fbpx
Україна
– Ну, здрастуй, сват. Спасибі, що зустрів. Що? Аль іншого сорту ягідку очікував зустріти? – А біс тебе знає, яка ти! Жодного разу ще не бачилися!-Приїхала сваха з села знайомитися з батьками нареченої!

Воронкови видавали заміж свою доньку. Домовлятися і куховарити на весілля чекали з села матір нареченого, майбутню сваху, з якої не були знайомі.

Поїзд приходив о першій годині ночі, і Василь Воронков, високий і незграбний, відправився зустрічати гостю. Джерело

На вокзал Василь прийшов зарано і в очікуванні поїзда походжав по примороженій платформі. Згадував, як п’ять років поспіль зустрічав з цим поїздом доньку-студентку, що приїжджала на неділю додому з обласного центру. А тепер – треба ж! – зустрічає, свою сваху.

Оголосили прибуття, і Василь несподівано захвилювався: а сподобається йому ця жінка? Порозуміються вони з його крутонравной Софією? Раптом не захочуть ні в чому поступатися один одному! Почнуть по дрібницях сваритися!

Читайте також: ПОКОЇВКА ПОПРОСИЛА СВОГО СИНА КРАДЬКОМА ПОЇСТИ У ВАННІЙ. КОЛИ ЗАМОЖНИЙ ГОСПОДАР ДІЗНАВСЯ ПРО ЦЮ ВИТІВКУ, ЖІНКА ЩЕ ДОВГО ПІСЛЯ ЦЬОГО ПЛАКАЛА

Василь поспішив до газетного кіоску, де йому наказала стояти Софія, що послала свасі запрошення.

Він ледве встигав крутити туди і сюди голову, боячись прогавити появу майбутньої родички.

Василь позадкував і затнувся за чийсь валізу. Обернувся. Перед ним стояла маленька кругленька жінка в сірій пуховій хустці.

В одній руці вона тримала пару роздутих сіток, скріплених рушником, іншу, звільнену від валізи, подала Василю:

– Ну, здрастуй, сват. Спасибі, що зустрів.

– Ласкаво просимо, гостя дорога! – прогудів Василь і несміливо потиснув маленьку теплу руку. Він відчував себе ніяково за допущену похибку, і жінка помітила це.

– Що? Аль іншого сорту ягідку очікував зустріти? – лукаво примружила на Василя яскраві тямущі очі.

– А біс тебе знає, яка ти! Жодного разу ще не бачилися! – махнув рукою Василь, червоніючи.

– Це вірно. Бог дасть, поріднимося – злюбиться! – посміхнулася жінка, показавши рівні білі зуби, і Василю стало якось вільно з неї.

– Неодмінно! – хитнув він головою і допоміг свасі прилаштувати на плечі сітки. Сам вхопив валізу.

– Ти на плече її! – підказала свати і простягнула руку, щоб допомогти.

– Можна, можливо! – погодився Василь і, не даючи їй взятися, закинув чемодан на праве плече. – Ну, рушили?

– Пішки підемо? – запитала сваха.

– Пішки! До нас тут недалеко, – підтвердив Василь.

– Так я знаю приблизно, де ви живете. Чи не великий містечко. Тебе ж Василем кличуть?

– Василем!

– Ну, а мене Ганною! Прошу любити і жалувати!

– Це вже точно, – усміхнувся Василь і полюбопитнічал:

– Що ж ти одна завітала? Чоловічка б свого забирала? Мені б веселіше з ним було.

– Вгадав! Весело! Так весело – хоч відбавляй! – підхопила Анна з нальотом якихось своїх таємних думок і глибоко зітхнула, як би з чимось змиритися. – Та не переживай особливо-то. Я думаю, він незабаром заявиться. Чи не винесе самотності …

І перевела розмову на дітей.

Ось і прийшли.

– Свашка приїхала! Наша дорога! Ну, здрастуй, здрастуй, мила родичка! Новоявлена! – гучними голосінням зустріла гостю дружина Василя Софія і нахилилася цілуватися. – Роздягайся, солодка! Будь як вдома! – Софія допомогла Ганні. Замилувалася гостею:

– Он яка вона у нас свіженька та збита. І не подумаєш, що сина одружує! Хоч саму під вінець! Ось що значить в селі жити! Зі свого сонечком, молочком! На чистому повітрі!

Василь теж не відразу відвів очі від Анни: трохи тяжкувата, але міцна, з несподівано опуклими грyдьми, з високою округло-ніжною шиєю, перетягнутою нитяною складочкой, вона була сповнена тією особливою впевненою жіночої сили, яка так вражала і вабила колись Василя в жінках.

