Воронкови видавали заміж свою доньку. Домовлятися і куховарити на весілля чекали з села матір нареченого, майбутню сваху, з якої не були знайомі.
Поїзд приходив о першій годині ночі, і Василь Воронков, високий і незграбний, відправився зустрічати гостю. Джерело
На вокзал Василь прийшов зарано і в очікуванні поїзда походжав по примороженій платформі. Згадував, як п’ять років поспіль зустрічав з цим поїздом доньку-студентку, що приїжджала на неділю додому з обласного центру. А тепер – треба ж! – зустрічає, свою сваху.
Оголосили прибуття, і Василь несподівано захвилювався: а сподобається йому ця жінка? Порозуміються вони з його крутонравной Софією? Раптом не захочуть ні в чому поступатися один одному! Почнуть по дрібницях сваритися!
Василь поспішив до газетного кіоску, де йому наказала стояти Софія, що послала свасі запрошення.
Він ледве встигав крутити туди і сюди голову, боячись прогавити появу майбутньої родички.
Василь позадкував і затнувся за чийсь валізу. Обернувся. Перед ним стояла маленька кругленька жінка в сірій пуховій хустці.
В одній руці вона тримала пару роздутих сіток, скріплених рушником, іншу, звільнену від валізи, подала Василю:
– Ну, здрастуй, сват. Спасибі, що зустрів.
– Ласкаво просимо, гостя дорога! – прогудів Василь і несміливо потиснув маленьку теплу руку. Він відчував себе ніяково за допущену похибку, і жінка помітила це.
– Що? Аль іншого сорту ягідку очікував зустріти? – лукаво примружила на Василя яскраві тямущі очі.
– А біс тебе знає, яка ти! Жодного разу ще не бачилися! – махнув рукою Василь, червоніючи.
– Це вірно. Бог дасть, поріднимося – злюбиться! – посміхнулася жінка, показавши рівні білі зуби, і Василю стало якось вільно з неї.
– Неодмінно! – хитнув він головою і допоміг свасі прилаштувати на плечі сітки. Сам вхопив валізу.
– Ти на плече її! – підказала свати і простягнула руку, щоб допомогти.
– Можна, можливо! – погодився Василь і, не даючи їй взятися, закинув чемодан на праве плече. – Ну, рушили?
– Пішки підемо? – запитала сваха.
– Пішки! До нас тут недалеко, – підтвердив Василь.
– Так я знаю приблизно, де ви живете. Чи не великий містечко. Тебе ж Василем кличуть?
– Василем!
– Ну, а мене Ганною! Прошу любити і жалувати!
– Це вже точно, – усміхнувся Василь і полюбопитнічал:
– Що ж ти одна завітала? Чоловічка б свого забирала? Мені б веселіше з ним було.
– Вгадав! Весело! Так весело – хоч відбавляй! – підхопила Анна з нальотом якихось своїх таємних думок і глибоко зітхнула, як би з чимось змиритися. – Та не переживай особливо-то. Я думаю, він незабаром заявиться. Чи не винесе самотності …
І перевела розмову на дітей.
Ось і прийшли.
– Свашка приїхала! Наша дорога! Ну, здрастуй, здрастуй, мила родичка! Новоявлена! – гучними голосінням зустріла гостю дружина Василя Софія і нахилилася цілуватися. – Роздягайся, солодка! Будь як вдома! – Софія допомогла Ганні. Замилувалася гостею:
– Он яка вона у нас свіженька та збита. І не подумаєш, що сина одружує! Хоч саму під вінець! Ось що значить в селі жити! Зі свого сонечком, молочком! На чистому повітрі!
Василь теж не відразу відвів очі від Анни: трохи тяжкувата, але міцна, з несподівано опуклими грyдьми, з високою округло-ніжною шиєю, перетягнутою нитяною складочкой, вона була сповнена тією особливою впевненою жіночої сили, яка так вражала і вабила колись Василя в жінках.
– Ти ба! Баньки розпалив! Старий дурень! – штовхнула чоловіка Софія і сунула в руки одяг свахи:
– Ha-ко! Повісь краще, ніж стовпом стояти! Аль ноги оніміли при вигляді такої ягідки?
– Кинь! – захитав головою Василь і швидко повернувся до вішалки, щоб приховати образу і збентеження.
– Щось ти його так? Він начебто в тебе мужик сумирний – заступилася Анна.
– Всі вони сумирні, поки сплять! Носом до стіни! – пробурчала Софія.
