fbpx
Україна
«Носи яйце під пахвою сім днів і виносиш…», – бабусині слова не давали спокою

Ніна поспішала додому через міську площу. На серці в неї лежав камінь. Вчора чоловік прийшов додому надранок п’яний, як чіп. По стіні приповз. Поїла його марганцівкою, бавилася, наче з дитиною, аж до ранку, поки не заснув. На роботу пішла з важким серцем. А в лікарні свої негаразди, та і які там гаразди можуть бути. Це таке місце, де зібралися всі негативи. Є десь в людей робота, що приносить задоволення, радість, натхнення, а тут – кров, бинти, стогін та прокльони. «Хірургія не опера», – любить повторювати їхній головний, – «тут співають не ті арії».

Ніна працювала медичною сестрою. Як робила перев’язки, то вже наслухалася всього, що аж голова тріщить. Різні люди бувають. Хвороба не перебирає і не питає, чи ти молодий, чи старий, розумний чи дурень, бідний чи багатий, до всіх чіпляється. Ось і нині один дідок причепився. Про життя йому закортіло побазікати. Філософ. Чи ж його хто питає? Замість лежати тихо-мирно, поки Ніна копирсається в його потрощеній нозі, він вирішив показати свою мудрість. Та ще і її, Ніну, зачіпає:

– А чи ти знаєш, дочко, що таке життя?

– Та де вже мені знати? – випалила спересердя Ніна, бо ж хотіла якраз продумати текст розмови, що відбудеться вдома з чоловіком.

– От бачиш, не знаєш, – розплився старий у посмішці. – А життя – то лялька.

– Як? – вихопилось в Ніни.

– Лялька з примхами, – усміхнувся дідусь і затих.

Ніна швидко закінчила перев’язку і поспішила до інших пацієнтів, та й забула про слова старого.

Прийшла додому. Відчинила двері – важкий перегар ударив в обличчя. Чоловік спав.

– Ти що, на роботу не ходив? – кинула сумку на крісло і пішла відчиняти вікно.

– Зараз йду, – буркнув спросоння. – Ти пива принесла?

– Тобі ще пива бракує? Совісті не маєш? Де по ночах ходиш, з ким п’єш?

– За свої п’ю! – люто зиркнув, сів на ліжко і закурив.

У Ніни сльози навернулися на очі, а Семен не вгавав:

– Щось ти багато питань ставиш, тобі не здається? Давно бита не була? Га? – визвірився і зірвався з ліжка, як шуліка, щоб накинутися на жертву. Ніна вибігла з хати на подвір’я і гірко заплакала.

Дітей у них не було. Обстеження показували, що все добре і в нього, і в неї, а Бог не посилав немовлятка. Пустоцвіткою не раз називав її чоловік, коли був п’яний.

– Через тебе не маю для кого жити, – докоряв, – тому й п’ю.

Через хвилин п’ятнадцять за чоловіком залишився тільки густий шлейф одеколону. Пішов, не сказавши ні слова. А була вже сьома година вечора.

Ніна важко зітхнула. «Що за ніч мене чекає?» – подумала і, похнюпившись, попленталася до хати, мов побита.

А в кімнаті верещав телефон. Ніна зняла слухавку і почула молодий жіночий голос. Не привітавшись, незнайомка розпочала свій короткий монолог.

– Ніно, це Оксана. Я кохаю Семена, а він любить мене. Не тримайте його, не надумайте перешкоджати нашому щастю. Не вийде. Не буду говорити довго і хвилюватися. Мені не можна. Я від Семена вагітна.

Вагітна! Наче обухом вдарило Ніну по голові. Вона сіла на ліжко, потім лягла, а в голові стукало безперестанно. Не плакала, а наче закам’яніла, дивилася в білу стелю і нічого не бачила. Їй здавалося, що вона помирає.

Так і пролежала до ранку, не зімкнувши очей, а коли задзвенів будильник, автоматично зібралася і пішла на роботу, мов нежива. «Хто вона, ця Оксана? Де взялася?» – роїлися думки увесь день.