– Ти ба! Баньки розпалив! Старий дурень! – штовхнула чоловіка Софія і сунула в руки одяг свахи:

– Ha-ко! Повісь краще, ніж стовпом стояти! Аль ноги оніміли при вигляді такої ягідки?

– Кинь! – захитав головою Василь і швидко повернувся до вішалки, щоб приховати образу і збентеження.

– Щось ти його так? Він начебто в тебе мужик сумирний – заступилася Анна.

– Всі вони сумирні, поки сплять! Носом до стіни! – пробурчала Софія.

Василь, щоб заспокоїтися, старанно заштовхав хустку в рукав куртки, прилаштував її з краю на нижній гачок і, не глянувши більше на гостю, покинув кухню.

Забився в далеку доччину кімнату, присів на диван у жарко натопленій печі і задрімав.

Отямився, коли в будинку стало тихо і загасили світло. Вирішив перебратися в свою комірчину поруч з кухнею.

У великій кімнаті біля дзеркала стояла Анна в довгій сорочці і розчісувала на ніч волосся.

– Здурів? Шастати тут! – підкинула з подушки голову Софія.

Сваха не поворухнулася. Спокійно промовила:

– А чого! Ми тепер ніби як рідні. Вірно, Вася? Василь зловив в дзеркалі її усмiшлівий погляд і, не відповівши, кулею вилетів з кімнати.

Перед тим, як лягти спати, довго курив в холодних сінях. З сумом і тривогою думав: «Швидше б дочка з нареченим приїжджала, чи що»

А вранці прокинувся, почув в будинку неквапливий голос Анни, і радість, велика і незрозуміла, штовхнулася в грyди.

– Ого! З чого б це? – здивувався Василь і розгубився. Нанягнув на себе похмурість і вийшов на кухню.

Анна, в білій кофтинці, голорука, поралася біля столу, розгортаючи тісто. Доброю посмішкою відповіла на його привітання. Повернулась до Софії, яка стукала у грубку дровами:

– Мужика як, відразу будемо годувати, щоб не заважав, або трохи згодом?

– Та чорт з ним! Наїсться сам – не маленький! – відмахнулася Софія, незадоволена дровами. – Куди таких длінющіх приволік? Казала, коротше: горщики ставити нікуди!

– Так сідай, батюшка! У мене курка вчорашня залишилася! – Анна обмахнула ганчіркою кут стола і сунула руки під умивальник.

Василь метнувся до відра за грубкою, вихопив повне і, високо піднявши, поніс до умивальника.

Софія, нагнувшись за поліном, випросталася, і відро зачепило її по плечу.

Тяжкими ляпасами хлюпнула на підлогу вода.

– Он як чужим поспішаєш догодити! Своєї дружини не помічаєш! – опік Василя злісний шепіт. – краще, дров коротких давай!

– Зараз! – Василь наповнив умивальник і вискочив надвір. Задзвенів висушеними полінцями: зберігалися вони під навісом, в чотирьох кроках від будинку.

– Ну-ка, гляну на всякий випадок, де у вас що! – почувся за спиною голос Анни.

Василь здригнувся, перестав брати дрова, обернувся.

– Так у вас, як у раю! Гніздечко зліпили! Позаздрити можна!

Повільно повела голову в бік і через плече ще раз чуйно придивилася в Василя, немов хотіла зрозуміти щось мучило її.

Василь винувато посміхнувся і квапливо задзвенів полінцями.

У кухні дбайливо опустив їх на підтопочний лист і дзенькнув порожніми відрами, намагаючись втекти до колодязя.

– Буде дверима грюкати! – буркнула Софія. – Сідай їж! А то подумають, що не годую! З голоду сохнеш!

Василь покірно поплентався до умивальника.

Їв мовчки, і Софії не сподобалося.

– Що відлюдьком сидиш? Нічого не запитаєш? Поцікавився б, по скільки на весілля вирішили витрачатися? Іль тебе це не стосується? Чужу дівчину – не дочка рідну – заміж видаєш? Хороший б батько постарався і підкинув би щось на весілля! Міг би на цей випадок заздалегідь припрацювався! Шабашку збити! Раз в житті таке буває.

– А я, може, подарунок хочу – зам’явся Василь, давно запас до цієї події.

– Подарунки нині не в моді. Молодим гроші подавай! Самі збагнуть, що їм потрібніше! – заперечила Софія.

– Це легше для мене. Вийму та подам, – хитро посміхнувся Василь.

– Аль зібрав потихеньку від сім’ї? – Софія вп’ялася в обличчя чоловіка злими очима.

– Є трохи, – зніяковів Василь і пошкодував, що проговорився.

– Бачили, добрі люди, як у нас все робиться? Поодинці норовить! Ні щоб від батьків разом подаруночок піднести! Так ні – все від себе одного! – розлютилася Софія, і Василю зробилося дуже соромно, ганебно.

