— Ми поїдемо в США лише удвох, — проричав Аркадій.
Про те, що ношу під серцем дитину, я дізналася саме тоді, коли в нас із чоловіком уже були готові документи на виїзд у США. Це був 1989-й рік, і кожен хапався за шанс виїхати з СРСР.
Досі всі мої спроби завагітніти, що тривали впродовж п’яти років, були марними. Лікарі лише припускали, що це в нас із Аркадієм, можливо, якась несумісність, бо таких, як нині, медичних досліджень тоді ще не робили, навіть УЗД було дивиною. Перші два з половиною місяці я “вмирала” від токсикозу: схудла на 10
кілограмів. А коли на третьому місяці потрапила до лікарні на збереження, мене відразу попередили: вагітність буде важкою, і готуйтеся провести її у ліжку. Так і сталося.
Ми відтермінували виїзд (летіти через океан у моєму стані було надто небезпечно), і майже всі дев’ять місяців до народження сина я пролежала на збереженні. Планували рушити, щойно маля народиться і трохи зміцніє.
Поки я “вилежувала” дитину, Аркадій займався розпродажем нашого майна. Взяти з собою за океан ми могли лише найнеобхідніше, а вже меблями, посудом і навіть одягом нас обіцяли забезпечити родичі
чоловіка. Вони імігрували давно, добре влаштувалися в Канаді, а двоюрідний брат Аркадія навіть був власником магазину вживаних автозапчастин. Там мій чоловік і планував працювати. Зважаючи на
те, як швидко вдалося Аркадію звільнити нашу двокімнатну квартиру (він примудрився порозпродувати навіть старі журнали “Здоров’я”, що їх колись колекціонувала моя покійна бабуся), торгівля секонд-хендом була його професією. Хоча за фахом він був інженером.
Пологи в мене розпочалися несподівано. Лікарка, з якою домовлялися про допомогу, на біду, захворіла на грип, а разом із нею ще двоє найдосвідченіших акушер-гінекологів. Тож сина в мене приймав недосвідчений інтерн. Він дуже старався, не відходив від мене ані на хвилину, відбігав лише до телефону, щоб порадитися з
кимось зі старших. Та, мабуть, мій випадок був надто складним. Сергійко народився синій, лікарям його ледь вдалося реанімувати, і його відразу відвезли у відділення патології новонароджених.
А наступного дня мені повідомили, що мій малюк — інвалід. У синочка діагностували церебральний параліч. Лікарі радили нам із чоловіком готуватися до серйозних випробувань: у сина спастична форма ДЦП, він страждає від судомів, у нього частковий параліч ручки й ніжки.
Не передати, з яким важким серцем я виходила з пологового будинку. Чоловік не зустрічав нас із квітами. Аркадій прийшов із запахом перегару (пояснив, що не міг заснути й змушений був пити горілку), і навіть не намагався приховати свого розчарування. Лише моя мама підтримувала мене: переконувала, що ми впораємося, що вилікуємо малюка й все буде гаразд. Мамуся моя дуже любить вираз: Бог не дає людині випробування, якого вона не може витерпіти.
Коли ми приїхали додому, я мало не впала на порозі. У хаті — лише диван, розкладачка, кухонний стіл і газова плита. Всі меблі (навіть табуретки) Аркадій остаточно розпродав. Про ліжечко чи бодай візочок для малого він не подбав, і якби мама не притягнула напередодні ванночку, то Сергійчика навіть не було б де викупати. Аркадій взагалі не дивився на сина, а коли вперше побачив маленького голеньким, ледь стримував огиду.
Мама пішла на кухню гріти обід (якби вона не подбала про це, мені навіть не було б що поїсти), а я присіла на ліжко — погодувати сина. Сергій пошепки сказав, що нині ж купить дитячу суміш, адже краще мені не привчати “цю дитину” до грудей. “Чому? Педіатр казала, що так набагато корисніше” — відповіла я. “Йому байдуже, що їсти, а ти, годуючи, прикипиш до нього душею”.
Я сказала, що не розумію, навіщо він це говорить, і тоді Сергій, усе ще пошепки, заявив, що він вже прийняв одне за нас обох рішення — віддати дитину в інтернат. “Там лікарі, спеціально навчений персонал, — сказав чоловік, — там знають, як поводитися з такими дітьми”.
Я відмовлялася сприймати те, що він казав. Його аргументи здавалися мені нечуваними. Зрадити своє маля? Відмовитися від нього? Ніколи! Слова чоловіка були настільки дикими, що я навіть розсміялася. Тоді Аркадій підвищив голос: “Ця дитина — дуже хвора, невиліковно хвора. Вона ніколи не буде нормальною. Її місце — серед таких, як вона, у закритому закладі. Держава про неї подбає. А ми — ми народимо іншу, здорову дитину. Ти ж молода, ти така гарна, Аню. Тебе підлікують, і ми обов’язково це зробимо!”
Сергійчик наївся і заспокоєно заснув у мене на руках. У нього був ангельський вираз обличчя. Так, наче цих щічок, цього крихітного ротика ніколи не торкалися судоми.
— Подивися на нього, — сказала я, — це твій син. Ти полюбиш його. Ми його лікуватимемо. Мені в лікарні казали, що в Америці — найкращі клініки для дітей з ДЦП, що там є спеціальні методики. Ми впораємося!
— В Америці? Ти що, зовсім дурна? — Тепер чоловік вже не стримував крику. — Гадаєш, нас там чекають із дитиною-інвалідом? Моя рідня і так робить нам послугу, що погоджується тимчасово прихистити нас! Ми не зможемо звалитися людям на голову з цим …непорозумінням. Ти, мабуть, справді ідіотка, якщо не розумієш, що відбувається!