Василь, щоб заспокоїтися, старанно заштовхав хустку в рукав куртки, прилаштував її з краю на нижній гачок і, не глянувши більше на гостю, покинув кухню.
Забився в далеку доччину кімнату, присів на диван у жарко натопленій печі і задрімав.
Отямився, коли в будинку стало тихо і загасили світло. Вирішив перебратися в свою комірчину поруч з кухнею.
У великій кімнаті біля дзеркала стояла Анна в довгій сорочці і розчісувала на ніч волосся.
– Здурів? Шастати тут! – підкинула з подушки голову Софія.
Сваха не поворухнулася. Спокійно промовила:
– А чого! Ми тепер ніби як рідні. Вірно, Вася? Василь зловив в дзеркалі її усмiшлівий погляд і, не відповівши, кулею вилетів з кімнати.
Перед тим, як лягти спати, довго курив в холодних сінях. З сумом і тривогою думав: «Швидше б дочка з нареченим приїжджала, чи що»
А вранці прокинувся, почув в будинку неквапливий голос Анни, і радість, велика і незрозуміла, штовхнулася в грyди.
– Ого! З чого б це? – здивувався Василь і розгубився. Нанягнув на себе похмурість і вийшов на кухню.
Анна, в білій кофтинці, голорука, поралася біля столу, розгортаючи тісто. Доброю посмішкою відповіла на його привітання. Повернулась до Софії, яка стукала у грубку дровами:
– Мужика як, відразу будемо годувати, щоб не заважав, або трохи згодом?
– Та чорт з ним! Наїсться сам – не маленький! – відмахнулася Софія, незадоволена дровами. – Куди таких длінющіх приволік? Казала, коротше: горщики ставити нікуди!
– Так сідай, батюшка! У мене курка вчорашня залишилася! – Анна обмахнула ганчіркою кут стола і сунула руки під умивальник.
Василь метнувся до відра за грубкою, вихопив повне і, високо піднявши, поніс до умивальника.
Софія, нагнувшись за поліном, випросталася, і відро зачепило її по плечу.
Тяжкими ляпасами хлюпнула на підлогу вода.
– Он як чужим поспішаєш догодити! Своєї дружини не помічаєш! – опік Василя злісний шепіт. – краще, дров коротких давай!
– Зараз! – Василь наповнив умивальник і вискочив надвір. Задзвенів висушеними полінцями: зберігалися вони під навісом, в чотирьох кроках від будинку.
– Ну-ка, гляну на всякий випадок, де у вас що! – почувся за спиною голос Анни.
Василь здригнувся, перестав брати дрова, обернувся.
– Так у вас, як у раю! Гніздечко зліпили! Позаздрити можна!
Повільно повела голову в бік і через плече ще раз чуйно придивилася в Василя, немов хотіла зрозуміти щось мучило її.
Василь винувато посміхнувся і квапливо задзвенів полінцями.
У кухні дбайливо опустив їх на підтопочний лист і дзенькнув порожніми відрами, намагаючись втекти до колодязя.
– Буде дверима грюкати! – буркнула Софія. – Сідай їж! А то подумають, що не годую! З голоду сохнеш!
Василь покірно поплентався до умивальника.
Їв мовчки, і Софії не сподобалося.
– Що відлюдьком сидиш? Нічого не запитаєш? Поцікавився б, по скільки на весілля вирішили витрачатися? Іль тебе це не стосується? Чужу дівчину – не дочка рідну – заміж видаєш? Хороший б батько постарався і підкинув би щось на весілля! Міг би на цей випадок заздалегідь припрацювався! Шабашку збити! Раз в житті таке буває.
– А я, може, подарунок хочу – зам’явся Василь, давно запас до цієї події.
– Подарунки нині не в моді. Молодим гроші подавай! Самі збагнуть, що їм потрібніше! – заперечила Софія.
– Це легше для мене. Вийму та подам, – хитро посміхнувся Василь.
– Аль зібрав потихеньку від сім’ї? – Софія вп’ялася в обличчя чоловіка злими очима.
– Є трохи, – зніяковів Василь і пошкодував, що проговорився.
– Бачили, добрі люди, як у нас все робиться? Поодинці норовить! Ні щоб від батьків разом подаруночок піднести! Так ні – все від себе одного! – розлютилася Софія, і Василю зробилося дуже соромно, ганебно.
Він побрів в прибудову, де у нього стояв верстак для виконання замовлень на дому. Дістав з шухляди з інструментом заховані в рукавицю дві сотні.
Приніс і подав дружині:
– На! Давай від батьків!