Він побрів в прибудову, де у нього стояв верстак для виконання замовлень на дому. Дістав з шухляди з інструментом заховані в рукавицю дві сотні.

Приніс і подав дружині:

– На! Давай від батьків!

Софія квапливо перерахувала і сунула в кишеню фартуха з образливими для Василя словами:

– Наприховував від зарплати!

Він затремтів, ледь не зірвався: це був лівий заробіток, збережений не за один рік.

– Буде тобі. Золото – у тебе мужик! У мене хоч би копійку коли зберіг! Що і подаси – все пpоп’є! – заступилася Анна, і в погляді, кинутому на свата, прорвалося стільки тепла і поваги, що Василь відразу обм’як і відійшов душею.

Сваха йому ще й підморгнула, мовляв, не бійся! І тут же спохопилася:

– Ой, чого я розсілася, як купина! Гора тільки й того у нас!

І почала клопотати біля столу.

У двері боязко постукали.

– Так! Заходьте! Не замкнено! – крутнув на стукіт Василь. Двері відчинилися, і якось боком переступив поріг кволий чоловічок  з галошами, куцій куфайці і заячій шапці, що сиділа хвацько, з одним заломленим вухом.

– Можна увійти, господарі дорогі? Скажіть, сюди чи потрапив? – почав він, обороту до столу  і маленькі очі спалахнули радістю при вигляді Анни.

– З’явився – не запорошився, окаянний! Все кинув! Я так і знала! – зблідла вона і опустила на стіл чарку.

– Не ганьби, матка, при людях! Все в повному ажурі буде. Дай з родичами дорогими познайомитися! Єфрем!  – сват ступив від порога і подав Василю крижану негнучку руку.

– Ти що, і рукавиць не надів, так поспішав? – похитала головою Анна, по обличчю якої було помітно, що їй дуже соромно за чоловіка.

Єфрем потиснувши руку Софії, затеребив гудзики на куфайці.

Залишившись в червоному бавовняному светрі, сів за стіл і націлив  очі на почату пляшку.

Василь дивився на сваху і не впізнавав: її немов підмінили – ні жвавості, ні веселощів в очах. Одна турбота і занепокоєння в усьому образі.

– Буде йому, буде! – притримала вона руку Василя, схилившого пляшку до стопки свата. Єфрем гнівно покосився на дружину, але промовчав. Похвалив незговірливу щедрість Василя:

– О! Ти наливаєш, як займаєш! Ну, будьте здорові! Дай Бог, не останню!

І метушливо, не чекаючи інших, випив. Тикаючи вилкою в смаженого ляща, потягнувся до вуха Василя:

Анна дивилася на чоловіка сумними очима і хитала головою:

– Прискакав! Треба ж-в самий акурат встиг! На що інше, на це у нього нюх хороший! Не упустить!

– А ми їм більше не дамо! Все заховаємо! – заспокоювала Софія.

– Тепер вже марно. Замикай – не замикай – все одно знайде, як свиня бруд. Не тут, так по хаті знайде! Не зупиниться! – журилася Анна.

Василь відвів свата відпочивати на свій диван і повернувся до жінок.

– Що мужика зіпсував? Кайся тепер перед Ганною! – накинулася Софія.

– Зіпсуєш його! Як би він кого не зіпсував! – пильно подивилася на Василя Анна.

– Ні! За цього не бійся. Норму знає! – буденно запевнила Софія, без теплоти і поваги в голосі.

Зате в очах Анни промайнула і заздрість, і повага, і ще щось таке.

Народу на весіллі гуляло негусто. Молоді розписувалися в обласному Палаці одруження і після збирали в гуртожитку однокурсників.

До батьків приїхали догулювати з найближчими приятелями.

Скоро за столами розібралися, налили вино і притихли. Василь піднявся і скупо привітав молодих. Гості випили, застукали вилками, приглушено загули. А коли налили по другому разу, почали кричати «гірко».

Анна почала роздмухувати веселощі, прибирати до своїх рук весілля. Зникла на кухню і надіслала молодим стос паперів, з якої ті добули соску.

Трохи пізніше обдарувала наречену каблукою, нареченого – рукавицями на виконання головних бажань у подружньому житті.

Змусила молодих з’їсти по великій цибулині, щоб не вийшло життя гірким.

Нехитрі сільські затії у Анни виходили свіжо, задерикувато, і весілля реготало до сліз.

Танцювати пішла з Василем, і було йому з нею вільно і радісно.

Він міцно обіймав гарячу спину, схиляючись до голови, милувався чорним блискучим волоссям.

Анна поглядала на нього шаленими від веселощів очима, і Василь посміхався їй вдячно і радісно.