Від цього крику малюк здригнувся, розплакався, у нього почалися судоми, його знудило. На плач дитини прибігла з кухні мама. Схопила хлопчика, заколисала його…
— Ми поїдемо в США лише удвох, — проричав Аркадій. — Обирай: або ця мала потвора, або наш шлюб.
Чоловік гримнув дверима й пішов геть. Мама стала мене втішати. Примовляла, що це в Аркадія просто така перша реакція. Що він змириться з фактом і заспокоїться. Що всі чоловіки спочатку не сприймають немовлят, бачать у них жабенят. А потім призвичаюються.
— Ось твій батько, нехай з Богом спочиває, до шести місяців тебе а руки боявся брати. А потім його наче підмінили. Все налагодиться, донечко!
Але нічого не налагодилося. Аркадій взяв себе в руки, більше не влаштовував істерик, але рішення не змінив. Закінчилося тим, що він виїхав до США сам, а я з мамою і малим Сергійком залишилася у нашій спорожнілій квартирі.
Що дало мені сил пережити цю страшну зраду? Не впасти у відчай, не збожеволіти? Моя дорога, моя свята мама розділила зі мною мій тяжкий хрест. Це вона супроводжувала нас із Сергійком у клініки, це вона шукала і знаходила професорів-неврологів, диво-масажистів, фізіотерапевтів, які лікували нашого Сергійчика. Коли йому виповнилося три роки, майже всі гроші (аліменти, що їх Аркадій сплатив наперед — власне, половину суми становили кошти від проданого ним сімейного майна) скінчилися. Але син демонстрував такий очевидний прогрес, що це надавало мені сил і наснаги до подальшої боротьби.
На відміну від більшості хворих з такою, як у Сергійка, формою ДЦП, він міг ходити, говорити, спілкуватися. Він був розумніший, ніж деякі його здорові однолітки, лише координація рухів була дещо порушена.
На цьому етапі я вже чітко знала, що робитиму далі. Із однокурсницею Галею (вона, як і я, художник-модельєр, майстер з пошиття верхнього одягу) відкрили майстерню. Спершу шили плаття, костюми і пальта, потім зосередилися на весільному одязі. Відкрили одне з перших у нашому місті спеціалізоване ательє. За тканинами їздили в Польщу. У ті часи в Україні відріз якісної вовни, шовку чи поліестеру неможливо було знайти. Ця робота залишала мені можливість опікуватися сином, адже більшість замовлень ми приймали наперед, я завжди могла спланувати свій час так, як потрібно. Не досипала, кроїла та шила переважно вночі, коли син спав. А вдень ми з мамою почергово крутилися біля Сергійка.
З часом наша з Галею фірма зміцніла, ми змогли запросити ще кількох швачок, дати їм гідну зарплату. Галина придбала собі нове помешкання, автомобіль, а я усі заощадження витрачала на лікування сина: лікувальну фізультуру, масажі, клініки. Лише завдяки цьому Сергійко ходив до звичайної школи, добре вчився, грав із друзями у футбол — це прості радощі, яких, на жаль, позбавлена більшість дітей з ДЦП.
Аркадій жодного разу не зателефонував, не поцікавився, як ми собі даємо раду. Він просто зник із мого життя. І мені, чесно кажучи, було байдуже, що з колишнім чоловіком. Мені ніколи було ані ненавидіти його, ані шкодувати за ним, ані бажати йому зла. Мій мозок, серце та руки були зайняті лише одним — турботою про сина і маму та роботою.
Коли Сергійкові виповнилося п’ятнадцять, на реабілітаційному курорті для дітей з ДЦП я зустріла Андрія. Сорокарічний лікар привіз на масажі свою десятирічну донечку. Дружина Андрія померла невдовзі після пологів, і з того часу він, як і я, присвятив своє життя дитині.
Читайте також: “МАМО, АНГЕЛИ БІЛЯ МЕНЕ, АЛЕ ВИ ЇХ НЕ МОЖЕТЕ БАЧИТИ”: ВАСИЛЬКО ПРОСИВ МЕНЕ НЕ СЛУХАТИ ЛIКАРIВ, БО БУДЕ ТАК, ЯК ВIН ПЕРЕДБАЧИВ
Не буває випадкових зустрічей. Ми з Андрієм наче створені бути парою. Не лише тому, що маємо хворих дітей. У нас спільні погляди на життя, ми любимо ті ж музику і книги, ті ж самі страви, запахи, кольори. Як для мене, для Андрія у житті найважливішою завжди була сім’я.
Тепер ми живемо разом. У скромному будинку за містом обладнали спеціальний басейн, де щодня тренуються наші діти. Вода допомагає їм підтримувати м’язив потрібному тонусі. Мама Андрія і моя мама — поряд з нами, вони подружилися, навіть на кухні пораються у чотири руки. Минулого року Сергійко закінчив інститут і працює програмістом, Оленка ще вчиться. Вона мріє стати дизайнером одягу та працювати поряд зі мною. Ця дівчинка мені — як рідна донька.
А недавно я випадково дізналася, як склалося життя Аркадія. Наш колишній спільний знайомий гостював у рідних у США і був вражений, зустрівши Аркадія на вулиці в Чикаго. Він бомжує, бо через алкоголізм втратив роботу, дім, від нього відвернулася родина. Чи я зловтішаюся? Ні. Мені навіть трохи шкода його. Мабуть, просто поряд із ним не було такої сильної жінки, як я, такої жертовної мами, як моя, такого чудового сина, як мій Сергійко. Йому страшенно не пощастило.
Анна Л.
За матеріалами видання “Жіночий порадник”