Софія квапливо перерахувала і сунула в кишеню фартуха з образливими для Василя словами:
– Наприховував від зарплати!
Він затремтів, ледь не зірвався: це був лівий заробіток, збережений не за один рік.
– Буде тобі. Золото – у тебе мужик! У мене хоч би копійку коли зберіг! Що і подаси – все пpоп’є! – заступилася Анна, і в погляді, кинутому на свата, прорвалося стільки тепла і поваги, що Василь відразу обм’як і відійшов душею.
Сваха йому ще й підморгнула, мовляв, не бійся! І тут же спохопилася:
– Ой, чого я розсілася, як купина! Гора тільки й того у нас!
І почала клопотати біля столу.
У двері боязко постукали.
– Так! Заходьте! Не замкнено! – крутнув на стукіт Василь. Двері відчинилися, і якось боком переступив поріг кволий чоловічок з галошами, куцій куфайці і заячій шапці, що сиділа хвацько, з одним заломленим вухом.
– Можна увійти, господарі дорогі? Скажіть, сюди чи потрапив? – почав він, обороту до столу і маленькі очі спалахнули радістю при вигляді Анни.
– З’явився – не запорошився, окаянний! Все кинув! Я так і знала! – зблідла вона і опустила на стіл чарку.
– Не ганьби, матка, при людях! Все в повному ажурі буде. Дай з родичами дорогими познайомитися! Єфрем! – сват ступив від порога і подав Василю крижану негнучку руку.
– Ти що, і рукавиць не надів, так поспішав? – похитала головою Анна, по обличчю якої було помітно, що їй дуже соромно за чоловіка.
Єфрем потиснувши руку Софії, затеребив гудзики на куфайці.
Залишившись в червоному бавовняному светрі, сів за стіл і націлив очі на почату пляшку.
Василь дивився на сваху і не впізнавав: її немов підмінили – ні жвавості, ні веселощів в очах. Одна турбота і занепокоєння в усьому образі.
– Буде йому, буде! – притримала вона руку Василя, схилившого пляшку до стопки свата. Єфрем гнівно покосився на дружину, але промовчав. Похвалив незговірливу щедрість Василя:
– О! Ти наливаєш, як займаєш! Ну, будьте здорові! Дай Бог, не останню!
І метушливо, не чекаючи інших, випив. Тикаючи вилкою в смаженого ляща, потягнувся до вуха Василя:
Анна дивилася на чоловіка сумними очима і хитала головою:
– Прискакав! Треба ж-в самий акурат встиг! На що інше, на це у нього нюх хороший! Не упустить!
– А ми їм більше не дамо! Все заховаємо! – заспокоювала Софія.
– Тепер вже марно. Замикай – не замикай – все одно знайде, як свиня бруд. Не тут, так по хаті знайде! Не зупиниться! – журилася Анна.
Василь відвів свата відпочивати на свій диван і повернувся до жінок.
– Що мужика зіпсував? Кайся тепер перед Ганною! – накинулася Софія.
– Зіпсуєш його! Як би він кого не зіпсував! – пильно подивилася на Василя Анна.
– Ні! За цього не бійся. Норму знає! – буденно запевнила Софія, без теплоти і поваги в голосі.
Зате в очах Анни промайнула і заздрість, і повага, і ще щось таке.
Народу на весіллі гуляло негусто. Молоді розписувалися в обласному Палаці одруження і після збирали в гуртожитку однокурсників.
До батьків приїхали догулювати з найближчими приятелями.
Скоро за столами розібралися, налили вино і притихли. Василь піднявся і скупо привітав молодих. Гості випили, застукали вилками, приглушено загули. А коли налили по другому разу, почали кричати «гірко».
Анна почала роздмухувати веселощі, прибирати до своїх рук весілля. Зникла на кухню і надіслала молодим стос паперів, з якої ті добули соску.
Трохи пізніше обдарувала наречену каблукою, нареченого – рукавицями на виконання головних бажань у подружньому житті.
Змусила молодих з’їсти по великій цибулині, щоб не вийшло життя гірким.
Нехитрі сільські затії у Анни виходили свіжо, задерикувато, і весілля реготало до сліз.
Танцювати пішла з Василем, і було йому з нею вільно і радісно.
Він міцно обіймав гарячу спину, схиляючись до голови, милувався чорним блискучим волоссям.
Анна поглядала на нього шаленими від веселощів очима, і Василь посміхався їй вдячно і радісно.
– Ну, ти й вогонь баба! – дивувався веселій свасі.