Ввечері чоловік не прийшов. Не з’явився і наступного дня. Ніна ходила, як мара. Не їла, не спала, ні з ким не розмовляла.

– Ніно Сергіївно! Зайдете до мене за п’ять хвилин, – голос головного лікаря вивів Ніну з німого заціпеніння.

– Так, шановна, завтра відправляєтеся в Одесу. Вам треба відпочити. І, ні слова, це – наказ.

– То ви знаєте? – зашарілася Ніна і сльози виступили на очі.

– Звісно, знаю, що путівка горить, а ви мусите її рятувати. Ідіть вже додому, збирайтеся, вас підмінять.

Ніна бігла містом і озиралася. Їй хотілося серед перехожих зустріти Семена з Оксаною. Тоді б настав час розплати – думала, стискаючи в кишені пляшечку з кислотою. Ідея страшної помсти у неї виникла одразу ж після звістки про Семенову зраду і не залишала донині. «Носи яйце під пахвою сім днів і виносиш чортика», – згадала чомусь бабусині слова, засміялася вголос і жбурнула пляшечку у перший смітник, що трапився на очі.

Час у санаторії пробіг швидко, без особливих пригод. Ніна засмагла, відпочила тілом, та душа її боліла. Вертаючись додому тим самим потягом, зустріла провідника, який, як і минулого разу, люб’язно подав їй чаю, білозубо усміхнувшись.

– Ну, як курортний роман? Закінчився? – глянув на Ніну оцінююче.

Їй хотілося відповісти грубо, мовляв, яке тобі діло? А сама промовила гірко: «Та про що ти?»

Не знаючи чому, заговорила з незнайомцем на «ти». А через тиждень Іван з букетом вишневих троянд стояв у неї на порозі.

…Швидка мчала до пологового будинку через калюжі, обливаючи перехожих брудною водою, і співала свою вічно жалібну пісню. Вітер з дощем шмагав скло, неначе обличчя. У Ніни почалися перейми. Ще вчора вона відчула якусь важкість в тілі, дуже злякалася, але Іванові нічого не сказала. Він тримав її руку, ніби злякану пташку. Хухав на неї, зігріваючи своїм диханням, цілував.

– Потерпи, рідна. Трішечки. Зараз все буде добре.

Нінині знайомі лікар і медсестра переглянулися.

– Їй вже сорок. Ризикований вік для пологів. Добре, що хоч сім місяців виносила дитя. Є надія. Та без кесаревого розтину, мабуть, не обійтися…

Ніна розплющила очі. Повіки були важкими, олов’яними. Розглянулася. Під вікном на високому ліжку лежала молода породілля, більше в палаті нікого не було. За хвилину двері відчинилися і гамірні веселі медсестри з хірургічного відділення, де працювала Ніна, застрекотіли, немов сороки:

– Сонечко! Розумниця! Молодець! Вітаємо!

– А хто?… Хто в мене?

– Хто в тебе, ти не знаєш? Лялька. Син у тебе, щасливице!

Нінині очі засяяли. Вона сміялася і плакала, і була найщасливішою на землі від того, що стала матір’ю.

– А ось і козаки ваші, – породіллям принесли дітей. – Можете встати, підійти до вікна, там ваші татусі зачекалися, – мовила медсестра, що принесла немовляток.

Ніна взяла дорогоцінний рожевий згорточок, притулила до серця.

– Вам допомогти встати? Обережно, ви ще дуже слабкі! – промовила турботлива медсестра.

– Ні, дякую, я сама! – тихо сказала Ніна і підійшла до вікна. Одночасно з нею до нього підступила і її сусідка по палаті. Це був перший поверх, вікна були невисоко. Під ними стояло двоє новоспечених татусів – Семен та Іван.

«Ляльки» спали…

Раїса ОБШАРСЬКА.

Читайте також: ДВА ДНІ ГУЛЯЛИ ВЕСІЛЛЯ… БЕЗ НАРЕЧЕНОГО…

За матеріалами видання “Наш ДЕНЬ”.

Related Post

facebook