– Ну, ти й вогонь баба! – дивувався веселій свасі.

– Тепер що! Ти б мене років десять назад подивився! Тоді так! Була вогонь! – підкидала головою Анна, і в темних очах її виблискувала  завзятість.

– Нічого! І зараз ще повно в тобі пороху! – не погоджувався Василь і ще більше розпалював Анну.

Софія стежила за ними невідступно злющими очима.

Коли Василь поніс укладати свата, вжалила чоловіка:

– Як з немовлям няньчитися! Що значить, догодити ягідці хочеться!

– Як же! Це рідня наша! – милостиво відповів Василь, але вколовся поглядом дружини і в мить протверезів. Зрозумів, на що вона мітить. І відразу навалилася туга, стало не по собі, неспокійно і важко.

– Ой, дура! Яка дурна! – захитав він в розпачі головою. – Нічого не розуміє!

Уклавши свата, Василь вирішив більше не пити, за стіл не повернувся, а пішов курити на самоті на ганок.

Жадібно заштовхували в здавлену тугою грyди гірко-солодкий дим сигaрети, ловив вухом шум доньчиного весілля, а сам згадував своє.

Тоді було йому дуже добре з Софією. А потім все кудись пішло, зникло, задушене вічної турботою про гроші, речі.

Ласкавих за своєю природою, Софія скоро зовсім погрубіла серцем до нього і до всього, що не стосувалося доньки і господарства. Перестала стежити за собою. До Василя у неї виникла ненависть, зайва підозрілість і невиправдані ревнощі, як сьогодні. Хоча сьогодні був інший, виключний випадок.

Самому собі Василь брехати не став. За довгі роки шлюбу не мав він від Софії стільки душевного тепла і поваги, скільки перепало йому від Анни за один день. І жити захотілося по-новому.

Рано вранці він проводжав сваху на поїзд: залишена без нагляду в селі скотина не дозволила їй догуляти весілля.

Жінка посміхалася.

– Ти чого радієш? – заглянув він в її веселі очі.

– А як же не радіти, батюшка мій? Таку вправу зробили! Діток одружили! Тепер самим благається і на спокій, – вона лукаво примружилася.

– Рано пташечка заспівала! Постривай! Ще онуків доведеться няньчити та піднімати! Тепер це в моді! – заперечив Василь.

– І то правда! Та й добре: нудьгувати не доведеться! – жваво погодилася Анна і озирнулася назад. – Щось Софії не видно.

-Не наздожене! Не сподівайся! – їдко посміхнувся Василь.

– Це чому ж? – насторожилася Анна і глянула на свата з граничною увагою.

– Третьою зайвої бути не хоче! – різонув навпростець Василь.

– Он ти про що! – здивувалася Анна і швидко відвела очі.

– А мій знову n’яний заявиться, – поскаржилася через деякий час.

– Він у тебе хоч працьовитий? – впорався Василь.

– Працьовиті в стакани не заглядають! А мені обридло пляшки з рук видирати! – зажурилася сваха.

– Ну, я буду наїжджати. допомагати. Коли по плотницькій справі, коли сіно косити! – пообіцяв Василь.

– Завсігди прийму! Адже так добре у нас влітку. На сіннику поспиш. Відпочинеш від всього. Молочком тебе відпою, роздаси трохи, – зачастила Анна.

– І гуляка твого відучу! Побагато! Я це вмію! – сказав Василь.

– Порожній номер! Хіба чорного кобеля відмиєш дочиста? Та ніколи! Одне твердить: «Буду жерти полову, а вино не кину!» Щастя моє, син не в нього пішов!  І батька п’яного соромиться! – запишався Анна.

– Це вірно! Син у тебе, що треба! Можна сказати, доньці нашій пощастило! – підтвердив Василь і легенько обійняв Анну за плечі: – І мені теж.

І почервонів, задихнувся від своєї сміливості.

– Ой, сват! Ти не похмелився сьогодні! – замотала головою Анна і, не в силах стримати посмішку, рвонула вперед, пошагала швидше.

На вокзал вони прийшли після прибуття поїзда.

Анна взяла квиток до своєї станції, і Василь проводив її в вагон, закинув порожню валізу на верхню полицю.

А потім стояв на пероні під немитим вікном вагона і дивився на сваху.

Вона посміхалася йому світло і відкрито, з молодим, завзятим блиском в дивно радісних очах, трохи глузливих і відверто щасливих. Пустотливо, по-дівчачому морщила ніс.

І Василю було до сліз добре від давно забутою солодкої тривоги в серці. Поїзд пішов, а він довго ходив по платформі і крутив головою, намагаючись зрозуміти, що ж таке сталося з ним і з Ганною.

Related Post