– Тепер що! Ти б мене років десять назад подивився! Тоді так! Була вогонь! – підкидала головою Анна, і в темних очах її виблискувала завзятість.
– Нічого! І зараз ще повно в тобі пороху! – не погоджувався Василь і ще більше розпалював Анну.
Софія стежила за ними невідступно злющими очима.
Коли Василь поніс укладати свата, вжалила чоловіка:
– Як з немовлям няньчитися! Що значить, догодити ягідці хочеться!
– Як же! Це рідня наша! – милостиво відповів Василь, але вколовся поглядом дружини і в мить протверезів. Зрозумів, на що вона мітить. І відразу навалилася туга, стало не по собі, неспокійно і важко.
– Ой, дура! Яка дурна! – захитав він в розпачі головою. – Нічого не розуміє!
Уклавши свата, Василь вирішив більше не пити, за стіл не повернувся, а пішов курити на самоті на ганок.
Жадібно заштовхували в здавлену тугою грyди гірко-солодкий дим сигaрети, ловив вухом шум доньчиного весілля, а сам згадував своє.
Тоді було йому дуже добре з Софією. А потім все кудись пішло, зникло, задушене вічної турботою про гроші, речі.
Ласкавих за своєю природою, Софія скоро зовсім погрубіла серцем до нього і до всього, що не стосувалося доньки і господарства. Перестала стежити за собою. До Василя у неї виникла ненависть, зайва підозрілість і невиправдані ревнощі, як сьогодні. Хоча сьогодні був інший, виключний випадок.
Самому собі Василь брехати не став. За довгі роки шлюбу не мав він від Софії стільки душевного тепла і поваги, скільки перепало йому від Анни за один день. І жити захотілося по-новому.
Рано вранці він проводжав сваху на поїзд: залишена без нагляду в селі скотина не дозволила їй догуляти весілля.
Жінка посміхалася.
– Ти чого радієш? – заглянув він в її веселі очі.
– А як же не радіти, батюшка мій? Таку вправу зробили! Діток одружили! Тепер самим благається і на спокій, – вона лукаво примружилася.
– Рано пташечка заспівала! Постривай! Ще онуків доведеться няньчити та піднімати! Тепер це в моді! – заперечив Василь.
– І то правда! Та й добре: нудьгувати не доведеться! – жваво погодилася Анна і озирнулася назад. – Щось Софії не видно.
-Не наздожене! Не сподівайся! – їдко посміхнувся Василь.
– Це чому ж? – насторожилася Анна і глянула на свата з граничною увагою.
– Третьою зайвої бути не хоче! – різонув навпростець Василь.
– Он ти про що! – здивувалася Анна і швидко відвела очі.
– А мій знову n’яний заявиться, – поскаржилася через деякий час.
– Він у тебе хоч працьовитий? – впорався Василь.
– Працьовиті в стакани не заглядають! А мені обридло пляшки з рук видирати! – зажурилася сваха.
– Ну, я буду наїжджати. допомагати. Коли по плотницькій справі, коли сіно косити! – пообіцяв Василь.
– Завсігди прийму! Адже так добре у нас влітку. На сіннику поспиш. Відпочинеш від всього. Молочком тебе відпою, роздаси трохи, – зачастила Анна.
– І гуляка твого відучу! Побагато! Я це вмію! – сказав Василь.
– Порожній номер! Хіба чорного кобеля відмиєш дочиста? Та ніколи! Одне твердить: «Буду жерти полову, а вино не кину!» Щастя моє, син не в нього пішов! І батька п’яного соромиться! – запишався Анна.
– Це вірно! Син у тебе, що треба! Можна сказати, доньці нашій пощастило! – підтвердив Василь і легенько обійняв Анну за плечі: – І мені теж.
І почервонів, задихнувся від своєї сміливості.
– Ой, сват! Ти не похмелився сьогодні! – замотала головою Анна і, не в силах стримати посмішку, рвонула вперед, пошагала швидше.
На вокзал вони прийшли після прибуття поїзда.
Анна взяла квиток до своєї станції, і Василь проводив її в вагон, закинув порожню валізу на верхню полицю.
А потім стояв на пероні під немитим вікном вагона і дивився на сваху.
Вона посміхалася йому світло і відкрито, з молодим, завзятим блиском в дивно радісних очах, трохи глузливих і відверто щасливих. Пустотливо, по-дівчачому морщила ніс.
І Василю було до сліз добре від давно забутою солодкої тривоги в серці. Поїзд пішов, а він довго ходив по платформі і крутив головою, намагаючись зрозуміти, що ж таке сталося з ним і з Ганною.