не раз і навіть не задумувалася, що зі мною теж таке станеться. Коли ми познайомилися з моєю свекрухою п’ятнадцять років тому, їй було сорок п’ять років, але виглядала вона набагато старшою, і вела себе, як пенсіонерка. Нагадала мені мою бабусю. «Все болить, все погано, мені нічого не треба, життя пройшло, залишилося тільки доживати».

Чесно сказати, свекруха мені зовсім не сподобалася. Я думала, що ніколи такою не буду. Так я і була зовсім іншою. В молодості я була активною, позитивною, душею компанії. У мене було море друзів, спільні поїздки, походи, постійні зустрічі. Вихідні завжди були розписані на кілька тижнів вперед.

Якби мені сказали п’ятнадцять років тому, що настане час, коли мені просто не буде кому зателефонувати, крім мами і сестри – я б в житті не повірила. Після весілля ми з чоловіком переїхали до свекрухи – вирішено було жити разом, щоб назбирати на окреме житло.

Гостей запрошувати в чужу, до того ж невелику, квартирку, було незручно. Тут же майже відразу народилася дитина, так що їздити по гостях теж стало важко. Старі друзі потихеньку відпали, хоча я чесно намагалася підтримувати з ними відносини. Спочатку годинами висіла на телефоні, потім все рідше і менше, нарешті, спілкування якось само по собі затухло. Хтось із тієї компанії теж одружився, хтось поїхав, хтось погруз у роботі.

Оскільки ми жили у свекрухи, свята відзначалися за її сценарієм, гості запрошувалися ті, яких вибирала вона – сестра свекрухи з чоловіком та сусідка Марія, найкраща подруга свекрухи. На стіл подавались одні і ті ж салати, олів’є і шуба, і постійно велися одні й ті ж розмови – про погоду, про болячки, про ціни на ринку і так далі.

Ці старечі посиденьки наганяли на мене тугу. – А що ти хочеш! – говорили мені подруги. – Це у всіх так. Подружки і друзі були в молодості.

Але в глибині душі я була впевнена, що свого кола друзів у нас з чоловіком немає, тому що немає свого житла. Всі ці роки мене гріла мрія – в’їхати в свою квартиру і мати можливість «нормально» відзначати свята і дні народження, збирати друзів, почати нарешті нормально жити. Мати свою компанію, дружити тепер уже сім’ями, їздити на шашлики, планувати походи і жити від вихідних до вихідних.

І ось приблизно рік тому мрія здійснилася. У нас нарешті з’явилася своя квартира. І тут сталося неочікуване – я почала планувати новосілля і раптом зрозуміла, що власне і покликати то нікого. Крім свекрухи і її подруг. Ні, є, звичайно, якісь свої знайомі – дівчата з роботи, матусі дітей-ровесників, з якими мій син вчиться в класі і ходить на танці, але якось це все не те.

Так і святкувала довгоочікуване новосілля – з олів’є і шубою, зі свекрухою і її подругою Марією, під розмови про ціни і болячки.

І зрозуміла, що, якщо вже називати речі своїми іменами, друзів у мене немає. Все частіше ловлю себе на думці, що стала дуже схожа на свекруху – ту саму жінку, з якою познайомилася п’ятнадцять років тому. Я теж виглядаю старшою за свої роки, часто говорю про болячки, стала важка на підйом.

І незрозуміло, хто винен. Заміжжя? Дитина? Свекруха? Обставини? Відсутність власного житла з самого початку? Життя зі старшим поколінням накладає відбиток? Мені завжди здавалося, що варто з’їхати від свекрухи – і все налагодиться, знову збереться компанія, життя заграє фарбами.

Варто тільки потерпіти, ось-ось, з’їдемо в свою квартиру – і буде щастя. Але рік минув, і нічого не змінилося; через місяць у мене день народження, і знову навіть покликати нікого. Крім свекрухи і її подруги…

Фото ілюстративне – teamo.

facebook