Одружилися ми з моїм чоловіком Іваном вже багато років тому. Мені на той час було 19 років, а моєму чоловікові – 25 років.
Через два роки у нас народився довгоочікуваний синочок маленький, а ще через півтора – улюблена гарненька донечка. Ось тоді нашій родині дали квартиру – хорошу, велику трикімнатну квартиру. Заради неї ми навіть погодилися переїхати в передмістя з центру, адже до того ми жили в моїх тата й мами. Радості нашій не було меж!
У 90-х роках ми приватизували квартиру цю і стали дуже добре жити, виховуючи наших дітей.
Життя було хорошим, чого ж ще бажати виходить.
Треба сказати, маленькими наші син з донькою були дуже дружними та слухняними. Нашу сім’ю всім в приклад ставили. Син виходив гуляти і ніколи не залишав сестру, «виховуючи» її в хлоп’ячій компанії. Якщо її хтось і слово недобре скаже, то брат завжди вступався за сестричку, вони такі дружні були, що всі родичі та знайомі тому дивувалися.
А вже коли минув час і діти наші підросли, у них вже стала своя збірна компанія: з дівчатами та хлопцями. Тоді вони були ще дуже дружні: ділилися між собою своїми секретами, допомагали один одному, радилися в усьому, багато часу проводили разом і мали спільні інтереси. Якщо дітям перепадало від нас – то обом відразу, тому що вони завжди трималися разом, дуже цінувати один одного та дорожили своїми добрими родинними стосунками.
Роки минали, згодом першою вийшла заміж наша донька, а син трохи пізніше, пішли одне за одним онуки. Ми з чоловіком раділи дуже за дітей, не могли натішитися онуками.
Спочатку всі сім’ї дружили між собою, але потім, несподівано, почався розлад між ними, перестали знаходити спільну мову між собою, постійно якісь непорозуміння одня.
То зятеві щось не подобалося, то у невістці, а наші діти своїм другим половинкам почали догоджати в усьому, відповідно, стали сперечатися і між собою. Доньку та сина наших стало складно разом збирати під одним дахом в колі сім’ї. Ми з чоловіком їх вже не впізнаємо зовсім.
А вся справа в тому, що у двох невлаштованість в житті: син хвилюється, що у нього відберуть кредитну квартиру, тому, що два рази вже міняв роботу, останнім часом йому зовсім не щастить з заробітками, а дочка хвилюється, що зять в будь-яку хвилину її з дитиною попросить піти з власної квартири, бо у них щось там в сім’ї зовсім не ладиться і вона може залишитися без даху над головою теж.
Нещодавно син прийшов до нас з батьком і каже: «Загалом, батьки, давайте зробимо так: ви обоє напишете на нас з сестрою заповіт на своє майно, на дві частки порівну, інакше ми з сестрою взагалі розмовляти не будемо тоді між собою. Так нам буде спокійніше і надійніше. Якщо що, то ми її продамо і поділимо навпіл, а то, якщо що – ми в судах і перестанемо говорити між собою». Я аж сіла. Це що значить: «Якщо що?». Які це такі наші роки з батьком? Йому всього 62, а мені ще 57! Ми ще в доброму здоров’ї і працюємо обоє. У нас ще безліч планів попереду, навіть в плані подорожей, а вони вже квартиру нашу ділять?
Дзвоню дочці дізнатися, чому з таким проханням до нас прийшов її брат? Вона спочатку мовчала, каже, що у нього і так кредит в будь-якому випадку щось своє буде, а вона у чоловіка навіть не прописана, живе на пташиних правах, з житлом у неї все погано дуже.
Ага, виходить, у них вже суперечки почалися за спадок, і думаю, що ініціатором стала дочка. Ви не уявляєте, як нам з чоловіком стало неприємно. Ось за що так? Вони ж добрими були в дитинстві, любили одне одного.
Розповіла на роботі про свою проблему, щоб порадили щось. Хтось знизав плечима, хтось нову плітку придумав, але одна мудра жінка мені сказала, щоб я шукала причину не в своїх дітях, а в їх других половинках.
Що робити не знаю. Що мені чекати від дітей на старості років, коли вони й зараз лише мову ведуть лише про заповіт.
Фото ілюстративне.